На столі у стограмовому келишку стоїть п’ять вповні розквітлих підсніжників, зірваних отут — під вікном.. Поруч — жіночий найменший торс.. Підсніжники «скульптурніші», сильніші за статуетку.. Вона витесана з верби, вони — в своєму «сніговому» матер’ялі.. От якби вона була з кістки.. Бо мармур — лише бліда подоба кістки.. Хоч дуже хотілося б торкнутися фігурки з родоського мармуру.. теплого.. поточеного часом.. Знов цілий вечір возився зі своїм яструбом.. Хоч не хоч, а сповзає до жіночої статуетки — вузька талія, широкі клуби.. Давні греки перейняли зі Сходу дивний гібрид первісної пташки з жіночими персами — сирену.. Цікаво, як вона співала? як соловейко? Мабуть, Одіссей дуже багато втратив би, коли б його друзі заткали йому вуха воском і прив’язали до щогли.. Вони нікуди не ділись.. Синиці, сойки, сороки.. десь о четвертій над ранком закінчив свого Яструба.. Він увесь мокрий.. сік чвиркав мені просто в очі.. Таке враження, що зачепив жилу в серцевині.. Десь на півтори долоні, не більший.. Я так розхвилювався, що зовсім не спав.. Руки аж горіли, так набрякли.. коли їх тулиш одну до одної в ліктях — то легше ніби.. Вранці дуже сліпуче сонце.. Піднявся вітер..

Вийшов по червону глину обмазати свіжий торс.. Понад Турянкою кротячі купини чорні, світлоруді чи бурі.. є й червонясті.. Почався дощ.. Знайшов кілька нових підсніжників.. Уже цвітуть: вони.. первоцвіт, один пролісок.. підбіл і кілька білих анемонів.. Кроти не спали цілу зиму.. Набрав мішечок ніби червоної.. але невідомо, яка буде — як висохне.. Коли вже вертався — перед дверими темніла свіжа купина.. Аж парувала..

Під самою хатою кріт вирив найчервонішу.. Простіше було б укинути той торс просто туди..

Як часом важливі залишки білого.. на скульптурі.. на землі, на небі.. У складках землі лишилось трохи білого.. Рельєф припорошений снігом.. Гавриленко відкривав у Сезана не густий чорний колір — а пізній білий: білі проміжки між сосон гори Сен-Віктуар.. білі начерки пером з ледь підмальованими плямами.. білі поля книжки.. А як він сам любив біле поміж ультрамарином: десь посеред плям весняного неба та й майне святкова латка дівочого рукава чи хмари.. Колись ми зі Стахом — він тоді всюди водив мене за руку, як дитину — зайшли в майстерню Гавриленка.. Чистенька світла одна кімнатка.. На робочому столику сторч стоїть кольорова листівка з «Мадонною Конестабіле» в овалі Рафаеля.. Розгублено питаюся про те, про се.. Спитали, чи подобається фільм «Тіні забутих предків».. Сподобався.. Я його дивився.. і не раз.. Але подивишся.. ну ще раз — і все, тобі досить.. А на це дивишся — він показав на листівочку з «Мадонною» — і ніколи не набридне.. Отак би дивився і дивився..

Не вщухає дощ.. Турянка виходить з берегів.. Її коване тіло в темряві вилискує: витискається з берегів.. виходить — теж гарно — як крізь хвіртку на луг.. Ці малі річки — стихії.. і Стримба, і Ворона.. і — найменша — Турянка.. Але дивно — варто було зблиснути крізь хмари бірюзовому клаптику неба — як вода почала спадати! хоч усе хлипає.. Вода відступає.. входить в себе за далеким, ледь чутним лише їй сигналом — сигналом згори.. Чи просто земля глибше зітхнула.. Мене колір веде до форми.. Вихопив поліно з шаплика з дровами коло печі — таке гарне: сріблясте з рудими плямами.. наче все у пір’ї настовбурчене.. теж яструб.. Хапнув його і кинувся тесати — чи не порохняве усередині? ні, твердий.. Дара внесла мокрої з дощу землі, щоб посіяти розсаду суниці.. під решето підставила миску.. туди накрапало трохи темної води.. Цією землею можна малювати.. Принаймні робити підмальовок.. Кольори чисті..

Грація — це краса в русі.. Як гарно сказав це Лесінг в своєму «Лаокооні».. Вчорашнє поліно, вихоплене майже з вогню — теж стало торсом.. Танцюючим.. Великим яструбом.. дивно.. він нагадує трохи Мурів пам’ятник Єйтсу в Дубліні — подібна спіраль у небо.. Лише бронзова.. Не згоджуючись із ним — увесь час веду якусь нечутну розмову.. Перед садибою леді Грегорі в Кулі, де Єйтс написав своїх «Лебедів» — перед самим входом буйна зелена галява під розлогим буком.. Дуже гострий запах.. Підійшов.. Густе, соковите з полиском листя.. Черемша! Сьогодні, перед від’їздом до Львова — йдемо з Дарою до лісу.. Каже, що над потоком у низинці за Турянкою вже вилізла черемша..

