— Ясно... Розумію... Дай мені цього листа... Я теж поїхав би... Ти... молодець, Запорожний. — Мірошник помовчав; потім спитав: — Аз Яринкою як?
— І вона зі мною...
— Ти щасливий, Іване... Знаєш, моя... теж об’явилася... Льолька... Олена, — сказав Мірошник. — Дочка приїздила... Варя...
— Хоче повернутися?
— Мабуть... Не бачив, не говорив... Забуте все, пережите...
— Але самому теж тяжко і взагалі...
— Договорюй, договорюй, — наказав Мірошник. — Щось чув?
— Чув... Про Настуню Сторожукову, — признався Іван, — кажуть таке...
— Правду кажуть, — усміхнувся Мірошник. — Диму без вогню не буває... Закохався я, Іване... Не дивися так на мене... Секретарі райкому теж можуть закохуватися.
— А вона що?
— Не можу розгадати...
— Жінки загадкові істоти, Романе...
— Настуня — дивовижна, — сказав Роман. — При кожній зустрічі я бачу в ній десять інших, не схожих одна на одну Настунь. Не збагну, як може в одній дівчині поєднатися безмежна щирість і зневага, доброта і зло, світлий розум і глупота, рішучість і примітивний страх. То вона буває гордою, як принцеса, то жалюгідною, аж ницою переді мною, завчено повторюючи: «Товаришу секретар райкому».
— Бо ти для неї є секретарем райкому в першу чергу, — розсміявся Іван. — І вона не вірить, що ти можеш закохатися в звичайну доярку.
— Не вірить, — погодився Роман. — І я не можу нічим їй довести, що в мене до неї найкращі почуття.
— Запропонуй їй одружитися. Не пробував?
— Боюсь, — сказав Мірошник достоту щиро.
Вони полягали на сіні в сторожці, думаючи кожен про своє.
— У мене є й радість, — Мірошник торгав Івана за плечі. — Чуєш, Запорожний? Берик Джусуєв повернувся... Той, що врятував мене в оточенні... Зустрів у містечку. Питаю, ти знав, що я тут працюю? Каже: знав. Чому ж не зайшов? Побоявся, розумієш? Я готовий був зробити для нього все, — казав Мірошник, — але він нічого не хотів... Ні грошей на курорт, ні кімнати, нічого...
— Де ж він зараз?
— Попросив влаштувати його... чабаном на Овечому хуторі, бо там...
— Я знаю! Я згадав! — вигукнув Іван. — Це — другий чоловік Марини Гомон. Берик Джусуєв... Казах... Ти влаштував його?
— Звичайно...
— А Марина ж як?
— Не знаю. Кажуть, що вона одружена...
Прокинулися вдосвіта. Шофер уже грів на вогнищі чай. Мірошник поспішав:
— Мені ще в «Колос» треба добратися на восьму ранку, у механізаторів партійні збори... Ну, а ти, Іване, за ніч не передумав?
— Ні. Через два дні я буду на хуторі.
— Жду.
Вони попрощалися.
Михайлик сидів на високому саморобному стільчику — Яринка годувала його кашею. Ця процедура, очевидно, дуже не подобалася йому, бо кожна ложечка, до якої торкався його ротик, коштувала неймовірних зусиль бабі Одарці: вона розмахувала віником, вилазила на лежанку, наповнюючи хату звуками всіх існуючих і неіснуючих тварин і птахів, Михайлик дивився на бабу хитрими оченятами й усміхався, саме в цей момент ложка опинялася в роті, і Одарка повторювала, як молитву:
— Слава богу...
Побачивши батька, Михайлик протягнув рученята, що означало: візьми. Іван узяв сина, підкинув до стелі, перелякав до смерті бабу й сказав Яринці:
— Я мушу їхати. — Він вирішив цього разу обійтися без дипломатії: все одно це не врятує від сліз, умовлянь і Одарчиних прокльонів.
— Куди їдеш? — спитала Яринка.
— Певно, якусь нараду Мірошник придумав, — догадалася Одарка.
— Ні... я поїду на Овечий...
— Чого? — вибалушила очі теща.
— Працювати.
— Здурів чоловік! — сплеснула руками Одарка. — Ти чуєш, дочко?
— Нікуди він не поїде, мамо, — Заспокоїла матір Яринка.
— Я поїду, — повторив Іван, дістаючи з-під ліжка чемодан. — Я мушу, розумієш, мушу...
— А вони ж як? — показала Одарка на дочку і внука.
— І вони зі мною.
— Я не поїду в ті піски! — Яринка відчула, що це серйозно. — Ніколи не поїду!
