Ой сподобалася, ой сподобалася
Мені дівчинонька...
12
«Вранці треба було сказати, що вона згодна повернутися. А потім вона змогла б втекти сама, кудись поїхати і жити так, щоб її ніхто не знав. Хай би вишивала рушники і продавала людям, мала б собі шматок хліба, як каже мама. Я втекла б, і ніхто мене не знайшов би.
До Марти приїздив льотчик з аеродрому, а Максим ходить сердитий. Я запитала чого, а він каже, що розгнівався, бо льотчик не покатав його на машині. Думає, що я так і повірила. У лісництві всі говорять, що Максим закоханий у Марту. Кохання. Що це воно таке? Не знаю і нема кого запитати».
(Із зшитка Ганнусі Гомон)
— Прибув у ваше розпорядження! — по-військовому доповів Ілько Сторожук, ввійшовши до кабінетика Запорожного. — Ось призначення райкому.
Запорожний прочитав і розсміявся:
— А казали ж, Ільку Гнатовичу, що не поїдете на Овечий і...
— І ще казав, що бездушний ти чоловік, — пригадав Ілько. — Була в мене, значить, така інформація...
— Чого тільки не було у нас, — Запорожний вийшов з-за столу і обняв за плечі Сторожука. — Радий, що ви приїхали, лісників нам до зарізу треба. Зараз ми вас десь влаштуємо...
— Я не сам, я з усім взводом, Іване Трифоновичу. Усіх нас семеро. П’ятеро нащадків маю, а старшенька в Семидолах залишилася.
— Да-а, — почухав потилицю Запорожний, прикидаючи, де їх можна поселити. Мабуть, доведеться знову перебиратися йому до Ольги Заклунної, а їм віддати дві кімнатки у лісництві. — Ходімо, щось придумаємо.
Діти вже розбіглися по хуторі, по дворі лісництва, одразу знайшовши дружків, а Тетяна іі з машини не злізла: щоб цей Ілько пропав, куди ж він їх завіз?! Степ та піски. Правда, зеленіють сосонки навкруги, та такі ж поїш маленькі та миршаві, що аж сум огортає, дивлячись на них. Та яке ж це лісництво, коли нема тут ні деревини, ні холодочка? А могла ж собі жити-поживати в Семидолах. Усе там рідне. Хату на осінь уже поставили б, а на городі ж яка краса, розрослося все, зазеленіло. А сусіди ж які славні! (Все їм простила зараз Тетяна.) Треба ж було їй самій піти до Мірошника та сказані по дружбі, щоб когось іншого послали у ці степи, а не однорукого Ілька, хіба ж у партії комуністів мало? Та цьому ж Ількові хоч кіл на голові теши — не перекопаєш, таким уже політичним з війни прийшов, що хоч у правительство вибирай.
Боже ж мій, оглядалася на всі боки Тетяна, ні садочка, ні криниці, ні кущика. Ні, ондечки ростуть дві ялинки під чиєюсь хатою, височенькі вже, і кручені паничі по плоті в’ються. І людей мало — пішло зо два гурти в степ, потім якийсь одноокий залізяку до трактора поніс. Молодичку чорняву, проворненьку бачила Тетяна, а з нею чоловіка, що йшов, ніби на пружинах, випнувши груди. Привіталися вони з Тетяною і пішли.
У дверях контори показався Ілько. Тетяна вже й рота розкрила, щоб виказати йому все, що накипіло на душі, але за ним вийшов ще хтось: високий і ставний, зі шрамом через весь лоб аж до брови. Незнайомець подав Тетяні руку:
— Іван Запорожний — директор Степового лісгоспу. Вітаю вас із приїздом, Тетяно Василівно, і ходімо покажу вам, де жити будете.
Так привітно усміхнувся директор, що й злість Тетянина пропала.
Увійшли в довгий новий будинок. Запорожний відчинив кімнату в самісінькому кінці коридора.
Ось тут розташовуйтесь. — Потім відчинив двері до сусідньої кімнати, в якій сидів маленький кучерявий чоловічок і швидко перекидав кружальця рахівниці, — і цю займете.
— А я куди зі своєю бухгалтерією? — кивнув кучерявий на товстелезні сірі папки. — Іване Трифоновичу, ви ж...
— Перебирайтеся до мого кабінету, — сказав Запорожний, і бухгалтер скорився. — Подобається, Тетяно Василівно?
— Жити можна, — замість дружини відповів Сторожук. Тут дітей розмістимо, а самі в тій, маленькій...
