— Істинно, сам чув...
Після кожного нового змістовного тосту «дай боже» Вацлав Станіславович все більше виростав у своїх очах і тепер запевняв усіх, що його тричі викликали (проше пана) до району, аби він зайняв місце в районній перукарні або очолив (проше пана) ательє індпошиву.
— Істинно, сам чув, — підтвердив дядько Явтух, а потім звернувся до обох сватів: — Казали мені, що в Рубашівці на ярмарку дуж-же дешева пшениця.
— Яка там дешева, по сто карбованців за пуд правлять, — озвалася Одарка Павлівна.
— Ні, — затявся Явтух, — кажуть, що по два карбованці і — ніхто не бере. Істинно, сам чув.
— Та то чиста брехня, — махнув рукою Каштелян.
— Не вірю, бути такого не може, щоб по два карбованці, — геть і відвернувся Вацлав Станіславович.
— Так і я не вірю, — сказав дядько Явтух, — але дуж-ж-же ж дешево... Істинно, сам чув...
Поволі Вацлав Станіславович підбирався до найважливішого, що переповнювало його особу:
— От ви всі сидите зі мною і говорите, як з простим, — здалеку почав Вацлав Станіславович.
— Істинно. Сам чув, — сказав дядько Явтух.
— А я, проше пана, не теє, а зовсім інше, — тицьнув виделкою в стелю Вацлав Станіславович.
— Істинно, сам чув...
— Мій прапрапрадід, уродзоний Скородземський, був при Сигізмунді головним конов’язом його мосці маршалка Пічкуровського, бабка якого доводилася троюрідною дядиною...
— Істинно, сам чув...
— ...старшого полісовщика ясновельможного маршалка Анджея Восьмого, який в третьому коліні був... двоюрідною... дай, боже... сестрою свого дядька...
— Це питання політичеськоє! — підвівся Прокіп Лаврінович, піднявши пряжкою край стола.
Вацлав Станіславович замовк і закліпав очима.
— Я не хочу сидіти з... буржуазією за одним столом, — провадив далі Прокіп Лаврінович.
— Істинно, сам чув...
— Я змушений буду повідомити кого слід про вашу автобіографію, — рішуче відсунув чарку Прокіп Лаврінович. — Усі повинні знати, що білополяки не сплять...
— Істинно, сам чув...
— ...і посилають свою агентуру, яка наче стриже і шиє, а сама в особі Вацлава Ходзінського зазіхає...
Прокіп Лаврінович не встиг сказати, на що зазіхав Вацлав Станіславович, бо Яринка розсміялася на всю хату, вкрай збентеживши Каштеляна.
— Що він сказав? — нічого не розуміючи, запитав Данила Вацлав Станіславович.
— Хоче, щоб ви його підстригли, — відповів Данило, всаджуючи на лаву ображеного Каштеляна.
— Можна, — непевно сказав Вацлав Станіславович і провадив далі: — А коли Ядвіга вийшла заміж за головного ловчого... (дайте мені, Одарко, того огірочка, дзенькую бардзо...) Казимира, який доводився... рідним братом двоюрідної сестри небожа Станіслава, жона якого була сестрою двоюрідного брата...
— Це питання політичеськоє...
— Ось воно як! — вигукнув Вацлав Станіславович, остаточно заплутавшись у гіллі свого генеалогічного дерева.
— Істинно, сам чув, — підняв чарку дядько Явтух і поцілував Прокопа Лавріновича.
— Ви про діло говоріть, — шепнув Данило Каштеляну.
— Правильно, — погодився Каштелян, — це діло — політичеськоє...
— То яке буде ваше слово? — нарешті запитав дядько Явтух Одарку.
— Хай уже Яринка говорить, — промовила Одарка.
— Говори, Яринко, — наказав Вацлав Станіславович.
Яринка відчула на собі погляди всіх і мовчала.
— Ще хтось до вас в гості йде, — заглянув у шибку дядько Явтух.
— Мамо, Іван! — крикнула Яринка і в чім була вибігла з хати.
10
«Сьогодні над нашим хутором пролетіли гуси. Вони летіли так низько, що якби я була трохи вища, то могла б торкнутися рукою їхніх крил. Гуси летіли в небі, а по степу бігли за ними чорні тіні. Гуси білі, а тіні чорні. Я не люблю чорного кольору і ніколи не буду закутуватися чорною хусткою».
