Якась незатишність, тривога охопила хлопців. Захотілося озиратися на всі боки. Мізки ніби просвердлюються цією тривогою, у головах забив пульсуючий, розпираючий біль. У вухах задзвеніло і закололо. Кожний думав, що це йому тільки болить, нічого не говорили один одному. І ось побачили заслону, зіткану з безлічі сяючих повітряних бульбашок. Ніби сотні кулеметів, поставлених на дні в ряд, безупинно строчили вгору сяючими круглими кулями. На лінію вогню, під черги трасуючих потрапив великий оглушений окунь — і вмить розвалився на шматки. Ці шматки ворушилися, сіпалися вгору-вниз, потрапляли під нові кулі і розпадалися на ще дрібніші.

«Назад!» — посмикав Амара Раджа за плече. Але той уперто захитав головою, підігнув ногу, щоб вихопити з піхов крис. І тоді Амара рвонув його за плече дужче, аж розвернув до себе обличчям, постукав Раджу пальцем по тім'ю: «Збожеволів?!» Показав на свої вуха, схопився за голову і попрямував до виходу. Радж трохи проплив за ним, а потім відстав, виловив лівою рукою проводи. Поплив угору, пропускаючи проводи крізь кулак. Шток заважав, і Радж засунув його за пояс, а крис усе-таки вийняв, тримав у правій руці, збирався різонути по проводах. Амара, оглянувшись, замахав йому руками хрест-на-хрест — «Боронь боже!». Радж неохоче випустив проводи, неохоче сховав крис. Але раптом рухи його стали квапливими. Він випередив Амару, на ходу показуючи, ніби просовує нитку в голку і веде пальцями по нитці. Амара зрозумів: швидше пливти до того буйка на залізному стропі.

І, здається, випливли вже на лінію того буйка, а таки покрутилися, поки його побачили. Виринули, схопилися за іржавий прутик, один з двох прутиків, якими були з'єднані на торцях бочки. Разом зірвали маски, разом випхнули з рота загубники…

— Усе зрозумів? — Радж похлюпав на обличчя водою, витер з нього краплі.

— Не все…

— Печера в них там, під берегом! — ледь не крикнув він.

— Тихо… І придумали загородку — бульбашки. Не прості бульбашки… Бачив, як окунь розвалився? У мене голова аж розколюється і чую погано.

— І в мене щось з вухами… Підпливи ближче, щоб не кричати. Тепер зрозуміло, чому поліція не знайшла дельфінів. Вони в печері, за бульбашковою заслоною! їх у печері хочуть і використати… Судзір навчав їх пірнати з ковшами, черпати і виносити пісок.

— Ті, з табору, думають, що в печері на дні є золото.

— Ух, це золото!.. Якби міг, зібрав би його все! З усього світу! — і втопив би у найглибшому місці океану.

— І після цього, гадаєш, зло зникне? — іронічно усміхнувся Амара.

— Якщо не все, то на три чверті — неодмінно.

— Той витік з озера потрапляє в печеру, не інакше. То невже й тіло Янгове там?

— Я ще під водою про це подумав, хотів шарахнути крисом по проводах — і туди…

— Авжеж! Вони під струмом. Чуєш тахкає двигун?

— Чую, здається… — Радж покрутив пальцями у вухах. — А мене струмом не вдарило б. Перевірено: колодочка — ізолятор.

— Ну й що, якби не вдарило? А ти знаєш, що опісля могло відбутися? Ті, з табору, одразу кинулися б шукати пошкодження і застукали б нас.

— А дельфіни за цей час — фіу-ф'ють!

— А тобі ножем під ребро — і ф'ють на дно.

— У мене теж ножичок непоганий. Звичайно, не такий, що лезом стріляє, але…

— Скільки людей у таборі — ти знаєш? Ні… Гадаєш, вони церемонитимуться з нами, коли довідаються, що їхні махінації викриті? Сюди треба заявлятися із загоном поліції або… Щоб усіх одразу накрити… І цю печеру обстежити.

— Ти сказав — «або». Що — «або»?

Амара зам'явся:

— Ну — гаразд… Я тобі не казав, а ти не чув. Той гурток пам'ятаєш? Що в «Кракені» засідав?

— Ну…

— Так гурток гуртком, а… Є ще у підпільної організації загін бойовиків. Навчені як слід, озброєні… Їх створюватимуть дедалі більше, до того ж — у суворій таємниці. Сам міг здогадатися, що тільки лекціями і гуртками султана не переможеш.

— Вважаю, що це «або» ти не казав. Щоб розпатрати табір, досить і поліції.

— Додумався: ножем по проводах! У печеру все одно ж не поліз би одразу, ліхтарів з собою не брали. А там же темрява!

