— Поздоровляю! — Іван обняв Ганнусю й Максима.
— Я так переживала за нього, — призналася Ганнуся, — ану, думаю, як провалиться на хімії...
— Добре тобі було із золотою медаллю, — відказав Максим, — а мені дісталося.
— На який же тебе факультет зарахували? — спитав Запорожний Максима.
— Ми з Ганнусею на лісовий... Разом будемо, Іване Трифоновичу.
— Я дуже хочу, щоб ви були разом... завжди... Їдьте... Будемо чекати на вас... я... люди... і Гілея... Машину вам дати?
— Ні, ми ще з Максимом у Каховку поїдемо... до тата... Він ще не бачив Максима... Нас Берик відвезе.
Запорожний провів їх на подвір’я. Сонце вже викотилося з-за кургану й полоснуло променями по вершечках двох Мартиних ялинок.
* * *
Лобан зустрів Запорожного в конторі й відвів убік:
— Чув? Дружка твого, значить, у відставку. Отак, Запорожний, не на ту карту ставив, — розпливлося в масній посмішці одутлувате обличчя Лобана. — І до конференції не втримався... Діалектика... Чого мовчиш?
— Лобан, мені дуже гірко, що я... живу з тобою на , одній землі, — відповів Запорожний і пішов у зал.
За столом президії він побачив спокійного Романа Мірошника, Колишева, осторонь, край столу, сидів секретар обкому партії Старченко, щось писав. Лобан сів у центрі стола.
— На нашому пленумі ми розглянемо стан підготовки до жнив, — сказав Мірошник, — і організаційне питання.
— Спочатку організаційне, а потім про жнива, — підправив Старченко. — Дозвольте по першому питанню мені.
Старченко вийшов до трибуни:
— Довгий час працював у вас першим секретарем райкому партії товариш Мірошник...
— Довгенько, — кинув Лобан і почервонів.
— Обласна партійна організація, як і ви, добре знає цього талановитого керівника і принципового комуніста. Бюро обкому вирішило просити вас, товариші, відпустити Романа Олексійовича.
— Куди?
— Це неправильно!
— Хай ще у нас попрацює!
— Справа в тому, товариші, — провадив далі Старченко, — що ми рекомендуємо Романа Мірошника секретарем обкому партії. Думаю, що ви зважите на наше прохання.
Зал вибухнув оплесками. Найголосніше аплодував Лобан...
— Отже, одноголосно? — Старченко обвів поглядом зал. — Спасибі. Нам треба обрати першого секретаря райкому партії. Які є пропозиції?
— Колишева!
— Колишева!
— Думаю, що ви правильно вирішили, товариші...
Лобан передав записку Мірошнику: «Поздоровляю Вас, дорогий Романе Олексійовичу! Завжди Ваш П. Лобан».
— А тепер, товариші, про жнива...
* * *
Катерина Власівна вже повиносила з хати речі, а Івана все не було. Вчора ж подзвонив і сказав, що вранці приїде... Може, на переправі затримався?
Жаль Катерині покидати свою хату, вік прожила в ній... А садок же який виходила! Наче на печаль цвіли весною абрикоси рожевим цвітом... Годі вже тої печалі. Ось приїде син, і зійде вона з материнського серця... Машина заскрипіла гальмами й зупинилася.
— А де ж Ваня? — схвилювалася Катерина Власівна.
— Захотів пішки по селу пройти, — відказав шофер, — самі розумієте, рідне... Можна вантажити?
...Іван ішов довгою-предовгою вулицею, наче по своєму життю, — все передумав, поки дійшов од Дніпра... Не пройдеш по ній назад, не вернешся в юність... Треба йти далі...
Високий паркан виріс перед Запорожний. Та це ж подвір’я Данила Праха. А он і він: Данило сидів на даху своєї нової хати і прибивав бляшаного коника... Михайлика не було.
— Ціп-ціп-ціп! — дзвенів чийсь знайомий до болю голос. — Ціп-ціп-ціп...
Запорожний не втримався і заглянув через паркан: на ганку стояла Ярина. Великий живіт випинався з-під її білого фартушка...
— Ціп-ціп-ціп...
* * *
— Оце, мамо, і є Овечий, впізнали? — показав Іван на ліси, на веселі хати і далекі кошари...
— Так це ж, сину, город, а була — пустеля... І дощик накрапає... Ліс хмари притягує...
— Була пустеля, мамо, поки ми не прийшли...
— А в яку ж ти хату мене повезеш, сину?
— Дивіться, мамо, де біля ганку ростуть дві ялинки, — там і будете жити.
— Он, сину, хата і дві ялинки... Та я вже була тут...
— Зараз, мамо, відчиню ворота...
Іван зайшов на подвір’я — на ганку стояла Марта.
— Ти? Марто!
— Я... Здрастуй...
— Здрастуй...
* * *
Ішов теплий весняний дощ...
На хутір, на степ, на кошари, на зелені ліси, — ...на Гілею.
НИКОЛАЙ ЯКОВЛЕВИЧ ЗАРУДНЫЙ
ГИЛЕЯ
Роман
Издательство «Дніпро»
(На украинском языке)
Редактор В. В. Хопта
Художник Д. Д. Заруба
Художній редактор В. С. Мітченко
Технічний редактор О. Г. Тализіна
Коректор Т. Г. Білецька
Інформ. бланк № 853.
Здано на виробництво 26.05.78.
Підписано до друку 10.11.78.
Формат 84 X 108 1/32- Папір друкарський № 3.
Гарнітура літературна. Друк високий. Умови, друк. арк.19,32.
Обліково-видавн. арк. 20,785.
Тираж 100 000. Замовл. № 36.
Ціна 1 крб. 40 коп.
Видавництво «Дніпро»
252601, Київ-МСП, Володимирська, 42.
З матриць Головного підприємства на Київській книжковій фабриці республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР, Київ, Воровського, 24.
Зарудний М. Я.
З-35 Гілея. Роман, — Київ: «Дніпро», 1979. — 366 с.
ІСБН
Идея романа украинского советского писателя состоит в том, что счастье человека, как и любовь, не приходит само по себе, за него нужно бороться, творить своими руками, сердцем и не только для себя, а для всех, для своей родной земли, — тогда оно настоящее и полное.
