Ледве вибрався на пліт, царапаючи коліна об кострубаті дошки. І одразу попідпливали дельфіни, повиставляли півколом зубасті пащі, чмихаючи, муркотять, скриплять. Ну й створіння! Бобі коло самісінького помосту, задер високо голову і поклав її підборіддям на край, роззявився як тільки міг. Ніби просив-благав: погодуй! І Янг забув про термос, взявся за плівчастий мішок з рибою. Бобі делікатно взяв рибку і зсунувся у воду. Іншим кидав у роти по черзі. Дісталось кожному по дві, по три, а Бобі навіть дав четверту, маленьку. Малюк спробував вискочити на поміст, як робив це у дельфінарії, але наколовся об край дошки, зсунувся у воду, незадоволено посвистуючи.

— Немає більше… от, бачиш? — Янг навіть вивернув мішочок перед його очима, кинув його на круглу річ, зауваживши між іншим, що вона схожа на решето.

Кепська справа: дельфіни більше голодні, ніж він. Вони просто досі терпіли, а тепер, мабуть, терпіння закінчилося. Стануть поступливішими, затанцюють під дудку чужинців. Голод — не тітка.

Узяв ліхтар, поводив пучком світла по воді, провів повз стіни, по самих стінах грота. Світло розсіювалося, але можна було розібрати, що ліва стіна нахилена, як покрівля, вона нерівна, у напливах і западинах. У самому кутку, де темніше, ніж будь-де, ці напливи повилазили з колишніх щілин, як висолоплені ніздрюваті язики. Ці стіни і «язики» сіро-бурого кольору, інколи коричневі, а то й чорні. Стіна праворуч теж має нахил, але початок її близько від мису ніби викусаний. Там і створилася ота сідловинка, в яку він забирався, як у лігво. До самого верху гострого склепіння, світло ліхтаря не доходило, але світла пляма, схожа на пуголовка з хвостиком, від нього зникала.

Янг спохопився: чим він займається?! Жах… Зараз випливуть аквалангісти… А де той термос? Он, у другому решеті.

Ставлячи ліхтар на попереднє» місце, трохи не зіпхнув його у воду. Затиснув термос під пахву і плюхнув животом на воду, запрацював правою рукою. До нього одразу підплив Бобі, потім випередив, розвернувся, хлюпнувши хвостом так, що Янг закашлявся. Хотів, мабуть, сказати — чого повзеш, як черепаха?

Кашляючи, вибрався на свій берег. Клав здобич під ноги і добре обмацував навколо, щоб термос не скотився у воду. В ту ж мить почув за стіною невиразні, спотворені луною голоси: випливли аквалангісти. Добре, що встиг утекти… А що вони говорять? Не розібрати… Одягнувшись, переліз через бруствер, притискуючи термос до грудей. Зайняв місце біля свого спостережного пункту, слухав, поглядав, а руки робили своє — відкручували кришку; зуби смикнули корок, у ніс полетіли гарячі бризки. Налив трохи у кришку-чашечку, подув — і зацмокав, умліваючи від насолоди і тепла в животі.

— Бач, посміливішали без нас… Кружляють навколо плота.

Обидва аквалангісти сиділи навпочіпки на плоту один проти одного, не знімаючи аквалангів зі спини. Між ними на черпалці стояв ліхтар.

— Я зараз візьму рибку, поманю, — підвівся один на ноги, роздивився. — Ч-чорт… Зіпхнули, мабуть, у воду, вилазячи. Не бачу мішка.

— А он, на решеті. Порожній.

— Я-як порожній? Там ще кілограмів три було! Я добре пам'ятаю, що не клав його на решето!

— Старий, лікуватись треба… Склероз — погана річ.

— Іди ти!.. Дурнем мене вважаєш, чи що?

— Ну то де тоді риба? І хіба мішок з ногами, щоб перескочити на решето?

Устав і той, що називав другого старим. Підняв ліхтар, провів світлом по воді, повз стіни, ковзнув трохи по стінах, потім знову по воді. У кружок світла потрапив величезний плавник, мабуть, Діка. Ще раз промінь ковзнув по стіні — біля самого Янга, і йому довелося пірнути за гребінь.

— Не подобається мені все це. Нечисте тут місце… Недаремно туземці на озеро не ходять. Багато сьогодні всяких загадок. Випливали — ти бачив, як огонь танцював, потім зник був?

— Ну-у…

— Не подобаються мені такі фокуси… Слухай, а пам'ятаєш, як Піт розказував про виставу? Дельфіни вискакували на поміст, лягали… Може, й тепер побували тут, поковтали рибу.

