Нарешті до подвір’я під’їхали сани, і свати ввалилися її хату.

— А портфель де? — це було перше, що запитала Явдоха, побачивши вгодовану постать Каштеляна.

— Є, — заспокоїв Прокіп Лаврінович Явдоху, і справді, їздовий незабаром приніс величезного шкіряного портфеля.

Дядько Явтух розв’язав рудого башлика, сів на лежанку і весь час поглядав на мисника. А Вацлав Станіславович у чорному старомодному костюмі, в білих валянках — довгий і худий — критично оглядав Данила. Потім похитав головою і сказав:

— Проше сідати, бо твоя зачіска не є кавалерська.

Данило покірно сів чубатим парубком, а підвівся зі стільця підстриженим «під макітерку» волосним писарем.

— Що то майстер! — похвалив себе Вацлав Станіславович.

* * *

Яринка сиділа біля грубки в спорожнілому класі на задній парті й тихо плакала. Пахло черствим хлібом і чорнилом. Що ж вона наробила? Невже оце назавжди прийшла розлука з Іваном? Ще вчора вона просиділа цілий вечір з Данилом у клубі, їй було весело і не бентежило, що він сьогодні прийде свататися і що незабаром вона стане його дружиною. Данило по-справжньому кохає, він захистить її від усіх житейських незгод, він не полетить за хмари, не повіється в степи, а завжди буде поруч, на землі. Якби Іван любив її, то не залишив би ніколи, не проміняв би свого щастя на якусь примарну славу, так званий обов’язок. Подумаєш, партійний! Яринка зводила навколо себе частокіл з обвинувачень, щоб одгородитися від можливих Іванових докорів і людського осуду: не вона винна — він розлюбив її, стала поміж ними довгонога степовичка. З якою ненавистю дивилася вона тоді біля Дніпра на Яринку. У тому погляді була зневага і зверхність жінки, яка вже перемогла, лють і рішучість боронити завойоване. Тоді ж Яринка відчула себе переможеною. Врятувати її міг тільки Іван, але він не побіг за нею, не зупинив, не розраяв...

Біля старого рибальського куреня на неї чекав Данило. Він нічого не питав її, тільки тоді, коли перевіз на другий берег, сказав:

— Не їдь більше ніколи за Дніпро... Там тебе ніхто не чекає.

— Тепер я знаю, — відповіла.

Сипало снігом у замерзлі шибки, завивав вітер у кам’яному мішку груби. В куточку, на підлозі, затиснута плінтусами, сиділа сіра миша і дивилася на Яринку. Дві срібні краплини застигли в маленьких очицях, Яринці стало моторошно. Вона грюкнула кришкою парти, миша зіщулилась, але не втекла. Переборюючи огиду, схопила чорнильницю-невиливайку і жбурнула в ненависні очиці. Чорнильниця розбилася, обляпавши стіну, а миша й не поворухнулася. Яринка закричала в нестямі і вибігла з класу.

* * *

— Яринко, йдуть! — немов обпечена відскочила од вікна Одарка Павлівна й забігала по хаті.

Сповнені гідності й значимості, ішли вулицею свати. Першим пробирався через снігові замети жовтий шкіряний портфель Прокопа Лавріновича. Потім ішли чорне Данилове пальто з (Обгризеним смушевим коміром і рудий, оторочений чорною тасьмою башлик дядька Явтуха, а вже останніми ступали білі валянки Вацлава Станіславовича Ходзінського.

За домовленістю, старшим сватом (в усякому ділі мусить хтось бути старшим) мав бути Прокіп Лаврінович. Тамуючи образу, Вацлав Станіславович погодився, але не змирився і вирішив при першій же нагоді перебрати старшинство до своїх рук. Дядько Явтух не належав до владолюбів і думав лиш про частування, яке чекало на них, бо, зрештою, якщо дівка захоче вийти заміж, то вийде й без сватів, а якщо ні, то навіть районний адвокат не умовить її.

Одарка Павлівна широко розчинила двері перед жданими сватами, вклонилася у пояс Каштеляновому портфелю (бо він перший переступив поріг) і промовила:

— Ласкаво просимо до нашої хати.

— Спасибі, — відповів портфель голосом Прокопа Лавріновича і вмостився на столі поруч зі своїм маленьким родичем — Яринчиним портфеликом.

— А ми ж і не чекали таких гостей, — традиційно проголосила Одарка, допомагаючи сватам роздягатися.

— Ну й мете! — сказав дядько Явтух, розв’язуючи башлика.

— Наче небо прорвалося, — сказав Вацлав Станіславович, розчісуючи саморобним алюмінієвим гребінчиком довгі вуса.

— Да, — сказав Прокіп Лаврінович, порипуючи хромовими чобітьми.

А Данило стояв біля ганку, чекаючи, поки свати вже вбудуться, — мав за наказом Вацлава Станіславовича зайти останнім.