Як могутньо танцювала Айлін.. Вона танцювала всюди.. Сама йде по дорозі і танцює.. Вона була з тої жменьки дощових людей у Лемонті.. Я весь час невидимо бачив її танець.. Якось ми танцювали на святі: вона вертка, що й не обнімеш.. А раз вибралися на гору Нітані у Лемонті: якраз крута стежка починалася від мого дому — дуже стрімка, з-під ніг сипалось каміння і я весь час простягав їй руку.. і поки ми спинались угору — чомусь я весь час повторював, ніби її танець поривчастий, могутній.. І вона вже оволоділа вітром.. а тепер їй лишилось оволодіти землею і опанувати повільний танець.. танець на місці.. довкола якого танцює усе, увесь світ.. І одною рукою тримаючи її руку — другою показував на поодинокі оленячі гриби між соковитим мохом і камінням.. Дивись на них, як вони могутньо танцюють, ніби на місці, а насправді знову попереду нас, перебігають-ховаються за деревами.. Айлін тепер, може, велика танцівниця, з ірландським іменем.. А тоді, як ми опустилися з гори Нітані, вже вночі, вона, прощаючись, раптом поцілувала мене, і щока здалась блідою і прохолодною.. Сказала, що їй ще дуже далеко їхати додому на ровері.. по страшній бізонячій дорозі.. і попросила ще попити — бо вона вже четвертий день нічого не їла — лише п’є воду..

Свої фігурки я міряю долонею: у мене вона з короткими грубими пальцями.. одна долоня, долоня з зап’ястям.. Дві долоні — вже забагато для фігурки, вона тоді виривається зі свого світу, де все обжите, тепле — там вони мають спільну мову і статуетка з грецької Танагри легко порозуміється з єгипетським розфарбованим яструбом.. Але вище — світ довільний — там інакші закони, і важче впоратись з вітрами — вони дмухають холодом з усіх кінців.. там волаєш, але чи хто почує?.. Вітри — я маю на увазі не простір і час — адже кожна добра статуетка живе у вічності — а погляди людей, їхні думки.. а саме вони дмухають холодом чи вогнем.. При свавільному збільшенні вони зі свого пантеону переходять у світ суєтний.. там вони маліють, бо вже віддавна там панують ідоли.. А статуетки малі — це міфи.. завжди вільні.. Втілені досконалі міфи.. Їхній світ — як долоня.. У висоту статуетка безконечна, бо кожна — уламок, частка небесного стовпа..

У Торонто, якраз, коли лосось сунув на нерест з Онтаріо.. дивно, що так пізно, на Лабрадорі вже давно лежав сніг.. Ми з Кетлін домовились зустрітися перед національною галереєю.. Орієнтиром мала бути майже у центрі міста велика скульптура Генрі Мура.. Від Онтаріо це недалеко, і пішки досить швидко знайшов.. Вона була перед самим входом — з бронзи.. Величезна, як на вузьке перехрестя.. Її навіть важко так зблизька розгледіти.. то було наче гігантське вухо з дуплом усередині.. Крізь нього, мабуть, туди-сюди снували діти.. І дупло вичовгалось і сяяло.. Колись таким сяйвом світилась спина і грива лева-водолія навпроти святої Софії.. так і хотілось у те бронзове вичовгане сідло покласти свою долоню.. Кетлін з’явилася раптово на своїм ровері.. наче не помітивши мене — філігранно об’їхала бронзового боввана кілька раз.. вона легко кружляла..

Усередині було багато Мура.. Був його окремий зал.. Уже тоді я знав, що він одружений з киянкою Вірою Радецькою і вони щасливі були в тому столітті.. Чи хтось спитає, чи я коли був щасливий?.. Кажуть, молодого Мура так вразила одна мексиканська кам’яна фігура, що повік зачарувала його.. І справді, там вони всі лежали, хто як, більші, менші, але все то була одна Вона.. З каменю, бронзи і дерева.. Трояка.. Довге динозавряче тіло з незмигним черепашим чи зміїним поглядом.. Виляглася.. Ми з Кетлін були самі, продовгуваті тумби трохи нагадували надгробки у величезній, не надто освітленій залі.. було моторошно.. Галерея уже зачинялась — після дзвінка ми перебігали через якісь інші зали — і ось перед самим виходом збоку стояла скляна вітрина — наче просторий кубічний акваріум.. Звідти визирали якісь темні фігурки.. Усі невеличкі — на півдолоні і менші.. усе мисливці, рибалки.. Я припав чолом до шкла і не міг відірватись..