Настуня подивилася на число, газета була позавчорашня, отже, він уже прочитав її. Раптом задзеленчав допотопний телефон, що висів на стіні. Дзвонив настирно, аж поки не прибіг захеканий завідувач і не зняв трубки. Він довго комусь пояснював, що не може дати й грама пального.

— Якщо будуть дзвонити, скажеш, що мене нема, — наказав завідувач і пішов до своїх великих чорних чанів.

«...відповідним органам зробити відповідні висновки...», — думала Настуня, намагаючись уявити ці «відповідні» органи і висновки, але з цього нічого не виходило, її охопив страх: що ж тепер буде з Мірошником? І все через неї, «доярку із Семидолів».

Уже втретє затарабанив телефон, Настуня зняла трубку.

— Нафтобаза? — почула вона знайомий голос. — Це — Мірошник, мені потрібен...

— Здрастуйте, — не дослухавши, промовила Настуня, — тут, крім мене, нікого нема.

— Настуню, що ти там робиш? — після хвилинного мовчання запитав Мірошник.

— Я... чекаю... на машину.

— Зажди, я зараз приїду.

Ні в якому разі не хотіла зустрічатися Настуня з Мірошником, тому, забравши свої вузлики, вийшла за ворота і попростувала стежкою за містечко. Йшла прудко, немов тікала від нещастя, хоча в душі билося бажання побачити Мірошника. Це бажання виникало в неї завжди, коли вона згадувала їхню зустріч того зимового вечора. Настуня ставила тисячі перешкод цьому бажанню, але всі вони були вразливі й недовговічні.

За всю зиму вони бачилися двічі. Перший раз, коли Мірошник завітав до них на ферму. Він цікавився надоями і раціонами, Настуня відповідала невлад і голова колгоспу те й робив, що підказував їй. Доярки, слухаючи цю розмову, ледве стримували сміх, а коли поїхав секретар, то вже дали волю своїм здогадкам і фантазії. Друга зустріч їхня відбулася після районної наради тваринників. Мірошник поздоровив Настуню з цікавим виступом і сказав, що їм треба поговорити. Більше нічого й не сказав, бо оточили його доярки та голови колгоспів, а Настуня тим часом вийшла з клубу, відшукала колгоспівську машину, запнулася великою хусткою і принишкла в кузові. Потім вона бачила, як вийшов Мірошник, шукаючи когось очима...

Оце такі зустрічі. Жодного слова не було сказано про їх стосунки, жодної згадки не було про ту першу розмову в хаті Сторожуків, а Настуні здавалося, що вони поговорили про все. Принаймні вона недвозначно відповіла Мірошнику, правда, мовчки, але він повинен був зрозуміти, що то не до неї були звернені його слова. Вона не могла сприйняти Мірошника просто, як звичайну людину, а тим більше закоханого в неї, якусь доярку з Семидолів. У цьому було щось неймовірне, протиприродне, чого не могла збагнути сільська дівчина. Для неї він був у першу чергу секретар райкому, чиїй волі підкорялося все життя району, і, звичайно, був людиною особливою. І те, що він сказав, що не може забути її краси, її очей, було схоже на казку.

Настуня чула, що її наздоганяє машина. Хотілося провалитися крізь землю, стати невидимкою, розтанути к цьому степу, але це була не казка. Машина зупинилася, Мірошник відчинив дверцята:

— Чого ж не почекала?

— Так.

— Сідай, Настуню.

— Ні, я піду...

— Сідай, — допоміг укласти вузлики. Рушили. Після мовчання тихо сказав: — Чому ж ти не залишилася на випускний вечір? Завтра з батьком і поїхала б.

— Ніколи, сівба починається.

— Хіба доярки теж у поле підуть?

— Усі підуть... А батька ми вдома поздоровимо, взводом...

Ще кілька якихось запитань і відповідей. Роман відчував збентеженість дівчини і невидимий рів, що розділяв їх, але не міг подолати його. Він розумів, що заважає їм прокласти хоча б хисткий місточок: «Настуня ні на мить не забуде, що їде не просто з Романом Мірошником, а з секретарем райкому. Чого варті лише її відповіді».

— Як же ти живеш, Настуню?

— Норми перевиконуємо...

— Я не про те. Що сталося в тебе за останній час?

— Дві корови отелилися...

— Я шкодую, що мені не вдалося зустрітися з тобою тоді після наради... Я тобі колись говорив...