(Із зшитка Ганнусі Гомон)
За всю зиму Ілько Сторожук так і не вибрався жодного разу додому, бо такі курси — вгору ніколи глянути: зранку лекції, потім практичні заняття на ділянках науково-дослідної станції, а у вихідні — цілий день сидиш над всякими брошурами та пишеш конспекти, одне слово, наука. А до того ж Ілька ще на першому зібранні обрали старостою як людину військову і освічену, бо закінчив він сім класів, а деякі курсанти із чотирма приїхали.
За порадою директора станції Семена Петровича Мартинюка Ілько завів журнал обліку роботи і занотовував у нього все, що відбувалося за день. Він завжди ходив з цим журналом і раз на тиждень доповідав керівництву про життя курсантів. Крім того, Ілько стежив за порядком у гуртожитку, що його спеціально обладнали в трьох кімнатах станції, і вів безкінечні перемови з кухарем емтеесівської їдальні, який щодня проголошував, що годує курсантів востаннє, бо нема ліміту. Ілько ж доводив, що вони можуть прожити і на борщі або картоплі, а ліміт хай уже споживає сам кухар.
Швидко минув час, не зогледівся Ілько, як і весна настала, і вже невдовзі закінчиться навчання на курсах. З огляду на цей урочистий момент Ілько передав листа дружині і чекав, коли приїде Тетяна. Дуже хотілося, щоб вона була присутньою на вечорі, коли їм вручатимуть посвідчення про закінчення курсів. Але замість дружини приїхала дочка. Зрадів Ілько.
— Оце ж моя донечка, Настуня, — увів до кімнати, де йшли заняття.
Настуня сіла поруч з батьком за стіл і цілу годину змушена була слухати лекцію про шкідників лісу.
Після лекції Ілько водив Настуню по території станції. Йому було приємно, що до нього раз у раз підходили курсанти, а то й науковці з різними справами, бо ж староста!
Ілько давав вичерпну характеристику усім, хто потрапляв йому на очі, і, видно, добрий чоловік був батько, бо всі для нього були прекрасними й душевними людьми.
— Ото, Настуню, з лопатою пішла Марина Гомон. З хутора Овечого. Дві зими колись у школу ходила, а голова — професорська: що прочитає раз — напам’ять розкаже... А то на розсаднику працює Андрій Моторний. Дуже любить про все питати. За день може двісті запитань поставити. То про ліс щось питає, то про зірки... А то — Валя Дорошенко — мій начальник, зветься молодший науковий працівник, розумна дівчина, а біля неї наш директор станції Семен Петрович Мартинюк — все життя вивчає дерево, як воно і де росте. А це придумав, як садити ліси на наших пісках... торфогніздовим способом. І ще в нас є один вчений — Василь Олександрович Вигдаров, з ним я дружу. Він був відкликаний з діючої армії і складав плана по перетворенню природи, а це вже два роки як переїхав з Москви сюди, щоб залісити піски. З Мартинюком вони все сваряться, як краще садити у нас ліси, але щодня ходять один до одного пити чай... Мене теж інколи запрошують...
— А що ж ви, тату, після курсів будете робити? — спитала Настуня.
— Я, дочко, тепер чоловік державний, і після курсів мене може бути послано куди хочеш, — пояснив Ілько. — Видадуть мені такого документа, що можу в області опинитися або... в степу...
Потім настала черга Настуні розповідати про новини. До самого ранку й проговорили. Хоч як умовляв Настуню батько залишитися на випускний вечір, та вона на своєму:
— Поїду, тату, бо мама жде, ми вже вас вдома привітаємо.
У містечку Настуня дещо купила в магазині і пішла до нафтобази: може, трапиться якась машина. Їх тут було чимало, та до Семидолів жодна не йшла.
— Я тобі скажу, якщо попутна трапиться, — пообіцяв завідувач і припровадив Настуню до маленької дощаної комірчини. — Посидь отут.
Настуня поскладала вузлики в куточку і сіла біля хиткого столика, застеленого газетою з чорнильними плямами. Її увагу привернув великий чорний заголовок: «Розкрадачі та їх покровителі». Настуня почала читати і відчула, як ударила кров у її обличчя. Якийсь чоловік писав, що в Ольвіопільському районі потурають розкрадачам колгоспного добра, не всі справи передано слідчим органам, більше того, секретар райкому партії т. Мірошник узяв під свій захист одну доярку з колгоспу Семидоли, яку треба було суворо покарати... І ще писав цей невідомий сердитий чоловік, що «варто відповідним органам зробити відповідні висновки».