— Авжеж! Вони в крайньому разі стягнули б мішок у воду і там термосили б його. А він лежить пустенький на решеті. До того ж… ще й вивернутий! І якби вони скакали на пліт, то ліхтар би зіпхнули.

«А що ви ще заспіваєте, коли побачите, що термос…» — не встиг додумати Янг.

— Не ліхтар зіпхнули, а термос… Термоса немає! — той, що стояв з ліхтарем, незграбно затупав ластами, світячи навколо плота на воду. — Ніде не плаває.

— А термос і не могли зіпхнути, я його в решето клав. І добре це пам'ятаю, можеш не посміхатись! Знаєш, у печерах іноді поселяються величезні восьминоги. Для них тут добра схованка… Восьминог може щупальцями чого хочеш наробити.

— Перестань… А то я більше у воду не полізу.

— Полізеш, нікуди не дінешся.

Вони поприсідали біля черпаків, почали ритися. Потім залишився на плоту один, а другий з ліхтарем на грудях і черпаком у руках ковзнув за борт. Той, що зостався, зняв із-за плечей акваланг, обережно поклав на дошки. Помахав трохи руками, порозгинався, натискуючи обома руками на середину і крутячи стегнами. Висипав з черпака щебінь у решето.

«Знаходять вони щось чи ні? — мляво подумалося Янгу. — Якби знаходили, то, певно, кричали б з радощів…»

Набридло йому стежити за маніпуляціями того, що на плоту. Не бадьорість відчував Янг від кави, а навпаки — захотілося спати.

Сповз у лігво, підклав лікоть під голову. І весь він відчув тепло й затишок, навіть кам'яна постіль здалася не такою холодною і твердою.

Спочатку спав без снів. Потім сни, мабуть, були, навіть страхітливі, бо кілька разів прокидайся від жаху, але заспокоювався і знову засинав.

Потім проснувся остаточно. Звідкись долинала невиразна, з великими паузами розмова… Склепіння печери по губиться у віковічній темряві, а Сіріє, можна розгледіти навислі брили, неправильні, ніби зламані арки. Десь стрімко проноситься, ковзає сліпуче світло, бо навіть його відблиски на каменях стелі болючі для очей. Звіриний інстинкт обережності примусив Янга не схоплюватися одразу, не висовуватися. Він прикинув, де може бути оте сильне джерело світла, перевернувся на живіт і по-пластунському поповз до бруствера. Потім ліг на бік, задер, завернув рогожний поділ, затулив ним обличчя й очі, щоб не так різало світло. Навіть крізь мереживо волокон дивитися було боляче.

Плота у Храмовому гроті не було. Біля входу в нього плавало щось довге і товсте, разів у три-чотири довше за Діка. Ні носа, ні хвоста не видно, вони занурені у поду. Спина сіро-срібляста, ледь здіймається над водою. Зате надбудова на половину зросту людини. Вона висовується посередині, де в дельфінів спинний плавник. У цій надбудові-кабіні Янг налічив п'ять вікон-ілюмінаторів, розташованих в одну лінію. Шосте віконце трохи видно спереду, над ним рухалася туди-сюди кругла фара, і це з неї світло різало, пронизувало простір, скакало по склепінню, ковзало по воді. Зверху кабіни-рубки були два люки, і в цих люках виднілися до пояса два чоловіки — у звичайному одязі, не в гідрокостюмах. Фара нарешті погасла, проти її яскравості і сліпучості віконця, здається, ледь жевріють. Янг поступово розбирає на боці плавучого тіла червоний напис: «PERRY CUBMARINE». «Кабмарин, кабмарин… Підводний човен! — здогадався Янг. — Але хіба бувають такі малі підводні човни?!» Він відкидає з обличчя рогожу, дивиться вже без неї, прислухається.

— Виходить, не сифон? — Янг розібрав: це сказав той, що стирчав з першого люка і обертав фару.

— Ні! — відповів задній. — І ми спочатку думали — сифон. А потім дивимося — дірка в склепінні… — і показав рукою вгору повз вухо переднього.

— Куди веде печера, не обстежували?

— Нікуди, ви ж самі світили, бачили. Чотири заводі, ця найбільша.

— Вважай — грот, а не печера.

— Хоч верть-круть, хоч круть-верть. А глибоко тут… У цій — футів сто вісімдесят, у тих — по тридцять — п'ятдесят.

— Це тут ви черпали проби?

— І тут, і там, де водоспад. А дві заводі ще не обстежували.