Вершником виявилася дівчина — молода і вродлива, з-під біленької хустини струмилися довгі коси. Обличчя її від спеки й пилюки було якогось неприродного брунатного кольору, губи потріскані. Кінь теж ледве волочив ноги, здавалося, що й маленьке саморобне сідельце було для нього важким тягарем.
— У вас є... вода? — прошепотіла дівчина, — Ми вже... цілий день без води... Є у вас вода?
— Є! Є! — вигукнув Парамон, мабуть, для того, щоб це надало дівчині сили. — Он там.
Парамон умовляв, щоб дівчина сіла на коня, бо тяжко їй іти, але вона відмовилася. Парамон підтримував її, весь час повторюючи:
— Вже скоро, скоро, потерпи...
До колодязя було далеко, і Парамон вирішив привести дівчину на розсаднику Марини завжди в запасі є кілька відер води.
— Марино-о! — гукнув Парамон, підходячи до розсадника.
Марина вибігла з фанерної будки, де зберігалися сапи та лопати, із цікавістю розглядала дівчину.
— Води, Марино, принеси!
Марина метнулася до будки, зняла товсті очеретяні миті і, якими була прикрита бочка з водою, і зачерпнула повне горнятко, подала дівчині.
— Коневі дайте, будь ласка, — перш ніж випити, сказала дівчина.
Марина принесла повне відро води, але Парамон відлив половину в бочку і лиш тоді дав коневі:
— Не можна зразу, бо запариться, — пояснив Парамон.
Дівчина і кінь пили довго.
— Звідки ж ти? — запитала Марина, ведучи дівчину під. навіс — у холодок.
— З Дніпра, — відповіла дівчина, — з Кам’янки я...
— Далеко заїхала, — сказав Парамон. — Заблукала в степу?
— Заблукала, — хитнула головою і раптом повернулися до Парамона. — А я вас бачила колись... Ви торф на пристані вантажили...
— Було, — пригадав Парамон і пояснив Марині: — Це ми з Іваном і Мартою їздили... Ну, тоді, коли в генерала вечеряли...
— А хто ж ти така? — запитала Марина.
— Яринкою звуть... Яринка Поливана... Я до Івана приїхала...
— До Івана Трифоновича? — почала догадуватися Марина. — А його в райком викликали... Він мені колись говорив про тебе... Стоїмо, а ти ж голодна, Яринко, ходімо до мене, а ти, Парамоне, коня нагодуй.
Зустрічні з цікавістю поглядали на Ярину, бо не так часто появлялися на Овечому нові люди. Марина й на хвилину не вмовкала, все розказувала:
Оце контора лісгоспу, там почали їдальню будувати, а то — майстерні...
— А де Іван живе? — спитала Яринка. — Я б хотіла побачити...
— Живу цьому будинку, — показала Марина, — а зараз перебрався.
— Куди?
— До Марти. Зайдемо? — Марина повернула до хати Заклунних.
— Ні.
Марта побачила у вікно, що під хатою стоїть Марина із якоюсь дівчиною, й вибігла на ганок.
— Здрастуй, — сказала нарочито голосно. — Заходь! Не бійся.
— Дякую, — розгубилася Яринка. — Я не боюся.
— В гості приїхала? — скривилися Мартині уста.
— В гості! — відказала Ярина і взяла під руку Марину. — Ходімо.
З цієї розмови Марина зрозуміла, що це вже була не перша їхня зустріч...
У хаті Марини Гомон було чисто й прохолодно. Крізь зачинені віконниці пробивалися смужки світла, розграфивши долівку на якісь несподівані геометричні фігури. За столом сиділа дівчина, схиливши голову над саморобним зшитком.
— Це моя старшенька, Ганнуся, — відрекомендувала Марина дочку.
Ганнуся швидко сховала зшиток, встала і вклонилася Яринці.
— Уже п’ятнадцять буде восени, — похвалилася мати. — Ти нагодувала Юрасика, дочко?
— Нагодувала.
— Може, й нас почастуєш, хазяйко? — ніжно подивилася на дочку Марина.
— Зараз, мамо. Яєчню приготую. — Ганнуся вибігла з хати.
— Красива у вас дочка, — сказала Яринка. — На вас дуже схожа...
— Трохи схожа... Якби не діти, то не знаю, як би й жила... Двоє у мене... від двох чоловіків... Вона — Андрієва... Фінську пройшов, а з німецької не вернувся... А Юрасик, — зітхнула Марина, — то вже мій гріх... Полонений жив у мене... Берик Джусуєв... Казах... Славний був... чистий і гордий...