— Яринко, зрозумій... Я повинен поїхати, бо... мусить же бути в кожного щось... святе... найдорожче...
— А жінка й син тобі не дорогі?! — кричала Одарка.
— Дорогі, — тихо промовив Іван, — але я мушу, бо інакше жити не зможу.
Узяв чемодана, поцілував сина й заплакану Яринку.
— Ви колись зрозумієте... Я напишу... Бувайте здорові.
Отаке було прощання.
18
«Учителька каже, що колись на наших степах росли великі ліси. Дві з половиною тисячі років тому приходив на нашу землю історик з Греції — Геродот і назвав її ГІЛЕЄЮ — країною лісів... Минали століття, ліси щезали, їх викорчовували скіфи під пасовиська, нищили бурі і завойовники, палили пожежі, і не стало Гілеї. Її поховали піски. Мені дуже хочеться, щоб знову була Гілея...»
(Із зшитка Ганнусі Гомон)
Темна осіння ніч огорнула степ. Дід уже звик до вічної темряви, йому було все одно, що на небі — сонце чи місяць: він звівся з ліжка, одягнув чисту білизну, знайшов синю сатинову сорочку, чорні нові штани і сірого піджака, які йому купила Ольга ще до війни.
Потім розчесав дерев’яним гребінцем бороду і довге сиве волосся, взув чоботи і вийшов з хати.
Здавалося, що холодне сонце засліпило діда, і він прикрив очі рукою. Повільно зійшов з ганку, обернувся до хати й сказав:
— Я пішов...
Уже з воріт дід повернувся в хату (буде невдача, подумав). Зняв зі стіни скрипку. Жалібно бренькнула струна. Дід поцілував її і поклав на лаву. Потім він намацав у кутку гирлигу і вже тоді вийшов з хати. Назавжди.
— Прощавайте, я пішов, — вклонився дід Опанас хаті, воротам і гарбузинню, що плелося по плоті.
Дід усе бачив. Він ішов, опираючись на гирлигу, в степ, який злився з чорним небом, і не можна розібрати, звідки світять зорі — з неба чи вони розкидані по землі. *
Проводжали його тисячі людей, яких він зустрічав у своєму житті. Вони стояли уздовж тяжкої дороги Опанаса Заклунного веселі й сумні, але всі були молоді, бо старими їх ніколи не бачив Опанас. Він упізнав свого батька, матір, наймита Мирона, з яким вони пішли в партизани, побачив командира ескадрону, пораненого, на коні. Поруч стояли Опанасові друзі, з якими він брав Перекоп. Усміхнувся йому голова комнезаму, вбитий у тридцятому році. Тільки своєї Катерини не бачив Опанас Заклунний. Де ж ти? Чого ж ти не прийшла, моя чайко степова? Проведи мене в цей степ, як проводжала колись... Пам’ятаєш, Катрусю, нашу першу ніч, хай благословенного вона буде. Ти прийшла до мене в кошару, бо я не мав хати, і... Де ж ти, моє кохання?
Так і не побачив Катрі Опанас Заклунний, може, й стояла вона серед тих, кого стрічав у своєму житті, але тепер дід забув, яка вона була...
Опанас Заклунний гордо йшов у свою смерть. Не зігнули його роки, не полишила богатирська сила. Чуєте, як лунають його кроки в степу?
Це тільки так здається, що Опанас Заклунний ледве відриває підошви від землі, просто земля не відпускає його.
Це тільки так здається, що гирлига підтримує його немічне тіло. Просто він не випускає її з рук.
Це тільки здається, що він сліпий. Він і зараз може дивитися, як беркут, на сонце широко розплющеними очима. Він усе бачить. А те, що, збираючись у свою останню дорогу, Опанас Заклунний одягнув не нові чорні штани, які купила йому перед війною дочка, а латані, то це вже так вийшло — поспішав...
Опанас ішов до піщаного кургану. Ось зараз він має бути. Йти ставало дедалі важче й важче. А колись вони з Катрею залюбки вибігали на нього, бувало, він на руках виносив її на цю піщану гору, ближче до неба, до зірок.
Опанас Заклунний, долаючи сипучу крутизну, піднімався вище й вище. Ще кілька кроків, і він стане на вершині кургану і побачить свій степ. В обличчя вдарив запах далеких кошар і холодних висушених трав...
Дід Опанас зупинився на самісінькій вершині кургану, таки добрався, подумав він і випростався. Звідси йому було видно весь степ — широкий і вільний. Дід побачив його в зелених травах і лісах, десь далеко бродили отари і дзвеніли тронки.
