— Подарував? — перепитала вона.
— Ми з ним посадили, — відповів, наче хотів перебрати й на себе його провину.
— Більше нічого їй не дарував? — Яринка пильно глянула на Максима. — Ти мені про все скажи.
— Я не знаю, — Максим знизав плечима, але відчув, що розповість їй про все, що було, що передумав, що знав і чув і що сам, може, вигадав, коли охоплювала його ревність.
— Він любить її? — шукала собі спільника Яринка.
— Вона закохана в нього, — це вже свій біль викладав перед дівчиною Максим.
Потім довго йшли мовчки до піщаного кургану, думаючи кожен про себе.
— Якщо ти любиш його, то залишайся тут, — рятував своє кохання Максим, — бо забере вона Запорожного.
— Ти її теж любиш, Максиме?
— Що з того? Що я для неї? — повернувся до Яринки, мовляв, поглянь, який я нікчемний, довготелесий, хіба вона може покохати такого. Він уявив себе поруч з Іваном чи Сергієм Кортуновим, який з’явився оце зараз тут перед ним в офіцерській формі із золотими погонами, і сказав: — Я ніщо для неї.
— Не можна себе принижувати, — відповіла йому на це Яринка, — і любов свою треба завойовувати, розумієш?
— Ні.
— Боротися за неї, — це вже говорила для себе.
— Я не знаю, як боротися за любов, — зітхнув Максим. Як?
— Я теж не знаю, — призналася Ярина.
На кургані стояла Ганнуся, вся її постать подалася вперед,, ніби вона мала от-от злетіти. Руки її були щільно притиснуті до стегон, голова високо піднята. Вітер її путався в її густому волоссі і шматував коротеньку сукеньку. Ганнуся вже довго стояла тут, але кораблі не з'являлися, і моря не було. Дивно, бо вчора припливали до кургану кораблі з вітрилами... І, якби вона постояла ще трохи, то могла б навіть зійти на палубу голубого корабля, але треба було йти додому, і пароплав щез у степу...
Максим з Яринкою вийшли на курган, але Ганнуся не чула їхніх кроків. Тоді Максим підійшов і затулив їй руками очі. Дівчина здригнулася, але не вирвалася, не крикнула: було приємно, що чиїсь добрі, шорсткі, холоднуваті долоні лежали на повіках.
— Хто, хто, вгадай! — розсміялася Яринка.
— Максим, — сказала Ганнуся.
— Як ти впізнала? — здивувався Максим.
— Я знала, що ти прийдеш, — промовила Ганнуся.
— Чаклунка! — трохи розгубився Максим. — Звідки ж ти знала?
— Я хотіла, щоб ти прийшов і побачив кораблі.
— Які кораблі? — спитала Яринка.
— Великі...
— Вигадуєш? — мов зачарований дивився на Ганнусю Максим.
— Ні, я бачу. Пливуть, пливуть! — показала рукою Ганнуся. — Бачите?!
— Бачу, — сказала Яринка.
— І я бачу, — повторив Максим, дивлячись на нерухомі зелені хвилі молоденьких лісів.
...Парамон, як і обіцяв, прийшов увечері. Думав заметати Марину саму, але де там! Юрасик, зладнавши два стільчики, випробовував трактора, бо гуркоту була повна хата, а Марина з дівчатами розвішувала білі фіранки на вікнах. Давно продумані і завчені на ці відвідини Парамонові слова втрачали свій смисл, і довелося йому знову починати з дальніх підступів.
— Ну й спека ж сьогодні...
— Спасу нема...
— Іван Трифонович ще не приїхав?
— Пора б уже йому бути...
— Як там на буровій?
— Нема води...
— От горе...
— Може, повечеряєте, Парамоне?
— Спасибі, я вже... Хотів би я з вами поговорити, Марино, — нарешті зважився Парамон, коли Ганнуся з Яринкою вийшли знімати білизну.
— Говори.
— На самоті хотів би... Може, вийдете?
— Добре, — помовчавши, погодилася Марина.
— То я чекатиму біля колодязя.
— Чекай.
Парамон вийшов і подався до колодязя, не вірячи своєму щастю, своїй долі...
Марина вклала Юрасика спати, постелила Яринці й сказала Ганнусі:
— Я скоро повернуся.
— Куди ж так пізно, мамо?
— Треба мені, — розчісувала довгу чорну косу перед маленьким дзеркальцем.
Потім витягла зі скрині сіру кофту, приміряла і надягнула білу.
— На збори йдеш? — запитала Ганнуся.
— Ні... Яринко, проведи мене, — попросила дівчину, зітхнула і рішуче вийшла з хати.