З берега почувся короткий скрик чайки. Обернули туди голови… По коліна у воді стояли Даял і Мамада. Абдула і Натача залізли аж до пояса. Усі махали їм руками, кликали до себе.

— Щось трапилося… Знайшли, мабуть, щось… — Радж, не одягаючи маску, поплив до гурту, шльопаючи по воді маскою. Амара за ним.

Носії були майже на лінії буйків, до табору залишалося метрів сто п'ятдесят — двісті. Близько! Тому Радж і Амара, щоб не маячити в гідрокостюмах, полягали на живіт у прибої.

— Ось, дивіться! — Натача впала перед Раджем на коліна, простягла до нього долоню, ледве не в ніс, і відразу ж — Амарі: — Він живий, живи-и-ий… — вона притиснула долоню з тим, що показувала, до губів.

Радж схопив її за руку, з силою одвів униз.

— Та покажи-и ти-и… чортова…

Але Натача вихопила лівою рукою з правої якусь ганчірочку, затрясла нею.

— І ось! — засмикала подолок своєї спіднички. — З мого плаття це! Така сама матерія… Отут виловили, у прибої!

— Ага! Правда! — допомагав Натачі, то присідав, то схоплювався на ноги і Абдула. Тота метлявся у нього під рукою і трохи скімлив.

— Хіба мало в прибої сміття.

— Яке сміття?! Диви-ись… як згорнутий шматочок… і зв'язаний… А як зв'язаний? Три петлі, як квіточка… Зовсім недавно Янг учив мене в'язати такі бантики! — Обличчя в Натачі палало, губи тремтіли.

Радж обережно взяв двома пальцями шматок, поклав собі на долоню. Торкав пальцями у вологий згорточок, пробував нігтем підчепити петлі, щоб розібратися, як зав'язана тоненька нитка. Але вони були мокрі й злипалися… Гмукнув недовірливо, хотів уже кинути за спину, в море.

Натача схопила згорточок, порвала нитку, розгорнула шматочок, витрусивши з нього трохи зілля.

— Чого б тоді цьому шматочку бути тут? Навіщо комусь робити такі згорточки і в'язати Янговими вузлами? — гарячилась Натача. — Він ніяк не міг подати про себе звістки! Не напишеш, не винесеш, не пошлеш… Що було під руками, з того і робив. Воді довірив, а вона винесла… Мою блузку порвав. Він знав, що його і тут шукатимемо, і зробив, аби тільки нам було зрозуміло… Ну і Янг, який він розумний, який хитрий! Він живи-и-ий!..

— Якщо все так, як ти кажеш… — почав щось говорити Амара, але подивився на Раджа. Той заплющив очі. — Ти що? Тобі погано?!

— Нічого, нічого… — відповів Радж, не розплющуючи очей, подихавши. — Затискує щось там… Перевтомився сьогодні.

— Якщо все так, Натачо… — Амара обернувся до неї. — То до твоїх рук потрапив один шанс із тисячі. А може, і ще менший, — він узяв у Натачі клаптик, розгладив на долоні.

— З тисячі? Він же не міг тисячу клаптиків з блузки нарвати, — не збагнула Натача.

— Я не в тому розумінні… Щоб зостатися живому, в нього не було шансів. А вижив! Щоб потрапив тобі до рук цей клаптик… Хай він хоч десяток чи два їх пустив… Але теж шансів майже не було. Диво, та й годі!_

— Дай сюди! — вихопила Натача ганчірочку. — От руда пляма скраєчку, бачите? Уся пляма на зірку схожа… Братик ударив у плечі каракатицею, а вона чорнило — випустила… На спині пляма була… Чого ви сидите? Шукати треба!.. Рятувати Янга треба! — Натача знову розплакалася.

— Бабу… — подав занепокоєно голос Даял. Досі носії сиділи мовчки, ніби заніміли від усього почутого. — Бабу, я такий радий… Я поздоровляю вас. Я вірю дівчинці, що брат ваш живий. Але ви на нас не розраховуйте, коли підете в табір. Ми не наймалися на це. Ми погоджувалися тільки речі нести. А тут… з оцим табором… справа нечиста.

— Ми не можемо вам усього говорити про табір, що знаємо. Але «нечиста» — не те слово. Слабо сказано! — Радж відстібнув ласти, сів по-турецькому. — Там печера її них під берегом. Якщо Янг живий, то він у печері… Вихід з неї під водою на глибині чотирьох, а то й п'яти метрів. А загороджений хитромудро, по-науковому. Сичить Янг у темряві…

— А може, й не в темряві — проводи забув? — обперся на лікті Амара, а потім теж сів. — То якщо там світло, могли й виявити Янга, спіймати… Але якби схопили, то чи зміг би він пускати такі цидулки? Коли в печері і там вода — то зміг би… А коли десь під замком сидить, уже на березі?