— А де ж тут варити можна? — зітхнула Тетяна, пригадавши свою стареньку теплу хату.
— Там, — показав Іван, — загальна кухня, для всіх, вистачає... Хліб привозимо печений, ну й картоплю, овочі на зиму радгосп дає.
— Жити можна, — повторив Ілько. — Що ж, будемо вносити добро, Таню?
Запорожний тим часом зібрав свої речі: постіль, два чемодани та книжок купа.
— Влаштуєтесь — зайдете, Ільку Гнатовичу, — сказав, виходячи, Запорожний, — поговоримо.
Правду кажучи, не хотілося Івану повертатися до Заклунних, але іншого виходу не було. Ольга зустріла радо:
— Так і чекає твоя кімната... І нам з тобою веселіше буде, Іване Трифоновичу. Як пішов ти від нас, то ми вже й не читали книжок з Мартою... Вона все сама і я... сама. — Ольга проворно застелила вузеньке залізне ліжко, розклала книжки на столі й поличці. — Наче ти й не вибирався звідси...
— Спасибі вам, Ольго.
Іван поставив дзеркальце на столі й почав голитися. Тихенько рипнули двері — увійшла Марта.
— Здрастуй, — промовила тихо. — З новосіллям, Іване. — Стояла, широко розставивши стрункі ноги, взявшись у боки.. Синеньке платтячко, перехоплене в талії поясочком з китичками, підбилося аж за коліна.
— Спасибі, Марто, — не зводив з дівчини очей. — Все повертається на круги своя.
— На які круги? — не зрозуміла Марта.
— Це з біблії, — витираючи обличчя одеколоном, промовив Іван.
— А ти віруючий?
— Ні...
— Так і кружлятимеш увесь час?
— Не знаю, Марто...
— Давай я тобі підправлю зачіску на потилиці, а то заріс, як піп. — Марта взяла бритву. — Не бійся, я вмію... Я овець стригла і тебе підстрижу... Намилити тобі шию чи так?
— В якому розумінні намилити? — розсміявся Іван.
— Я б тобі намилила... — Марта досить вправно орудувала бритвою. — Ось і все, хоч до загсу... Почекай, бо один висок нерівний.
Марта поклала свою гарячу долоню на Іванову щоку, шкребнула бритвою і завмерла. Дивилася просто в очі Іванові, наче заглядала в саму душу, потім Запорожний відчув дотик її грудей і шепіт:
— Поцілуй... Чуєш?.. Бо заріжу... — Бритва впала з її рук, і Марта, наче на хвилях, загойдалася в його обіймах.
* * *
— Закриті партійні збори вважаю... відкритими, — сказав Ілько Сторожук, сідаючи поруч з Іваном. — Я буду головою, Іване Трифоновичу, а ти пиши протокола.
— На перший раз обійдемося, Ільку Гнатовичу, без протокола. Про вас поговоримо, що робити будете... Думаю вас лісником комплексної бригади призначити, — почав Запорожний.
— Ну, якщо треба, то... — погодився Сторожук. — Лісу багато?
— Посаджено на вашій дільниці триста десять гектарів, а всього буде тисяча...
— Коли буде? — запитав Сторожук.
— Тоді, коли посадите...
— Хитрий...
— Площа ваша, Ільку Гнатовичу, експериментальна, складна...
— Який же там експеримент? — поцікавився Ілько, дивуючись, як він ловко вимовив це вчене слово.
— Без торфу ліс посаджено, за методом Вигдарова...
— Цей метод мені відомий, — багатозначно промовив Сторожук, а потім запитав: — А кого будуть судити за нього, мене, чи тебе, чи обох разом?
— Мабуть, мене, Ільку Гнатовичу, — посерйознішав Запорожний. — Комісія з області має приїхати... Мартинюк заяву до обкому партії написав...
— Всиплють тобі, Іване Трифоновичу, — поспівчував Ілько.
Хай приїдуть та побачать. Торішні посадки без торфу не гірші, ніж із ним...
У двері постукали... Увійшла Марина Гомон.
— Почула, що ви, Ільку, до нас приїхали, — сказала своїм тихим грудним голосом, — то подумала, може, чим допоможу вам... З Тетяною вашою вже познайомилася.
Така славна у вас дружина...
— Нічого, — посміхнувся задоволено Ілько. — Та й вас, Марино, роки обминають: хто в баби, а ви — в дівки...
— Скінчилося моє дівування...
— Сідайте, Марино, — запросив Запорожний.
— Та у вас же якась балачка...
— Закриті партійні збори, — уточнив жартівливо Сторожук.