— Ви собі можете дозволити говорити все...

— Настуню, навіщо ти так?

— Я не знаю, чого ви хочете від мене... Станьте, я зійду...

Роман різко загальмував і обернувся до дівчини. Дивилася на нього синім смутком. Ці глибокі розумні очі перекреслювали почуті слова, якими вона захищала свою гордість і самолюбство.

— Якщо ти забула, то я повторю те, що сказав тоді у вашій хаті...

— Не треба... Я лише хочу попросити вас пробачити мені. — Настуня ніяк не могла знайти ручку, щоб відчинити дверцята машини, — що я, що ви... маєте через мене стільки прикрощів.

— Яких прикрощів?

— Я читала сьогодні обласну газету... Що вам буде?

— Нічого, — сказав спокійно Мірошник. — Нас часто критикують.

— Нічого не буде? — перепитала Настуня.

— Нічого, — посміхнувся Роман і ввімкнув швидкість.

— Зупиніться, я піду!

— Машина залізна, хай везе.

До самих Семидолів Настуня не промовила й слова, і Мірошник почував себе зніяковілим школярем, він був незугарний викликати її на серйозну розмову.

— Я тут зійду.

Уже виднілося село.

Роман допоміг дівчині вийти з машини. Прощалися. Її рука скидалася на неживого окуня.

— Дякую.

— Ми ще зустрінемося, Настуню?

— А чого це мені з вами зустрічатися? — повторила, наче завчене.

— Ми мусимо з тобою серйозно поговорити.

— Говоріть собі з ким хочете...

Мірошник розгублено дивився на неї: чи вона справді дурна, чи прикидається? Не раз він чув, що красуні часто бувають трохи пришелепкуватими. Невже вона і в підтвердженням цих давніх людських спостережень? Дивився їй услід: може, оглянеться? Ні, пішла.

Роман розвернув машину, ще раз подивився на вже далеку постать дівчини.

* * *

Стара півторатонка, вибиваючись з останніх сил, пробиралася крізь піщані бархани. Парамон проклинав себе, що спровадив шофера на цю дорогу, — гадав, виграє з годину часу, а вийшло навпаки. Добре, що хоч Запорожний сидів у кабіні і не допікав за запізнення на випускний вечір лісових курсів.

Парамон ще вчора почув у лісництві, що Іван збирається їхати на випуск, і цілий ранок чатував на Запорожного біля своєї хати. І коли показалася машина біля садиби, Парамон, чисто поголений, у начищених чоботах, вийшов на дорогу і підняв руку:

— Можна з вами, Іване Трифоновичу?

— Куди тобі?

Колупає носок Парамонового чобота землю:

— В район... по лічному ділу, — і ніби на підтвердження показує Івану невеличкий згорточок. — Свою норму я виконав, пропололи всю ділянку, Іване Трифоновичу... А в район — по лічному...

— Знаю, сідай.

Парамон весь час поглядав на годинник, бо дуже хотілося прибути вчасно і здивувати Марину своєю появою, бо не чекає вона його. Яка ж то у них буде зустріч?

Отаке воно життя. Парамон і не думав і не гадав колись, що зійдеться клином світ на Марині. Все, що загадав раніше, пішло під три вітри. А хотів же сватати Марту, потім вирішив забити вікна своєї хатини й податися кудись у місто чи на шахту. А тепер встає і лягає, думаючи про Марину. Вона молоділа на його очах, з кожною новою зустріччю все більше полонила його серце і вродою, і словом. А слова Маринині тихі, добрі, трохи печальні... І звучать вони в захололій на війні Парамоновій душі, як пісня. Правда, Парамон не може і зараз докопатися до суті Марининої відповіді на його дуже конкретну пропозицію вийти за нього заміж, але цілком упевнений в тому, що з хати не вигнала б.

— Весни мої повідлітали разом з гусьми, Парамоне, чим же привітаю тебе? Аби зійтися? То що ж це за життя?

Оце так відказала Парамону. Спробуйте розібратися, що воно й до чого. Парамон думав, думав та й запитав Матвія Карагача. Той почухав потилицю, весело зиркнув оком і сказав:

— Вперьод, Парамоне, і побєда буде за нами. Ферштеєн?

Чорт його знає, може, буде, а може, й ні. Матвій під чаркою що хоч наговорить. Тоді вирішив Парамон розповісти про все Запорожному. Зайшов до нього в контору лісництва пізно ввечері і розказав про свої вагання.