— Я не знав, що Іван Трифонович залісив таку площу без внесення торфу, — промовив Вигдаров.

— Василь Олександрович, справді, не знав, — підтвердив Іван. — За це буду відповідати я, Семене Петровичу.

— А не багато ви берете на себе? Якщо дізнаються в області — покладете партквиток.

— Багато, але треба комусь брати. Я впевнений, Семене Петровичу, що метод Василя Олександровича — єдиний наш порятунок, — сказав Запорожний.

— Що ж, рятуйтеся, але це справа, Іване Трифоновичу, дуже серйозна.

— Безперечно, — погодився Запорожний. — Або ми будемо садити ліс, або будемо чекати, поки нам якісь добрі дяді навезуть гори торфу... і не посадимо жодного гектара.

— Категоричність, Іване Трифоновичу, протипоказана науці, — зауважив Мартинюк. — Над проблемою залісення пісків я працюю все своє життя.

— Це відомо, Семене Петровичу. — Іван уже був і не радий, що саме сьогодні відбувається ця розмова, хоча розумів, що вона неминуча..

— Я поважаю Василя Олександровича, — Мартинюк ледь помітно кивнув головою, — але факти — річ уперта. Саджанці приймаються і без торфу, як довів Василь Олександрович, і навіть ростуть рік-два, а потім... пробачте, гинуть. Василю Олександровичу, я кажу правду?

— Правду, — ніби на суді відповів Вигдаров.

— Це показали довгорічні досліди, — провадив далі Мартинюк, — тоді яке ж ми маємо з вами право йти на таку... авантюру, даруйте на слові? Нам ніхто не проспіть, якщо ми поховаємо в пісках мільйони... Як директор станції я змушений буду про це доповісти. Пробачте — мушу. Ваша поведінка, Василю Олександровичу, мене також дивує.

— Я повторюю, Семене Петровичу, що рішення висаджувати сосну без торфу — прийняте мною, — офіційно підкреслив Запорожний, — самостійно... Крім того, я написав листа до обкому партії з проханням мобілізувати всі наукові сили області і республіки на розв’язання проблеми механізації посадки лісу. Ви одержали копію?

— Ще взимку, — відповів Вигдаров.

— Механізація — не наша сфера, товаришу Запорожний, — відрізав Мартинюк.

— Ото й погано, що ми ділимося на оці сфери. А ми не можемо виконати такий масштаб робіт руками й лопатами. Я вам ще сто років буду отут копати ямки, прийдете — побачите... Мені пора, пробачте. — Запорожний підвівся з-за столу.

— Ходімо подивимося, що там курсанти наші роблять, — запропонував Вигдаров.

— У мене болить голова, ви вже, будь ласка, без мене. — Мартинюк попрощався.

Задорожний з Вигдаровим ішли вузенькою алеєю до гуртожитку.

— Буде неприємність, — чи запитав, чи ствердив Задорожний.

— Буде, Іване.

— У мене не було іншого виходу, Василю Олександровичу, — повторив Іван, — або посаджу з торфом — не виконаю плану, або виконаю план — порушу інструкції...

— На що ж ви сподіваєтеся, Іване Трифоновичу? — зупинився Вигдаров.

— На вас.

— Дякую.

Ще взимку Іван перебрався в новий будинок лісництва, зайняв невеличку кімнатку з окремим ходом і з допомогою Ольги та Марини облаштував своє помешкання. В інших кімнатах довгого барака розмістилися бухгалтерія та кілька родин, що прибули на роботу з далеких сіл. Отож в конторі пахло кулішем і пелюшками, по коридору бігали діти, а коли гралися в піжмурки, то інколи ховалися під Івановим тапчаном, бо кімната не замикалася. Іван спочатку хотів приборкати цю галасливу ватагу, але діти не сприйняли його серйозного тону, очевидно, тому, що коли він зібрав їх і сказав, що бігати по будинку не можна, і взагалі поводитися треба пристойно, маленький карапуз в коротенькій сорочині тихенько заплакав, а потім поворушив пальчиком і склав із свого невеличкого лексичного запасу категоричну фразу:

— Ну-ну... Бека...

