— Ого, — каже, глянувши на Йвася, — добряче тебе пощербили! Хто се?

— Та… з хлопцями зчепився! — каже Івась неохоче.

— І як?

— Та так… не дуже!

— А чого ж так?

— Бо гуртом навалилися… Хто такий Барило?

— О, — каже характерник, — се рубака та зух, що небагацько таких є на Запорожжі! А що?

— Він козацькому ділу навчає. Піду завтра з хлопцями.

— Той научить, бо ріжні фортелі знає… — каже характерник. — А от болотом ти дарма рану заліпив!

— Чом би то?

— Зараза може підкинутися. Ходи-но до хати!

Як зайшли вони в світлицю, то Козуб посадив Івася на лаві й обмив грязюку з лоба.

— Гарно тебе садонули! Ногою, певне, бо геть брова репнула.

— Пусте! — каже Івась. — До весілля загоїться.

— То нащо ж до весілля чекати! — каже характерник. — Зараз і гоїти будемо.

— А як?

— А от побачиш! — каже характерник.

Та й притулив долоню до тієї рани. Защеміла вона, а далі й запекла немилосердно, та не встиг малий козак і стямитися, як ущух лютий біль. Запаморочилася йому голова, попливло все увіччю й провалився він у якусь дрімоту, а крізь неї долинув до нього тихий-тихий шепіт:

— За лісом за пралісом два кийви на мечах б'ються. Вони б'ються-рубаються, мертвою кривлею обливаються. Піду я, відун-бісуркан, до тих кийвів, стану їм такеє речення казати: «Ой ви кийви, княжії вої, білеє тіло ви не затинайте, мертвої крови дарма не проливайте! Підіть ви, княжі кийви, на гору Заруб, принесіть живої води, що з Велесової кирниці біжить, — щоб Івася, внука Троянового, воя Дажбожого, уздоровити, білеє тіло його зцілити». Місяць у небі, мрець у землі, дуб у діброві. Як у того мерця рани не болять, так щоб і в Івася, внука Велесового, воя Троянового, рани не боліли да не щеміли. Слово моє тверде як камінь. Амінь.

Струснув Івась головою й прокинувся.

— А далі що? — питається.

— Все, — каже характерник.

— Як то — все?

— А помацай!

Мацнув себе малий козак по лобі й не знайшов рани.

— Диви! — каже. — Де ж се вона поділася, в дідьчої мами? Допіру ж була!

А Козуб зареготався.

— На ось! — та й простягає йому люстерко з венеційського шкла.

Зиркнув Івась у теє люстерко і почув, як мороз побіг йому по шкурі: там, де брова була розбита, білів шрам, тонесенький, мов павутинка.

— Господе, Твоя воля! — видихнув малий козак. — Великії ж дива твої, Батьку Трояне! Як се ти робиш… га, Козубе?

— Се ще диво невелике, — каже йому характерник, забираючи люстерко. — Рани гоїти просто, коли в чесному бою їх заробили. А от як приходять люде, котрих на смерть закляли!..

— То що?

— Всяк буває! — нехотя каже характерник. — Як яке прокляття.

— Хіба вони ріжні бувають? — питається Івась, знай мацаючи себе по лобі.

Козуб зітхнув.

— Є прокляття знайдене і прокляття набуте… І те, і те одвертати не можна. Бо як одвернеш, то на тебе воно переходить.

— А що ж то за ріжниця між ними?

— Знайдене — се теє прокляття, що стереже давні могили і закопані скарби. От узялися зараз козаки розкопувати кургани та добра там шукати… а в тих курганах прах мертвих воїнів лежить! Хто зачепить його, то довго на світі не житиме. А набуте прокляття ще гірше. Є люде, що батька да матір не шанують. За те падає на них прокляття Господнє, і навіть давні волхви, що могуть свою брали од самого Дажбога, не подужали б зняти його… не те, що я, відун-бісуркан!

— А нехай Господь милує од такого! — каже Івась. — А хто такі ті кийви, що ти про них ото балакав?

— То за давньої України прозивалися так вільні люде, що носили оружжя, — як зараз оцеє козаки чи шляхта у ляхів, — каже характерник. — І Київ звався тоді Кийвів, себто козацька столиця. Та то такі давні діла, що ніхто зараз про них і не пам'ятає…

Позіхнув Івась і знову покрутив головою.

— Ох, — каже, — як упаду зараз спати, то за всі голови!

— Ну, то лізь на піч, — каже характерник. — А я ось казку розкажу…

Уклався Івась на черіні, а Козуб горізнач на лежанці ліг.