Наречену годилося сватам застати за якоюсь роботою. Одарка й поклала перед Яринкою вишивання, але вона стояла біля вікна, дивлячись на дорогу крізь розмальовану шибку. Їй було видно і Данила, який тупцював біля ганку, дотримуючись ритуалу. Як усе просто: вона скаже цим стороннім людям, що згодна вийти заміж за Данила, і він уже вважатиме її своєю...

— Сідайте, щоб свати сідали, — чує Яринка материн голос.

Дядько Явтух сів одразу, Вацлав Станіславович дочекався ще одних запросин, а Прокіп Лаврінович важно походжав по світлиці, демонструючи свої нові чоботи, широченне синє галіфе і коричневу вельветову гімнастерку з величезними нашивними кишенями, у яких, здавалося, лежало по маленькій подушечці. Десь попереду Прокопа Лавріновича блищала мідна бляха широкого пояса, якого ледь-ледь вистачало, щоб оперезати могутню талію, і він тримався на останній дірочці. Вацлав Станіславович міг би зараз ущент розкритикувати Каштелянове вбрання (хіба то, прошу, галіфе? То ж два мішки, стулені сяк-так докупи. А гімнастерку, певно, шив якийсь сліпий), але урочистість моменту стримувала Ходзінського.

— Здається, ще хтось прийшов, — нагадала сватам про Данила Одарка і вийшла в сіни.

— Доброго здоров’я! — гаркнув Данило голосом старшини надстрокової служби, і в миснику тоненько задзеленчали склянки. Потім Данило церемонно потиснув руку Одарці Павлівні і сватам. До Яринки підійти не наважився — вклонився здаля.

Прокіп Лаврінович усе ще ходив по хаті, не знаючи, з чого почати розмову, і Вацлав Станіславович вирішив, що настав час втрутитися йому.

— Було нас прошено, — почав Вацлав Станіславович і замовк, бо дядько Явтух відкашлявся і почав говорити сам.

— Питаєте, хто ми будемо? — промовив дядько Явтух, хоч його ніхто нічого не питав. — Ми — купці, а прибули до вас з далекої сторони, з-за моря синього, зі степу вільного, бо почули від добрих людей, що є у вас куниця — красна дівиця...

— А в нас купець — славний молодець, — вихопився й собі Вацлав Станіславович.

— Да, — сказав Прокіп Лаврінович.

— Яринко! — радісно гукнула Одарка Павлівна, — ходи-но, доню, сюди, бо, здається, свати прийшли...

* * *

— Ой щасливая ж цяя годиночка! — звела очі Катерина Власівна і кинулася до сина, не випускаючи з рук солом’яного віхтя, бо саме розпалювала в печі, — А ти ж мені, Івасю, цілісіньку ніч снився сьогодні: наче ми з тобою сувої білого полотна по зеленій траві стелили...

Іванові руки лежали на худеньких материних плечах, і він відчував, як усе його єство заповнювалося ніжністю.

— Сон у руку, мамо, а ви мені й не снилися.

— Кажуть, був ти колись за Дніпром, а додому ж не зайшов...

— Не гнівайтеся, мамо, часу не було.

— Певно, якби міг, то... Роздягайся ж, Ваню, та розказуй, як тобі там.

— Живу, мамо. — Іван роздягнувся і став для матері вже домашнім.

Слухала Катерина Власівна сина, а сама думала, що не все теє правда, що говориться. Яке вже там добро, коли худий, аж світиться, і сивина пробилася на скронях. Ніякі слова не обмануть матір.

Потім Іван уже розпитував, чи городина вродила, чи дрова на зиму припасені, про все питав, тільки про Ярину й словом не обмовився, а Катерина все не наважувалася сказати, що вже сидять свати в Одарчиній хаті.

* * *

Свати гідно оцінили Одарчине частування і не примушували себе довго просити. Лише Данило й не доторкнувся ні до чого, навіть чарки не випив, не хотілося йому високість цього дня звести до горілки й холодцю. Він чекав, що скаже йому Яринка, що відповість на мудро завуальовані натяки дядька Явтуха і Вацлава Станіславовича, бо Прокіп Лаврінович (якби ж то знала Явдоха!) ніякої участі в сватанні не брав, якщо не враховувати кілька разів промовлених «да-а». Каштелянів портфель теж не справдив Явдошиних сподівань і лежав собі мовчки під лавою. Тому Вацлав Станіславович, заволодівши увагою, насолоджувався своїм красномовством. Він розказував, що до нього їздить підстригатися районне начальство, що відбою нема від вередливих замовниць, які ладні рік чекати, аби лиш вбрання було пошите Вацлавом Станіславовичем. У дядька Явтуха був добрий настрій, і він, хоч не все чув, про всяк випадок час від часу повторював: