«Марино, спасибі вам за все... Я не можу тут залишатися. Не говоріть Іванові, що я була. Хай опадає цвіт. Мені не шкода. Ярина».

* * *

Стара емтеесівська півторатонка як навіжена мчала степом. Іван, без кашкета, в розстебнутій гімнастерці, стояв, тримаючись за кабіну, і бажав лише одного: щоб школи не кінчалася ця чорна ніч і ця дорога. Але все мало свій кінець, і посвітліло небо, і дорога вела до хутора.

Десь далеко в степу Іван побачив якогось вершника, що мчав, не вибираючи дороги. Хто він? Куди поспішає?

Біля хутора дивився в небо кованим відром довгошиїй журавель, і двоє якихось людей стояли, обнявшись під зорями...

Четверту годину, без перерви, йшло засідання бюро Овідіопільського райкому партії. Обговорювалася статті про антинаукові тенденції в Степовому лісгоспі, надрукована в обласній газеті. Автором її був Петро Петрович Лобан — редактор районної газети. Він сидів поруч з Мірошником — суворий і безпристрасний: я все зробив, щоб відкрити вам очі, а тепер ви розбирайтеся самі — було написано на його обличчі. Але байдужість була вдавана, бо насправді Лобан ловив кожне слово тих, що виступали. Приємно було чути: «Як правильно вказує в статті товариш Лобан», «Автор сміливо викрив антинаукові тенденції» ...Тепер уже Мірошник повинен рахуватися з ним, хоч як йому цього не хочеться. І хай не думає Мірошник, що Лобан сам роздмухав цю справу, він лише виклав у статті висновки комісії облвиконкому, ну, а якщо трапляються занадто різкі формулювання і висновки, то це вже діло інше. Лобан звик називати речі їх іменами, його ніхто не примусить сюсюкати там, де треба викорчовувати з корінням безгосподарність або, коли хочете, прихований саботаж...

Звичайно, Мірошнику жаль Запорожного — дружки, до дівчат разом їздять, але для Лобана нема ні свата, ні брата, коли йдеться про всенародну справу і честь комуніста. Кому це надав слово Мірошник? А-а, Каїтану. Цікаво, що скаже цей боязливий начальничок...

— Товариші, — важко дихаючи, почав Каїтан, — стаття товариша Лобана в основному правильно висвітлила стан справ у Степовому лісгоспі... Порушення мали місце і... продовжують мати місце... Той факт, що посаджено понад триста гектарів лісу всупереч рекомендаціям, затвердженим вищими інстанціями, має місце, — тьху ти, господи, подумки кляв себе Каїтан, і пристало оце «має місце», і повторив: — має місце...

— Це ми знаємо без вас, — перебив Каїтана уповноважений облвиконкому, — ви скажіть, як ви оцінюєте дії Запорожного як спеціаліст.

— Я як спеціаліст, — морщив лоба Каїтан, — оцінюю дії Запорожного, як такі, що... дайте мені води, будь ласка. — Каїтанові подали води, він довго пив і думав: як же оцінити ті «дії»? — Я оцінюю їх, як анти... анти...

Каїтан безпорадно обвів поглядом членів бюро і замовк.

— Антинаукові, — підказав Мартинюк.

— Точно, — ствердив Каїтан. — Антинаукові.

— Ви взагалі, товаришу Каїтан, не вірили, що на пісках можна вирощувати ліси, — кинув Вигдаров.

Якщо треба, то виростимо, — сказав Каїтан і подивився на уповноваженого. — Стаття правильна, своєчасна, вона допоможе нам виправити недоліки і виконати...

— А у вас своя, власна, думка є? — запитав Дмитро Андрійович Колишев — голова райвиконкому, глухо кашляючи. Обличчя його, посічене давніми чорними від вугільної пилюки зморшками, мало страдницький вигляд.

— Є, — запевнив Каїтан і сів.

— Нема у вас ніякої думки, — категорично сказав Колишев.

Мірошнику підіграє, подумав Лобан. Нічого вам не допоможе, визнаєте критику справедливою і каятися будете. Таких звинувачень не заперечите.

— Прошу, Семене Петровичу, — сказав Мірошник Мартинюку.

