На високих горбах відкрита вітрові і сонцю звивається наче та пара з мокрого даху вранці. І таких гостро виразних форм набуває наче у самім осерді палахкотіло газове полум’я.

Йду далі побачити захід сонця. Хто знає як воно сяде — навіть за півгодини наперед? Сідатиме в хмарах чи в ясному небі? Відчуваю пізню пору бо гори на півночі і північному заході перестали відбивати сонце. Тінь не скупчена а розсіяна

Зимового дня сонце майже все у всьому.

Я засвідчую красу у формах чи забарвленні хмар і вона безпосередньо вражає мою уяву — Ви ж про неї звітуєте науково моєму розуму — але не звітуєте таким чином моїй уяві. Це навіяне нею і це символ — ось що мені важливо — і якщо котроюсь науковою витівкою позбавити її своєї символічності — нічого це мені не дасть і не пояснить нічого.

Стою десь за двадцять миль бачу малинову хмару на обрії — Ви кажете скупчення пари поглинає усі промені, а червоний відбиває — але ж це не суттєво — бо це червоне видиво збуджує мене, хвилює мою кров — зрушує мої думки — і з’являються в мені нові найвигадливіші видива і ви й близько не зачепили таємниці такого впливу. Не буде чогось таємничого у вашому поясненні — чогось незбагненного — якоїсь частки таємниці, то все намарне. Коли ніщо там не промовляє моїй уяві — то яка з того користь. Що то за наука — збагачує розуміння а обкрадає уяву. Не просто краде у Петра аби заплатити Павлові — а забирає від Петра більше ніж будь-колись дасть Павлові.

Ось так вона промовляє розуму і це є набутком розуму — але хіба ж це промовляє до Уяви і це не може бути звітом Уяви. Так само безглуздим звичайному механікові здається поетів звіт про паровий двигун.

Якщо б дізнавались про все так механічно лише — то чи знали б щось насправді.

Було б неабиякою наукою для письменника узяти найменший уривок думки з мерехтливого сутінку свого розуму за тему — в якій він нічого не тямить (отак його ідеї навчаться народжуватись) найменші порухи — найтемніші сховки — оприлюдь їх — з особливим старанням і уважністю надай хоча б дві точки зору на одне явище — збагати трохи свій запас знань — розчисть нову ділянку замість угноювати стару — Замість виголошувати лекції про очевидне — набридле усім мудрим головам — Ми надто квапимося поєднати відчуття душі з досвідом руки — застосувати найтонші істини — виявити їхню причетність до нашого побуту (краще б виявляли їхню віддаленість від нашого побуту) поріднити їх з чавильним пресом для яблучного сидру і з банківською установою. Як прагнеться чистої душі — прозорої думки. Щоб я не гнався за універсальним законом, щоб я виразніше відчув окремий випадок. До ліпших тем лину я — де не знайде розради нікчемний розум — жодного речення для них — Можливо це переконає таких що існують деякі інші речі в небі і на землі ніж висновує їхня філософія. Розсій одну туманність — і таким чином зруйнуєш усю систему туманностей і припущень. Не шукай виразів — шукай думок аби виразити. Потрудившись матимеш два погляди на одну рідкісну істину.

Відомий тобі спосіб бачення — найменш зумисний — найменш завчений — бери те бачення — тримайся його — утверджуй — сприймай усе саме отак — Невже дозволиш своїм одкровенням не достукатись у твої двері? Ото твій текст. Не промовляй від когось — Промовляй від себе. Вони демонструють перед тобою усі царства світу цього — і всіх світів укупі — аніж дивитись лялькову виставу радше вглядайся всередину. І хай би промовляли єдиній спорідненій душі на всі часи — хоч вам і не обов’язково говорити навіть єдиній душі — лише висловити вголос усе що може найповніше втілитись і жити в ідеї сенсу вашого життя — щоб могли вивищувати себе до рівня ваших понять — щоб могли пам’ятати свого творця — і потверди його шляхи до людини — щоб не став кінець життя забавою — Промовляй навіть як твоя думка передбачає відсутність слухачів. — думки що переростають життя і смерть, хоча смертним вухам не дано почути абсолютну істину. — Думки що затьмарюють землю найліпше зачинаються вночі коли темрява цілком заслонила її.

Згори сподіваємося наснаги.