— А він де? — обережно спитала Ярина.
— І він... там... Не прийшов з війни...
Увійшла Ганнуся, поставила яєчню з салом, бринзу та зелену цибулю.
— Прошу, — звернулася до Ярини. — Можна мені, мамо, піти в степ?
— Іди, тільки ж не барися. — Коли дочка вийшла, додала: — Якась вона в мене чудна...
— Та що ви говорите, Марино! Такі очі розумні...
— Замріяна дуже, — промовила Марина, пригощаючи гостю. — Оце в степ пішла, щоб побачити марево... Щодня в спеку йде, повертається і: мамо, каже, бачила сьогодні кораблі... і дрімучі ліси над морем...
— Не кожен зугарний побачити в цій пустелі кораблі, Марино, — сказала Яринка. — Може, тільки поет...
— А то сидить, — розповідала далі Марина, — і щось пише в зшитку. Прочитаю — і не розумію про що... То вітряки їй сняться, то пише про Бранку... Ось покажу тобі.
— Не треба, Марино, — відмовилася Яринка. — То ж її все, душа... Не треба.
Разом прибрали зі столу, помили посуд, і Марина вклала гостю спочивати, хоч та й відмовлялася. Послали Марина чисте простирадло на високому полу, другим прикрила Яринку, а сама сіла на стільчику.
— Наче тебе вік знаю, Яринко, — промовила розчулено. — Приїзди вже до... нас. Тяжко йому самому... Нічого страшнішого нема за самотність...
— Я знаю.
— Ой, не знаєш, Яринко, — скрушно похитала головою. — Найстрашніша самотність буває після розлуки з коханим, коли він був, був, а потім його не стало. Я пережила такі дві розлуки...
— А я думала, що можна любити тільки раз у житті, ті справжньому любити, — проникалася Яринка Марининим горем.
— Може, й так, — не одразу відповіла Марина. — А я полюбила двічі... Добре, що у нас на хуторі людей мало — не осудили...
— Я ледве не вийшла заміж за одного, — призналася Яринка. — Люблю Івана, а було б... І зараз по п’ятах за мною ходить Данило. Це його так звати... Кілька днів тому перестрів біля Дніпра і каже: не вийдеш за мене — вб’ю. Отакий скажений... То я попросила в діда коня і — сюди... Вернуся і скажу, що... вже Іванова я...
Всім скажу, що дружиною його стала...
— Хочеш цим врятуватися від Данила? — посміхнулася Марина.
— Щоб не приставав.
— Якщо любить тебе, то ні на що не подивиться, Яринко...
— Хоч би Іван швидше повернувся, бо в мене екзамени через два дні, треба в школі бути.
— Діждешся, — заспокоїла Марина.
— А чого його викликали?
— На бюро... Комісія до нас приїздила, перевіряли, бо таке написано на Івана... Наче він проти науки пішов. І... зривщик постанови... А ми ж працювали як прокляті ... Кожне деревце, може, потом нашим зрошене і... кров’ю... От підемо, побачиш наші лісочки.
— Давайте зараз! — схопилася з полу Яринка. — Ні, ні, зараз підемо, я хочу побачити!
* * *
Максим з батьком поралися біля розпашника — ставили нову полегшену раму з кутового заліза, — так порадив професор Вигдаров. Дуже він хвалив Карагача за цей розпашник, при людях дякував, і тепер Матвій готовий був зробити все, аби лиш довести, на що він здатний. Проходячи повз них, Яринка привіталася.
— О-о, — протягнув Максим, — це ти?
— -Я.
— Впізнав тебе, — подав руку Максим.
Марина познайомила її з Карагачем і пояснила:
— Хочу Яринці наш ліс показати.
— Можна з вами? — вихопився Максим і поглянув на батька.
— Я буду рада, — сказала Яринка, і Матвій хитнув головою, мовляв, іди.
— Забіжу на розсадник та й прийду до вас, — пообіцяла Марина.
Жовте сонце неохоче котилося в піски, довшали тіні сосонок. Яринка й Максим обережно йшли по міжряддях.
— Дивись, дивись, — захоплено говорив Максим, — оце за рік так виросли, а були маленькі-маленькі... Цю ділянку ми садили...
— Хто?
— Я й Марта...
— Видно, в неї легка рука, — промовила Яринка.
— Легка...
— І біля її хати дві ялинки ростуть. Красиві, — пригадала Яринка.
— То Іван Трифонович їй подарував на день народження, коли приїхав на Овечий, з собою привіз. — Яринка раптом зупинилася, і він пошкодував, що сказав про це.
