Поліз ближче до води і Янг. Не міг терпіти, бачивши, що мішок з рибою майже повний, а дельфіни плавають голодні.

Море починало розгулюватися, на гребенях хвиль скипали білі гриви. Катер летів на максимальній швидкості, часом урізаючись носом так, що бризки злітали вище голів. Але ніхто не ховався від цих бризок, тільки мружилися і напружено вдивлялися уперед. На носі біля правого борту стояли двоє — Радж і Амара, офіцер із Свійттауна і начальник поліції Раю міцно трималися за поручні.

— Я думаю, що треба було б висадитися коло табору й оточити його з усіх боків, — говорив начальник поліції.

— Аз боку моря як оточиш? Висаджуватися тільки з моря! І штурмом… Насамперед захопити їхні плавзасоби. А берегом вони далеко не втечуть, — заперечив офіцер.

— Он будиночок на колесах їхній, з антенами. Там у них, мабуть, радіостанція… Його теж треба передусім захопити, щоб перервати зв'язок зі світом, — сказав Амара.

— Правильно, юначе. Скільки їх там усіх? — У голосі офіцера була твердість.

— Думаємо, що не більше десяти… За нашими спостереженнями, — одночасно сказали Радж і Амара. — З правого боку, он, бачите намети? Два, чотиримісні.

— Зараз частина людей може бути в печері під водою, — додав Радж.

— Розпорядіться там, у кубрику, кому куди треба буде бігти, і командуйте «До зброї!» — сказав офіцер тоном, який не залишав сумніву: він здійснює загальне керівництво операцією, і тільки він. Обернувся до рульового, який виглядав з-під довгої трохи піднятої фрамуги з бризками на склі. — Бачиш їхній глісер на березі? Притрися щільненько, щоб можна було перескочити на нього. І повний уперед!

— Слухаюсь, пане офіцер.

… Дік став на хвіст, мотнув головою так, що черпалка пролетіла в повітрі, із дзенькотом брязнулася в стіну зовсім близько від Янга і плюхнула у воду. «Ой молодчина!.. Друга вже, одну Дора втопила…» — устиг подумати Янг. І тут Дік пірнув. Пірнув з ним і Судзір, не випускаючи з лівої руки обруча з провода, накинутого на голову дельфіна. Судзір, певно крутив цей обруч, дедалі тугіше скручуючи петлю. Провід урізувався в тіло, душив дельфіна. Дік, мабуть, думав, що, рвучись уперед, зможе позбавитися петлі й Судзіра, думав, що людина-хижак, який зумів підкрастися до нього разом з Дорого і несподівано накинути петлю, не витримає довго. Люди ж не можуть довго бути під водою, змагатися в цьому з дельфінами. А те забув Дік, що людина хитра, що вона озброїлась аквалангом і сама хоче взяти його змором. І вже, навпаки, у дельфіна не вистачить духу, бо треба суперничати не з людиною, а з технікою. Судзір і притопити може, і коли повіє холодом смерті з безодні, коли від ядухи заблискають вогненні кола в очах, на все підеш, аби виринути, аби вхопити повітря. І кривдно стало Янгові, що Дік стане сумирним і покірливим, що буде, як той раб-каторжник, слухняно пірнати з черпалкою, слухняно виносити Судзірові на пліт золотоносну породу.

«Так ось які в Судзіра секретні прийоми дресирування! От чому він не хотів, щоб хтось бачив його в цей час… А хіба ж можна спокійно дивитися, як дельфіна топлять і душать?!»

«Не здогадується Дік дати задній хід… Може, дельфіни не вміють плавати задом наперед? Міг би отак петлю зняти, вилузатись…»

«Кат! Недолюдок!… Сволота! — проклинав Янг Судзіра. — Отак і погубити можна людину!» Шепотів «людину», а думав про Діка.

Нарешті дресирувальник і Дік виринули. Дельфін шумно, мало не стогнучи видихнув — Янг добре почув. Видно було, що обидва втомлені до краю. Однак Судзір усе ще тримався рукою за петлю, крутив, натягував. Повів Діка до плота, а підвівши, взяв з дощок останню, третю черпалку, натиснув ручкою на зуби Діка силоміць. Мабуть, Дікові дуже заболіло, бо він не витримав, роззявив рот… Тр-р-р… — ручка перелічила зуби дельфінові. Судзір виштовхнув з рота загубник: «Аб!» — і знову вхопив загубник у рот, штовхнув Діка зверху, примушуючи пірнути. Дельфін, однак, повторив свій маневр, здиблюючись на хвіст і випручуючись, — аж Судзіра трохи підняв з води. Але вже тієї сили, з якою шпурнув черпалку до цього, не було. Просто випхнув ручку з рота, і черпалка, падаючи, вдарила Судзірові по голові, ковзнула і зникла під водою.

