У маленькій метушні, коли була відвернута увага того, що стояв біля дверей машинного відділення, донна Тереза встигла зірвати з пальця один перстень з брильянтом, укинути його в гаманець, а гаманець засунути під Тота, у вигин Янгового ліктя.

І тут знову пролунав постріл — пальнув той, що стояв біля машинного відділення. Одна жінка, що почала заздалегідь знімати з вуха золоту сережку, ойкнула і схопилася за руку — з під пальців заструмувала кров.

— Сидіти спокійно! Не ворушитись, поки не дійде до вас черга! — прокричав вартовий.

Пірати діяли спритно. У кого не знімався перстенець, здирали силоміць мало не зі шкірою. В однієї тітки так рвонули сережку, що потекла по шиї кров. У мішки летіли перстенці, кулони, кольє, хрестики з ланцюжками, браслети, перлинні буси, гроші. Виверталися сумки, навіть деякі чемодани, баули і коробки, але в «ганчір'ї» довго не копирсалися, самого «ганчір'я» не забирали. І без нього мішки наповнювалися швидко. Янг з жахом чекав наближення піратів, гаманець аж пік у руку.

— Екск-'юз мі! Міль пардон, мадам! — від шанобливості й делікатності піратів бігли по спині мурашки.

Янг бачив тільки очі, очі, очі… Витріщені, повні страху очі пасажирів. Навіть схлипувань більше не було чути, а якесь напівпридушене «гмг… гумг…» — боялися роззявити рота. У багатьох були золоті зуби або коронки, щоб хоч не вирвали!

Синьйора Тереза познімала з себе прикраси швидко, за що заслужила знущальну подяку-уклін. Янга пірат зігнав з місця, думав що-небудь заховано під ним. А під собаку подивитися не здогадався!

Ще хвилин через десять потрошити закінчили, і звідусюди почулися вигуки піратів: «Усе, закругляйтеся, черепахи! Відчалюємо!» Потім тупіт ніг, скреготання відчіплюваних гаків… Густе ревіння мотора чорного катера…

Хтось запізно закричав-залементував:

— Радіо! Скоріше по радіо передати, поліцію викликати!

— Розбито уокі-токі, прострілено! — відповів йому хтось.

З машинного відділення виліз переляканий матрос із засохлими патьоками крові на лобі. Відчинив капітанську рубку… Капітана біля штурвала вже не було, осунувся вниз.

— Лікаря треба! Чи нема серед вас лікаря?! — кричав матрос, витягаючи з рубки тіло капітана. «Лікаря! Лікаря!» — повторили його прохання багато голосів, навіть нагорі, на передній площадці.

Лікар знайшовся — жінка. Вона швидко спускалася східцями з передньої палуби, а за нею тупотів товстенький дядечко, мабуть, її чоловік: «Еллен, не треба! Не ходи, яке тобі діло до всього цього? Може, вони ще повернуться!» Але лікарка йшла у кормовий салон за матросом, куди той утягнув капітана і поклав на лавку. Потім жінка-лікар, кинувши сумку на руки товстунові, мовчки витрушувала на свої долоні духи чи одеколон, мила ними руки: «Роздягніть його!» Перед нею розступилися, пропускаючи до капітана, і знову зійшлися люди. Подивитися, що вона робитиме пораненому, Янг не зміг. Якби хоч собаки не було на руках!

Матрос вибрався з натовпу, став до штурвала. Теплохід набрав швидкість, ліг на потрібний курс.

— Янг! Де ти, Янг! — перелякано кричала синьйора Тереза, і йому довелося вийти з-за людей. — Сідай, миленький, осюди! І не ходи нікуди, а то я збожеволію! — підняла за шкірку Тота, дістала з-під нього гаманця: — Мої діаманте… брильянте… золоті речі… Аби ще трохи, то ці бандіто зробили б мене жебрачкою. Ви врятували мене від розорення! — І вона поцілувала Тота в ніс, а Янга в щоку… — Навіть не віриться, що врятувалися від смерті… — І вона з запізненням заплакала-заридала.

— Ти ж, дивись, приходь назад! Провідай брата, передай йому моє привітання і вертайся. Скільки братові років — тільки двадцять? Як шкода, а мені за тридцять… Тільки ти про це нікому не кажи, гаразд? Запам'ятай номер апартаменту — триста сімнадцять… Гоголь «Морська лілія»… На ось тобі на морозиво… — Синьйора Тереза дала йому три долари. — Потім я з тобою розплачуся краще… О, я тебе не скривджу! Я тобі таке подарую, що тобі й не снилось! — Мадам Ой спокушала, вона не дуже вірила, що Янг вернеться до неї. — Арівердерчі, миленький!

