Приємно було Іванові лежати на холодному піску, він відчував, як щезає біль і тіло наливається дивним спокоєм... Він заплющив очі... Ніколи в житті не зазнавав такої насолоди Іван... Ні, таке відчуття було, коли він лежав після операції в госпіталі ще під наркозом... Треба встати, бо зрадливий цей піщаний спокій... Холодно, і щось бридке підступає до горла... Не треба було їсти того кулешу... Але він справді вмирав з голоду, два дні жив на шматочкові хліба, бо соромився попросити в Ольги... Ще одна лунка... Досить лунок... Ще одна хвилина, ще однісінька хвилина, і він встане з цього холодного піску, піде до хати і попросить в Ольги молока... Чому така темна ніч? Ні, це він не може розплющити праве око... Ліве розплющується, а праве ні... Болить спина... Ні, це ниють рани... Останнім часом вони завжди болять, і ніхто не знає, скільки він докладає зусиль, щоб не виказати себе... Треба встати. Негайно встати, бо цей холод уже пройняв усе тіло. Іван зробив різкий рух і провалився в чорну пітьму...

А нічним степом мчала машина, за нею підскакувала на вибоїнах нова зелена армійська кухня. От повезло Парамону! До аеродрому підвезли солдати-зв’язківці, і генерал був у штабі. Коли доповів йому ад’ютант про Парамона, Чоботар вийшов з кабінету, прочитав записку, потім щось сказав полковнику і... через п’ять хвилин уже стояла на причепі армійська кухня, і шофер доповідав начальнику караулу, що виконує наказ генерала. Немов по команді піднімалися смугасті шлагбауми, і Парамон не зоглядівся, як вони опинилися в степу.

Запорожний і не чекає зараз Парамона. А він прийде і відрапортує: «Завдання виконано!» Здивується Іван, усі люди дивуватимуться, коли побачать вранці димок над польовою армійською кухнею. І Марина здивується.

— Як же це ти встиг, Парамоне?

— Я все можу, — скаже Парамон, і посміхнеться загадково йому Марина...

* * *

Марта здалеку побачила його на землі. Враз підкосилися ноги, і вона закричала на весь голос. Спотикаючись, добігла і стала, наче вкопана: Іван лежав, уткнувшись обличчям в пісок, розкинувши руки. Вона швидко перевернула його на спину — усе тіло Запорожного пашіло вогнем.

— Іване! Іване!

Він був непритомний. Ні краплинки ж води, ні живої душі. Марта розгублено сплескувала долонями, терла йому скроні, але він не приходив до пам’яті. Марта почала прикладати до його чола вологий пісок, розірвала на ньому сорочку і засипала холодним піском його груди, немов закопувала ще живим. Потім притягнула візка і силкувалася покласти на нього Івана, але не могла підняти. Марта кинулася бігти до хутора, але злякалася, що він помре без неї. Знову підбігла до нього і, не знаючи, де взялася сила, звела Івана на ноги. Три кроки було до візка... Вона несла його поперед себе, як ніс колись Бранку коханий... Ще один крок, і, може, їй вдасться покласти його і відвезти на хутір.

Ні. вона сильна, вона зможе донести його і на руках... Ось уже візок...

Візок під вагою тіла перевернувся, і Марта, не випускаючи Івана, впала з ним за колючу холодну землю.

Іван застогнав, відштовхнув Марту і злякано подивився на неї.

— Де я? — ледве зрозуміла Марта хрипкий шепіт.

— Я знайшла тебе тут... Що з тобою?

— Я не знаю, — Запорожний, спираючись на Марту, встав. — Мені було погано, Марто.

— Ти можеш іти?

— Можу... Ми підемо з тобою... вдвох, ми...

І, перш ніж встигла Марта підхопити його, Іван, як сніп, звалився на землю.

— Мамо, — почула Марта.

Степом, просто до них, мчала машина з армійською кухнею на причепі.

Взвод спав покотом, плямкаючи губами і посопуючи носенятами. Оце тільки й спокою в хаті Ілька Сторожука, коли вкладалися спати Петро та Вася, Люба та Наталочка і маленька Орися. Настуня, певно, десь з дівчатами в клубі. Тетяна теж заснула, бо хіба ж легко їй дати раду цим дітям?