Іван розсміявся, підхопив карапуза, поцілував солоні щічки і вийшов з барака. Після цього вже було неможливо відновити репутацію суворого дядька, довелося змиритися і з галасом, і з сімейними сценами, які часом розігрувалися за тонкими дощаними перегородками.

Ольга Заклунна з прихованим незадоволенням випроваджувала свого квартиранта:

— Якщо тобі у нас не подобається, то переходь у той барак.

— Мені у вас було дуже добре, Ольго, але треба ж і честь знати. — Запорожний зв’язав мотузком свої пожитки, забрав книжки, що лежали гіркою на столі, і з кутків кімнати почала вилазити пустка.

Марта перестріла, його на ганку: стояла, спершись на «свій», позначений літами стовпчик, і з примружених очей лилася на Запорожного журба:

— Я знаю, чому ти перебираєшся...

— ?

— Ти хочеш втекти від мене.

— Марто, розумієш...

— Я нічого не хочу розуміти. Краще б ти не повертався зі своєї Кам’янки. Чого приїхав, чого?

— У мене тут багато роботи, — спробував усміхнутися.

— Без тебе справилися б, Марину ж вивчили...

— Ні, я ще вам трошки потрібний.

— Ти її бачив? — це найбільше тривожило Марту.

— Бачив.

— Приїде?

— Не знаю. — І це була правда.

* * *

...Яринка, в чім була, вибігла з хати.

— Я знала, що ти прийдеш, — горнулася до Івана, — добре, що ти прийшов!

Сніжинки падали на її розчервоніле обличчя, танули і котилися чистими краплинами. Очі випромінювали радість — вона все простила: і ту зухвалу степовичку, і довгу розлуку.

— А в мене свати, Іване! — розсміялася і відчинила сінешні двері.

Одарчине обличчя витягнулося, брови чорними п’явками полізли на лоб, свати переглянулися, Данило рвучко встав з-за столу і, похитуючись на носках, зухвало подивився на Запорожного, мовляв, а ти чого сюди прийшов? Іван витримав цей погляд і почав роздягатися. Яринка поставила чисту миску і наповнила чарочку:

— Сідай, Іване, до столу, — сказала і поглядом присмирила Данила: він перестав похитуватися і теж сів.

— Я, перепрошую, — Вацлав Станіславович Ходзінський, — простягнув Іванові через стіл руку худий сват.

— Дуже приємно.

— І це — свати, — відрекомендувала Одарка Павлівна Каштеляна і дядька Явтуха.

— Істинно, сам чув, — підтвердив дядько Явтух.

— Свати — не татари, — мимоволі зірвалося в Івана.

— А незвані гості — гірші за... — Данилові пальці скрутили в чортзна-що алюмінієву виделку.

— То правда, — запишалася Одарка.

— Істинно, сам чув, — вихопився дядько Явтух.

Іван — ні в сих ні в тих — розгублено оглянувся, не знаючи, що йому робити.

— А ми Яринку засватали, — намагалася прискорити розв’язку Одарка.

— Да, — сказав Каштелян, хрумкаючи огірком.

— Мій покійний дід, коли їздив на сватання до Новогрудка, — почав згадувати Ходзінський, але його перебила Яринка.

— Ніхто мене не засватав! — сказала вона.

— Що? — сіпнулися Одарчині брови. — Свати ж прийшли.

— То й підуть, — байдуже відказала Яринка, — Я заміж не збираюся, мамо.

— Ти ж сама говорила, людям слово дала, — благально дивилася Одарка на дочку.

— Нікому я нічого не говорила.

— Мені казала, — приречено нагадав Данило. — Забула?

— Забула, — всміхнулася Яринка.

— Пам’ять у тебе дівоча, — метнула злий погляд Одарка.

— Дівоча, — погодилася Яринка. — Коси довгі, а розум короткий... Що ще скажете?

Мовчання.

— Істинно, сам чув, — промовив дядько Явтух, не розуміючи, що тут відбувається.

— То як же буде? — спитав Данило.

— Ніяк, — Яринка відвернулася до вікна.

Свати переглянулися. Данило встав, одягнув своє чорне пальто.

— Що ж, бувай здорова, — це до Яринки, а потім до Івана: — Ти мені в душу не плюй...