Судзір розлютився. Схопився за петлю правою рукою, а лівою — за спинний плавник. Рвонув петлю з Діка і почав шмагати нею по голові, по очах, по роструму… Дік якось вискнув, крутнувся веретеном, позбавляючись мучителя, потім скочив угору, шумно плюснувся всією тушею. Дельфіни, які товпилися в темному закутку храму, раптом пропали з очей, зникли під водою.

Судзір, кашляючи, виліз на пліт. Сів на краєчок, важко дихаючи. Потім зірвав з себе маску, зняв ласти, зняв акваланг, ще посидів, нагнувшись, обпираючись з обох боків руками і якось неприродно випнувши лікті. І раптом щось надумав чи на щось наважився. Згріб целофановий мішок з трьома рибинами у воду (цього разу, частуючи дельфінів рибою, Янг зробив хитріше: залишив трохи в мішку, а поклав його так, нібито він оце сам перекинувся, а риба попадала у воду). Рішуче встав — утоми як і не було. Провід з лампочкою, який з'єднував пліт з пляжем, за час вовтуження сильно провис, його середина осіла в воду. Піддаючись вазі проводу, пліт ще більше виплив з Храму. Судзір, підвівшись, став поволі тягнути провід до себе, прискорюючи хід плоту. Середина проводу час від часу плескалася по воді, але в руках дресирувальника ставало дедалі більше петель-витків.

Янг перевернувся у своїй схованці, наліг на бруствер, щоб краще було стежити за Судзіром і пляжем. І почув, що до порогу підпливали дельфіни, фукають унизу біля самого берега, жалісливо скриплять, ніби скаржаться, а котрийсь із них коротко і тривожно посвистує — подає сигнал тривоги, небезпеки. Не втримався, сповз до води.

— Ну — чого ви? — прошепотів ласкаво. — Нічого більше не можу для вас зробити. Зовсім нічим не можу допомогти… — Янгові зробилося гірко, знову стало шкода себе і дельфінів: усіх чекає марна загибель.

«Птр-рин-н… Тенк-тк-тк-ткриї…» — Бобі висунувся підборіддям на берег, виставив дзюб. Майже не видно малюка, лампочка з мотком проводу десь за животом Судзіра, сюди ніяк не світить. Янг простяг у бік дельфіненяти руку — полащити, погладити, поводити за ніс. Але рука на щось наткнулася, Бобі тримав щось у зубах. Узяв ту річ — і ледве не випустив: не сподівався, що та річ така важка. Наче залізо якесь, і холодне, як залізо. «Дивак малий… Що він дістав, притягнув? — подумав, лізучи назад у свою схованку.

Сидів і обмацував знахідку Бобі. Не гладенька вона і товстожила, нагадує гілочку з ледь помітними листочками чи пупирчиками. Там-сям щось присохло, ніби уплавилося — може, піщинки або шматочки магми. Мацав-мацав шишки, і спало на думку інше порівняння: дракончик-семиніжка, а не гілочка. І голівка є, і ніжки — дарма, що на одному боці чотири, а на другому три, і хвостик викривився вбік закарлючкою. Постукав іграшкою об камінь і не почув ніякого дзвінкого звуку. Удари були якісь в'язкі, глухі. Сунув за пояс — хай побуде там, може, пощастить підібратися до лампочки, тоді й роздивиться добре.

Судзір тим часом причалював до пляжу. Ось бочка плота шкрябнулася об берег, дресирувальник хитнувся. Дійшов до стіни із забитим кілком-гаком, повісив скручений провід з лампочкою. Від двох лампочок на пляжі стало видніше. Судзір вернувся до плота, забрав з нього на берег електроліхтар, акваланг, ласти й маску і став, руки в боки, чекати Піта і «старого». Вони теж якраз виринули — цікаво, вкотре уже? — і робили останні змахи ластами. Судзір нагнувся, однією рукою взяв з рук Піта відро, другу подав, щоб допомогти вибратися на сушу. Поставив відро, а коли Піт став розстібати ремені, зайшов йому ззаду взяти акваланг.

— Ну як, слухалися троси? — спитав Піт, ще не обертаючись до нього, смикнув маску вгору, стомлено потер долонями обличчя.

— Усяк було… — відповів Судзір. Поклав акваланг, стрімко випростався. У руці блиснув ніж — Судзір з силою штрикнув ним Піту під лопатку і відразу ж вирвав, відскочив. «А-ай!..» якось по-дитячому вигукнув здоровенний Піт, вигинаючись, і впав на бік.