— Я. — особа зацікавлена, так би мовити, і буду говорити коротко, — сором’язливо посміхнувся Мартинюк. — Я не хочу заперечувати можливість появи нових методів посадки лісів у наших умовах... Їх шукали і шукають вчені багатьох країн, але це справа майбутнього... Я вдячний і щасливий, що наш торфогніздовий метод знайшов таке гаряче схвалення в директивних органах, то й знайшло своє відображення у відповідних інструкціях, які набрали сили закону... Так, так, товаришу Вигдаров, не посміхайтесь. Те, що зроблено в Степовому лісгоспі товаришем Запорожним, я не можу розцінити інакше, як авантюризм. Про це я вже говорив і йому, і моєму шановному колезі професору Вигдарову... Запорожний перевиконав план посадки лісів, його хвалили, преміювали, але дозвольте запитати: що з цього матиме народ? Нічого. Посадки, проведені за методом Вигдарова, щезнуть із землі через рік.

— Не щезнуть! — сказав Вигдаров.

— Третина саджанців пропадає, товаришу Вигдаров, на наших дослідних ділянках, а що буде в степу? — Мартинюк знизав плечима, мовляв, я лише констатую факт.

— А хто поверне державі витрачені кошти? — подав голос уповноважений.

— За це треба судити! — сказав прокурор.

Лобан сумно похитав головою.

— Я розцінюю, — провадив далі Мартинюк, — з дозволу сказати, експерименти Запорожного і Вигдарова, як... дискредитацію...

— Свідому! — підкреслив уповноважений.

— Свідому... — повторив Мартинюк, — великого плану перетворення природи. Ми, вчені, повинні бути перш за все чесними перед своїм народом і думати не про свою особисту справу, а про велику місію і справу, якій ми служимо.

— По-вашому виходить, що Запорожний свідомо йшов на шкідництво? — запитав Колишев і закашлявся. — Ні, ви відповідайте, товаришу Мартинюк.

— Я не можу стверджувати, але факти, які... опубліковані в статті... — розводив руками Мартинюк, — не на користь товариша Запорожного... Але я не хотів би звинувачувати його, бо він — практик, досвіду в нього небагато, його просто... дехто використав у власних цілях...

— Ви, товаришу Мартинюк, — тицьнув пальцем у зблідлого Семена Петровича Колишев, — давайте без оцього «дехто», «не на користь». Ви говоріть нам ясно і просто, а то розводите демагогію.

— Товаришу Колишев, — подав голос уповноважений, — ви не в нарядній шахти, а на бюро райкому і розмовляєте з ученим.

— Треба говорити просто і ясно і в нарядній, і на бюро, — відповів Колишев. — Вони ж звинувачують мало не в шкідництві Запорожного і Вигдарова, комуністів, фронтовиків, хай доведуть мені, що це так, і я голосуватиму за їх виключення з партії, а він мені антимонію розводить...

— Дмитре Андрійовичу! — постукав олівцем Мірошник.

— Тридцять шість процентів саджанців, висаджених восени і весною в Степовому, — пропало, — помахав якоюсь доповідною уповноважений. — Вам зрозуміло, товариші? Це сотні тисяч карбованців. Які вам ще потрібні факти, товаришу Колишев?

— Пропали й ті, що були посаджені за методом Мартинюка, — сказав Колишев. — У нас другий рік нема дощів.

— Ви облиште оці посилання на об’єктивні причини, — махнув рукою уповноважений і звернувся до Запорожного: — Які площі збереглися краще?

— Там, де садили з торфом, — відповів Запорожний.

— Ясно? — запитав уповноважений. — І ми, товаришу Колишев, будемо пов’язувати цю справу з політикою.

Будемо. І висновки відповідні теж зробимо. Думаю, що мам треба дати нашу оцінку... експериментам професора Вигдарова, написати листа до Академії сільськогосподарських наук і просити розібратися в цій, гм... науці. А щодо Запорожного, то я тут, товариші, нічого не розумію... Справді, льотчик, фронтовик, не новачок у лісовому господарстві і... така... кричуща безвідповідальність, окозамилювання. Як ви могли сліпо довіряти тим сумнівним експериментам, товаришу Запорожний?.. Я, здається, питаю вас?

— Можна? — звернувся Запорожний до Мірошника, той кивнув головою. — Все, що я зробив у. Степовому, я робив свідомо, товаришу уповноважений.