Сидить Ілько Сторожук на низенькому шевському стільчику, лампа на лаві перед ним блимає, а він латає кожуха. Хай вона сказиться, отака робота — ніяк не може приловчитися шити однією рукою Ілько. Він уже й культею підтримає полу, і коліном до лави притискає, та не може дати ладу цьому кожухові: шиє та поре, поре та шиє.

Хтось із дітей кашлянув, Ілько й не обертається, знає, що то Василько. А це вже Петрусь бухикає... О, і Люба голос подає. Де ж це вони попростуджувалися? У школі ж тепло... Та хіба в цій хаті не закашляєш? Правда, обставив її очеретяними снопами Ілько і на горище сіна наклав, так з долівки холодом тягне. Якби ж той лісник людиною був, пригадав Ілько, та виписав лісу, то можна було б і підлогу настелити...

— Ільку, ти є? — крізь сон питає дружина.

— А де дівся? — відповідає Ілько, і Тетяна засинає.

Оце відколи Ілько прийшов з-фронту, то по кілька разів на ніч питає Тетяна, наче боїться, що не стане його. Отак, бідолашна, намучилася з дітьми за війну. А їх же в хаті, як маком посипано... П’ятеро було, а прийшов з армії, то на радощах ще й Орисю, хай здорова росте, пристаралися. Настуні — двадцять, а Орисі — три годочки. Отака, значить, дистанція. Хай собі росте, бо життя вже встановлюється, хліб є і до хліба. Корівчину купили. На весну з телятком буде. Коли привів Ілько з ярмарку корову, то весь його домашній взвод стрибав од радості, а Тетяна по два рази вночі до хліва виходила.

Виє за вікном хуртовина, шибки на віконцях морозом заснувало, що й не видно нічого. Добре отак сидіти в теплій хаті, коли діти при тобі й Таня...

Таня. Соромиться чогось Ілько так називати свою дружину. Все Тетяна та Тетяна. Коли в окопах сидів та зі своїм обозом на дорогах пропадав, думав, як зостанеться живий, то на руках її носитиме та цілуватиме по три рази... А дійшов до того, чорт однорукий, що при дітях батогом ударив за ті нещасні кілограми... Ількові й зараз моторошно стає, як згадає той день. Бив, бо злість аж кипіла в ньому: як-не-як, а всі ж знають, що партійний Ілько, на фронті вступив, а вона поласилася на ту пшеницю. Та краще з голоду вмерти, ніж отакий сором пережити. На зборах перед усім народом довелося Ількові червоніти. А могли ж і Настуню в холодну запроторити, якби Мірошник в степу не здибав. Її-то виручив, а сам лиха набрався: в обласній газеті писали, що потурає розкрадачам народного добра...

Була така думка в Тетяни, щоб на Новий рік якось занести гусака Мірошнику в район, бо сам живе та по чайних харчується. Можна було б засмажити і... Ні, подумає, що хабара Ілько Сторожук підсовує. Обійдеться й без гусака. А подякувати треба було б, що Настуню врятував.

Де ж це вона ходить? Уже перша година. Розгулялася! Ну, я ж їй! Це Ілько погрожує для годиться. Нічого він їй не скаже, бо вже дівка. Може, й хлопця якого має... Хай би вже виходила заміж. Пора.

Може, все-таки, Настуні чоботи пошити? Чи собі? А може, Тані? А хороба б його забрала. Не мала баба клопоту, то купила порося, так оце й Ількові з цими чобітьми. Уже тиждень лежить товар у шевця, а кому шити, не знає. Думав Ілько собі справити, уже й мірку зняв. Прийшов додому, поглянув на Тетянині чоботи, похитав головою й сказав:

— Іди, Тетяно, та скажи, щоб тобі шив, бо я ще живий при тобі... зароблю й на другі...

Зняла мірку Тетяна. А сама журиться:

— Настуня в отих чунях ходить, а подруги ж у хромових...

— То скажи, хай для Настуні колодку підбере.

— Я хочу на підборах височеньких, — аж засвітилася Настуня.

На тому й порішили. Та вчора в конторі Ілько зустрів шевця, а той і каже:

— Воно, мона, Ільку, й Настуні пошити, але товар — мужеський. Для тебе вийде чобіт — зносу не буде: хоч в сніг, хоч в болото, а для дівки, може, хрому розживешся.