26-го грудня

Бачив нині пообіді коли Едмунд Госмер вернувся перетягавши додому колоди і розпряг своїх биків — вони заходилися потягатися і чухатися рогами до стовпів — і вилизуючи себе у тих місцях що весь день були під ярмом — Людський спосіб такої поведінки аж розчулив мене. Занадто вони були поважні радіти з того що денна праця вже позаду — на те в них не ставало духу. Отак міг виглядати втомлений дроворуб. Ця риса робочого вола вперше відкрилася мені. Важко уявити як деколи вони надриваються. Виявляється навіть вола втомлює важкий труд.

субота 27 грудня

Захід сонця з горба на Тихому Плесі. Цього вечора багато хмар на заході і в них сідає сонце так що маємо доступним його в червонім вечоровім небі цілих 15 хвилин до справжнього заходу. (…)

Гадаю ніколи не побачиш такої сліпучості у небесах за дня як не раз у небі на заході саме перед тим як сонцю поринути в хмари, наче екстаз те сяйво кажуть сходить на лик умираючої людини — спокій чи успіння вечора — наче кінець дня. Аж тоді крізь усю гущу скупчену у повітрі за день — проглядає латка ясного неба ліпша аніж опівдні бо обрамлена темним — та й навіть гуща дня золотіє і прозориться наче бурштин у призахіднім сонці ніби гріхи дня прощено їй. Благословен кому щодня дано зріти щось таке чисте і невинне як небо на заході коли сідає сонце — в той час як революції розбурхують світ.

Не конче зима стоїть у небі хоч і сніг огорнув землю. Небо завжди відгукнеться нашим настроям — Ми можемо побачити там літо чи взимку. Сніг чи замети на землі — хутко сходять з небес і знову ясні вони. Небеса незмінні що літо що зима.

Цікаво що сонце рідко без хмарки коли сідає.

Венера — гадаю це вона — зараз у вечірньому небі — і дуже яскрава з’являється одразу ж лиш сонце зайде у ранніх сутінках.

Вівторок 30-го грудня

NB. Йду до Глибокого Яру. Мухи виповзають зі щілин геть запорошені, сподіваються літа — безживні аби хоч почистити свої крила

Нині опівдні опинившись на горбі побіля Тихого Плеса вчув звук пили — і невдовзі зі скелі побачив у долині двох що пиляли могутню сосну десь за 40 родів від мене. Вирішив почекати поки не впаде — остання з десятка чи й більше що зосталися відколи спиляли ліс і цілих 15 літ гойдалася в самотній величності понад підліском. Я бачив їх що мов ті бобри чи комахи вгризалися в стовбур цього шляхетного дерева, манекенчики з поперечною пилою що заледве її охоплювала. Вона здіймалася на сто футів як пізніше заміряв — одна з найвищих можливо на сьогодні в окрузі і прямісінька як стріла, хіба злегка похила до горба. — Її верхівка виднілась проти замерзлої річки і пагорбів Конантума. Дивлюсь пильно як почне подаватись. Ось пилярі зупинились — і сокирою надрубали з того боку куди хилиться може швидше зламається. Ось знову заходила пила — Тепер напевно подалася — похилена на чверть квадранта, і спинивши подих чекаю оглушливого падіння — Та ж ні я помилився не зрушилась ані на дюйм, стоїть собі як і була. Ще цілих 15 хвилин до падіння. І досі віти її гойдаються у вітрі наче дано їм стояти ще сто літ, і вітер зітхає у її глиці як і в давнину; це лісове дерево — найвеличніше понад Маскетаком. — Сріблясте мерехтіння сонця відбивається у її глиці — і досі пропонує недосяжну розсоху для білчиного гнізда — ані мох ще не відцурався її щогли — її похилої щогли — горб як корабельний корпус. Ось вона та мить — манекени внизу кинулись навтікача подалі від гріха — кинули і спільницю пилку і сокиру. Як поволі і велично подається вона — так наче лиш літній подув гойднув її і знов безшелесно займе своє місце у повітрі — а вже вона обвіяла своїм падінням увесь схил і укладається додолу в ложе звідки ніколи не підведеться, тихо наче пір’їна, підминаючи свою зелену накидку наче воїн — наче втомившись стояти обіймає землю з тихою радістю. — повертаючи знов свою плоть у прах — та стривай! це ти лиш бачив — а не чув — Аж тепер долинає сюди на скелі той оглушливий тріск — сповістивши що навіть дерево не вмирає без стогону. Воно поринає в обійми землі, і зливається з прахом. І знов все завмерло і назавжди для ока і вуха.