Перші, самим зароблені гроші… Янг відчув себе зовсім дорослим і самостійним.

Поки біг у дельфінарій, морозиво купував двічі. Ніколи в житті його не куштував — смакота!

Усі, кого питав, знали, як пройти до дельфінарію, усі правильно йому показували. Але дійшов до воріт побачив, що вони зв'язані ланцюгом, висить замок.

Постояв, подивився з сумом крізь грати на те, що було на території дельфінарію. А бачив тільки гущавину кущів і дерев — парк. Крізь листя трохи проглядала круглими боками якась не дуже висока будівля з віконцями-ілюмінаторами.

І в цей час заскрипіли двері прохідної, звідти вийшов чоловік з рушницею за плечем, ще не дуже старий.

— Ти кого тут виглядаєш? Зачинено давно все… Приходь уранці, — мовив той чоловік.

— Брат мій тут десь… Казав — шукай мене у дельфінарії… Радж.

— Ах, Ра-адж?! То так би й сказав… Нема його, до міста пішов. Ти можеш зайти, почекати, якщо хочеш. — Чоловік зайшов у прохідну, почав відмикати знадвору двері. — Ну, чого переступаєш з ноги на ногу? Боїшся мене?

— Я не боюсь. — Янг зайшов, і чоловік знову примкнув двері.

— Я сторожем тут… Хочеш — іди зі мною, я починаю обходити територію. Заодно і розкажу, що знаю… Малу мене звати, дядько Малу. Радж у нас фігу-ура… От! — показав він великий палець. — Не те, що деякі… От я, скажімо, хто? Простий сторож. А Радж мене за людину вважає, не так, як деякі. Тому і я його люблю… Ти надовго до Раджа? Назовсім?! А як ти сюди добрався? Сам чи з батьком?

Довелося почасти розказати Малу всю свою історію.

— Ай-яй… А Радж мені нічого ж не говорив. Бачу тільки — сумний, дуже сумний, переживає весь час. А не каже!

Ходили спочатку зеленою зоною, алеями. То тут, то там траплялися павичі — походжали вони по доріжках або галявинках, тягнучи довжелезні хвости, пробували злетіти на дерева. Один розпустив хвіст — і Янг завмер на місці. Такої краси зроду не бачив.

— Райські птахи… Райські на острові Рай… — зашепотів захоплено.

— Ні-і, райські не такі. У тих пір'я всіма кольорами веселки переливається, а найбільше пір'їн рожево-оранжево-золотистих. Райські дикуваті, в гущавину лізуть. Може, пощастить, то побачиш.

Підійшли до тієї напівкруглої будівлі, що помітив із-за воріт. Смішні в стінах круглі вікна — як ілюмінатори на кораблі. Заглянув у одне зблизька і ахнув: у будинку було налито до самого верху води. І чого там тільки не плавало! І риби всяких кольорів і розмірів, невеликі черепахи, повзали лангусти, під каменем згорнувся спрут.

— А черепахи тванню заросли! Водорості на собі тягають, маскування! — не втримався Янг.

— У нас і велика черепаха є, слоновою називається, — сказав Малу. — Кажуть, їй сто років.

Бабуся-черепаха жила в загінці під фікусом. Урівні з землею там була укопана і ванночка з водою. Черепаха сиділа зараз над ванночкою, широко розставивши ноги, і стогнала. Коло її слізливих очей літали мухи. «Бідна!» — пожалів її Янг.

Цікаво, чи такі припливали на їхній Біргус відкладати яйця? Не раз з іншими хлопчиками і Натачою ходили з кошиками збирати їх. Місця кладок легко можна було знайти по незграбному маскуванню, по слідах, які залишають черепахи, знову повзучи до моря. Хлопці ніколи не вигрібали кладки до кінця, брали, тільки по п'ятнадцять — двадцять яєць. А їх у кожної, казали, буває до сотні штук. Решту загрібали піском, креслили хрест — знак, що тут уже не можна брати. Які чудові яєчні смажили в ті дні матері! І самі наїдалися досхочу, і навіть свиней годували… Коли наставав час вилуплюватися черепашенятам, на берег виходили і малі й старі, чергували майже біля кожного гнізда, відганяли фрегатів, кайрів, чайок, не давали хапати малих. Зелені, схожі на жабенят, вони вигрібалися з-під піску і — дай боже ноги! — якомога поспішали до прибою. Ніби самі розуміли, що їхній порятунок у воді…

— От і дійшли, — перервав його спогади Малу.

Янг зітхнув: батьківщина, рідна батьківщина, ніколи вже не пощастить її побачити!