Чухаючись, полягали. Янг, зморений усіма пригодами, почав дрімати, як Абдула штовхнув його під бік:

— Чуєш? Ми все-таки побуваємо на озері. Давай поклянемося!

— Клянуся!

— І я клянуся!

Пуол бродив, як безпритульний. Суперечливі почуття краяли душу. Страх, як туман, огортав з голови до ніг. Через приступи цього страху відмовлялася варити голова. Думки гарячково перескакували з одного на інше. Що робити, куди кинутися? Як перебратися на Рай без цента в кишені?

Половина дня минула, зосталося ще два з половиною дні, які дали йому для виконання завдання. А він ще й на пшоняне зернятко не придумав, як виконати те завдання, знайти таємничого «R. S.». «Шукатиму на Раї Раджа… Усе-таки товариш, дружили нібито колись. Він теж у Дельфінарії працює, усіх там знає. Може, підкаже…»

Ніч добув Пуол у знайомому скверику на знайомій лавці, навіть бродягу скинув того самого. Голодний, невиспаний, із зашкарублими зі сну очима, побрів на базар — там легше що-небудь роздобути. Ішов і на всі боки, вироблялася вже звичка, озирався. Часом здавалося (а може, у страха очі великі?), що якісь підозрілі особи стежать за ним.

Йому пощастило: натрапив на колишнього старосту Ганеша і діда Амоса. Ганеш, мабуть, зовсім осліп, бо Амос тримав його під лікоть, підказував, як ступати, куди повертати. На поясах у одного і в другого висіли довгенькі бляшанки з-під консервів, у них бряжчали мідяки.

— О, земляки, кого я бачу! Здорові були! — першим зачепив їх Пуол, і привітання його було зовсім не шанобливим для їхнього віку. Для годиться почав розпитувати про здоров'я, про життя-буття на Головному. Запитав, чи не чули, як там батько з матір'ю на Гірському поживають.

Амос охоче відповідав, увесь час звертаючись до Ганеша: «Ти чуєш, хто це з нами говорить? Син Дживи… Такий міський став, такі черевики взув…» — «А-а, той вітрогін, що батька обікрав… Знаю, знаю…» — відповідав Ганеш.

— Старий! Коли хочеш знати, я нічого не крав. Позичив просто. Розбагатію — удвічі більше віддам. А в тебе що тут бряжчить? — Пуол перевернув бляшанку Ганеша собі в жменю, відразу ж швиденько і Амосову. — І у вас позичаю, віддам з процентами. О, та у вас тут крихта якась… Ви жалісливіше просіть… Ну, за мною не пропаде. Ад'ю, дідусі! Шліть телеграми на Гірський з привітанням від мене! — і навіть не оглянувся, зник у натовпі. Старі потопталися, покрутилися приголомшено: хто сказав, що злодій не страшний тому, в кого кишені порожні?

«Тепер у порт… Пообідаю в «Тридакні» і сьогодні ж спробую перебратися на Рай. А може, пощастить… Ех, мало діди нажебрачили…» — пожалкував Пуол.

І все-таки його настрій покращав. Ішов і навіть підгойдувався на пальчиках. Але голова була забита думками, і, переходячи вулицю, зіткнувся з рикшею. «Дивитись треба, шалапут!» — гаркнув на худого, жилавого чоловіка. Той не змовчав, теж вилаяв його, підняв голобельки-раму коляски з літньою японкою і з місця набрав розгін.

Ішов Пуол і плювався. Сутичка здалася недоброю прикметою.

Він пам'ятав Чжанові слова, що обідати у «Тридакні» треба в правому кутку. Мабуть, першому кутку, а не дальшому, бо дальший був десь за буфетною стойкою.

Сів спиною в самісінький куток. За цим столиком уже сиділи похмурий бородатий індус у чалмі і старий з головою, посипаною білою щетиною від підборіддя до маківки. Підборіддя старого дрібненько тремтіло, ніби він ніяк не міг поцілити зубом у горошину. Ні один, ні другий не викликали в Пуола підозрінь. Намагався чекати замовлення спокійно, а сам крадькома оглядав залу, обмацував очима всіх, хто жував, сидів, хто пив коло буфетної стойки. Час від часу крутив головою, ніби його душив комір.

Бородань у чалмі і щетинистий старий пішли. На їхні місця від буфету одразу прийшли двоє спітнілих здорованів у костюмах, з пляшками пива і склянками в руках, хоч можна було знайти вільні місця і за іншими столиками. Сіли на стільці упритул до Пуола — праворуч і ліворуч, поцмокали трохи пива зі склянок. Один подався головою ближче до Пуолової тарілки.

— Пуол? Не схоплюйся, поводься спокійно і просто. Ми з поліції… — прошепотів він.

— Доїдай, доїдай — ми почекаємо, — сказав другий. — Пива сьорбнеш? Добре спрагу заспокоює під час спеки… Не хочеш? Ну, як хочеш. Поглянь тепер під стіл…

Пуол трохи подався від стола, нахилив голову. Той, що праворуч, показав йому наручники і тихенько, щоб не дзвякати, заховав їх у кишеню. Пуол механічно кинув у рот грудочку ямсової каші-пюре. М'яке, жувати не треба, а вона прилипла в горлі — ні туди ні сюди, аж тикнулося, потягло на блювання.

— Підеш звідси спокійненько, прогулюючись. Ти ж не хочеш, щоб тебе брали в наручники? Ти достатньо провинився для цього… Ллє ти спокійненько встанеш і підеш. На майдані звернеш на Портову, за рогом стоїть «Тойота». Відчиняєш задні дверцята і сідаєш… Поводься пристойно, солідно, бо від кулі не втечеш, — поплескав по випнутій кишені перший.

Пуол спокійно вийшов з «Тридакни». За два кроки позаду, теж прогулюючись і бурмочучи якусь пісню, йшли ті двоє. Зробив усе точнісінько, сів у машину на заднє сидіння. Ті двоє відразу ж сіли праворуч і ліворуч від нього, водночас грюкнули дверцятами.

У поліцейському участку він потрапив до носатого офіцера. Посадили перед столом.

— Закурюй… — посунув офіцер Пуолу сигарети. Пуол простягнув до пачки руку, але пальці не слухалися, сигарету впустив, довелось піднімати її з підлоги.

— Мені доповідали: ти поводився спокійно. — Офіцер клацнув запальничкою, підніс прикурити. — Це плюс тобі… Уся твоя епопея з чоловіком у рожевій косинці і Янгом нам відома. Ти звинувачуєшся в тому, що вступив у злочинний зв'язок з підпільною бандою-тріадою, яка займається наркотиками. Одного цього достатньо, щоб згноїти тебе у в'язниці. Але свою долю ти можеш полегшити, звичайно… Щиросердо розкажи, хто тобі доручав іти на зв'язок з тим чоловіком, до якого ти підіслав Янга. Де він живе, які прикмети?

— Вони мене уб'ють!.. — Пуол не витримав, затрясся від плачу. — Вони т-такого мені ніколи не простять!

— А вони і не знатимуть, що ти нам щось розказав. Ми ж тебе публічно не арештовували, у наручниках не вели… — голос у офіцера лагідний, навіть батьківський.

— Ага! Ви не знаєте «Білої змії»… У них скрізь очі й вуха, скрізь свої люди…

— Навіть тут? — криво усміхнувся офіцер, постукавши пальцем об свій стіл.

— Чжан усе знає. Навіть про те, що ви стежили за мною до самої квартири. Вони вже прикрили ту квартиру — і кінці в воду.

— Чжан — це хто? Ім'я справжнє чи вигадане?

— Не знаю. Він китаєць, зараз поранений у ногу, з квартири не виходить.

— Адреса!

— Не знаю. Обидва рази мені зав'язували очі, навіть уночі. Довго водили, задурювали — управо, вліво, угору, вниз…

— А коли ми голочок під нігті заженемо тобі? Не багато, по одній на кожний пальчик. О-о-от такеньких! — розвів офіцер пальці сантиметрів на десять. — Кажи правду! — прикрикнув.

— Я і т-так… правду… — Пуол скреготнув зубами, стримуючи тремтячий плач. — Я ще нічого не знаю! Мене нікуди не допускають! Завдання випробне давали…

— Грошей хочеш заробити? Ти можеш і в нас непогано заробляти, коли трохи щось розкажеш. Нас цікавлять явки, телефони, квартири членів тріади, адреси підпільних лабораторій по переробці опіуму, хто агенти по забезпеченню сировиною, місце зберігання її, агенти по збуту… Де їхня морська база, яким транспортом володіють, що мають на озброєнні… Про те, що ти нас інформуєш, ніхто, крім мене, не знатиме. Звідси ми тебе вивеземо таємно, щоб ніхто не бачив, що ти був у нас… Підпиши оцей папірець, ось отут… Покажемо тобі тайник, захочеш щось написати — кинеш туди. А ще краще — подзвониш по телефону 11–00–22. Запам'ятав? Будь-кому, хто зніме трубку, скажеш усе, що хотів сказати… Кличка твоя буде… Ну, скажімо, Контужений… І ми цього разу помилуємо тебе, не будемо притягати до судової відповідальності. Через тайник одержиш перший аванс — після першого дзвінка-повідомлення.