— Давно-давно, із нащада світа, не було ні неба, ні землі, — почав він. — Було тільки синє море, а над тим морем повівав дух Господній. Була тоді на світі лише матір Лада, пречиста Панна, одним-одна, як палець. От народила вона од духа Божого братів-двійнят — Дажбога і Чорнобога. Як уродилися вони на світ, то були геть однакові, й не знав ніхто, що один добро чинитиме, а другий лихо коїти буде… Як підріс Дажбог, то обернувся в сизого голуба, а матір Ладу вчинив голубкою. Сіли вони на тому яворі, що посеред моря стояв, та й вирішили вчинити небо і землю…

— А чого ти кажеш то Дажбог, то Троян, а то Велес?.. — питається Івась.

— Бо в Господа нашого семеро імен, — справжнього ж його наймення не знає ніхто. Кажуть, знали його давні волхви, та вже і кістки їхні в землі зотліли!.. — каже характерник.

— От пірнув Господь на дно до моря та й дістав жовтого піску. Як посіяла його матір Лада, то сталася земна твердь. Пірнув Господь удруге на дно до моря та й дістав синього каміня. Як посіяла його матір Лада, то сталося небо, а на небі сонце, і місяць, і зорі та зірниці…

Аж побачив теє клятий Чорнобог, та й заздрісно йому зробилося. А що, думає, хіба я гірший? От порину на дно морське, винесу піску та й створю собі землю, щоб панувати на ній, аж поки світ знову стане молодий! Як подумав, так і вчинив. Пірнув на дно, набрав у рота піску та й вертається на білий світ. Допіру на сушу виліз, а пісок той почав у нього в роті рости. Росте та й росте, вже і носом лізе, і ротом, і вухами. Став клятий плюватися на всі боки. Де плюне, — там і гора виростає, де харкне — там скеля. То була земля рівна та гарна, а як заплював її Чорнобог, то сталося на ній скелля та бескеття. Розгнівався Дажбог, та що вдієш, — скоєного вже не поправити… От почав творити Господь зілля всяке, деревляччя та звірів. А Чорнобог підглядає та й собі за Господом усе повторює, мов тая мавпа. Тільки ж виходить у нього все навпаки. Господь створив жито, а в Нечистого вийшов осот, Господь створив корову, — а в Чорнобога вийшла коза, Господь створив гуску, — а в Чорнобога вийшла ґава. Отак і завелося на землі всякого непотрібу…

— А чого ж Господь не одвернув усе теє назад? — питається спросоння Івась.

— Бо не переробляє він того, що вже зроблено, — каже характерник. — А чого, то тільки йому й відомо… От став тоді Чорнобог жити на тих горах, що сам ото і створив. Тільки ж нудно було йому самому. Прийшов він до Господа та й просить: «Дай, Боже, мені побратима, щоб не поневірявсь я, нещасний, сам по білому світові»! Господь і змилувався над ним. «Вмочи, — каже, — руку у воду та бризни перед собою — тут тобі й буде те, що ти хочеш»! Вмочив Нечистий руку та як бризне — з тої краплі й утворився чорт. Зрадів Чорнобог, що таку силу дав йому Троян, та й почав бризкати на всі боки. Постала з тих крапель сила-силенна чортів та бісів — і малих, і великих, і водяних, і лісових, і хатніх, і комірних, і стайняних… Почали вони й у небі літати, й під водою плавати. Бачить Дажбог, що біда зовсім, та й вирішив створити людину, щоб білий світ звеселити хоч трохи. Взяв глини, замісив її та й виліпив чоловіка. От поклав його на сонці сушитися, а сам десь пішов. Як ішов, то звелів собаці стерегти чоловіка, щоб якого лиха не сталося. А собака на ту пору був не в шерсті, як зараз оце, а голий, мов бубон. Зробилося йому холодно, то ліг він коло чоловіка, скрутився бубликом і заснув. Побачив теє клятий Чорнобог, підкрався до чоловіка й геть обплював його. Приходить Батько Дажбог, глянув — та й руками в поли вдарився. «Що ж ти, — каже до собаки, — оце накоїв, превражий сину? Я ж тебе на чатах поставив, а ти»!.. Соромно стало собаці, він і каже в одвіт: «Хіба ж я винен, Господе! Ти шерсти мені не дав, то я і заснув на чатах…» Побачив Троян, що таки правда воно, та й начарував, що вмент укрився собака шерстю від ніг до голови. Тільки ж одна була заковика: що з чоловіком робити? Скоєного вже ж назад не вернеш!.. Узяв Дажбог та й вивернув чоловіка наопач, аби теє неподобство сховати. От і вийшло, що чоловік не лише Господнє творіння, а й від Нечистого в ньому чимало є. А кому служити, то це сам чоловік вирішує: чи Богові, чи Чорнобогові… Хіба ж не правда?