— Ви чимось стривожені, Марино? — вдивлялася в зажурене обличчя жінки.
— Ой стривожена, Яринко, — повільно вийшла за ворота. — Якби ж хто зупинив мене...
— Куди ж ви йдете?
— Не знаю: може, до погибелі, а може, до... — та й не доказала.
— Я не знаю, чим зарадити вашому горю...
— Це не горе, Яринко... До Парамона йду... Чекав мене Парамон в степу біля колодязя...
— Ч-чого? — не розуміла Яринка.
— Одружитися хоче зі мною... Як я людям в очі дивитися буду? А дітям?.. І йду...
— Ви, певно, любите його, Марино...
— Не знаю... Може, й люблю... Він добрий, — втішала себе. — Тяжко самій жити, дівчино... І життя того вже її по зосталося... Поки цвіт не пооблітав, то ще б... полюбила... що мені робити, йти? .
— Ідіть! — сказала Яринка. — Поки цвіт не пооблітав...
* * *
Ярина стояла біля похилених стареньких воріт і дивилися, як танула постань Марини в чорному степу. Він був страшний для неї, цей степ. Здавалося, що він навіки може поглинути людей, сонце, небо. Він у неї забрав Івана і не випустить його ніколи. Тепер він хоче забрати її, цей чорний степ. І вона вже не чинить опору. Від його влади вона може відкупитися лише ціною свого кохання: залишити Івана і забути про все.
А що, коли Іван не повернеться сьогодні? Завтра вона мусить їхати. А може, повернувся і не знає, що вона тут?
Яринка повільно пішла до подвір’я Заклунних. У хаті світилося. «Прийти запитати чи заглянути у вікно?» — роздумувала, стоячи перед низеньким ганком. Постукала.
Вийшла Марта.
— Заходь.
— Іван приїхав?
— Ні.
— Пробач.
— Я тобі покажу, де він живе, — Марта підбігла до другого ганку і відчинила двері. Зайшли обидві.
— Сідай. Ті двері... забиті...
— Мені все одно...
— Не ревнуєш? — Марта розглядала маленькі кульчики у вухах Ярини.
— Мені ревнувати нічого, — пройшлася по кімнатці Яринка (добре, що хоч нові черевички взула).
— Он яка ти! — не приховувала своєї неприязні Марта. — Дивись, щоб каятися не довелося...
— Це ж чого?
— Довго міряєш, а відрізати боїшся...
— То моє діло, коли захочу, тоді й відріжу. — Яринка постукувала новеньким черевичком по долівці.
— Може, й одрізати буде нічого...
— Хай це тебе не тривожить, Марто, — відказала сухо. — Чи відіб’єш?
— Як схочу! — Марта помітила, як змінилася на обличчі Яринка, і всміхнулася — зло й недобре.
— Пізно вже, — з притиском сказала Ярина, не знаючи, чим ствердити ці слова, як зруйнувати дощенту самовпевненість цієї зухвалої степовички. І раптом з’явилися ці слова:— Я... вже його... дружина.
— Що, переспав з тобою?! — Марта зіскочила з лави і стала перед Яриною, важко дихаючи. — Брешеш!
— Я — вагітна, — кинула Ярина в вічі таку бажану зараз неправду.
— Ну й дурна! — Марта відвернулася до вікна і вже звідти: — І це неправда! Якби так, то приїхала б до нього! Брешеш ти... Ти його не любиш, ти про себе думаєш. Двох на поводі водиш?! Хіба не на твоє сватання потрапив Іван? Я все знаю... Безчесна ти! А ще вчителька...
— Ти зі мною так не розмовляй! — скипіла Ярина. — Це ти вішаєшся йому на шию, як...
— Я не вішаюся. Я люблю його, — майже пошепки сказала Марта. — І він мене любить, чуєш?
— Неправда!
— Правда! — випросталася Марта. — Я... я жду дитину від нього! Давно ми з ним... Увесь лісгосп знає, що я з ним живу...
Яринка повільно підвелася і, тримаючись за стіну, вийшла на ганок. Трохи легше стало від холодного дихання степу. Билися, зміями звивалися в душі Мартині слова. Так ось який ти, Запорожний! Треба тікати звідси, зараз, негайно, щоб не зустріти його, не побачити.
Яринка прибігла в Маринину хату, зібрала свого вузлика, налила в баклажку води, знайшла в сінях сідло і відв’язала коня, що стояв за хлівом. Спритно підтягнула попругу і, щось згадавши, повернулася до хати. Юрасик і Ганнуся спали. Яринка взяла саморобного зшитка, вирвала чистий аркушик і написала:
