— От… От якраз вільні підстилки… Сідаймо, покуримо… — горілчаний брат посадив Пуола обережно, як дитину, дав припалити і сам припалив.

Пуол ще і звичайних сигарет не призвичаївся курити. Купив, щоправда, одну пачку, чмокав для форсу і солідності, хоч ставало нудно і наморочилася голова. А тут з жадібністю чмокав і чмокав, поки й знепритомнів.

А може, це не була втрата свідомості? Якісь сни-галюцинації, марення. Він ніби плавав у рожевому тумані, не відчуваючи свого тіла. Здавалося, що кожна клітинка організму розчинилася у млосній насолоді. Він ніби стежив збоку за своїм тілом, а воно розпадалося на частини, і кожна частина виростала до жахливих розмірів і лопалась, як ракети феєрверка в день коронації султана. Потім здалося, що це горять-спалахують асигнації — долари, франки, фунти стерлінгів, динари. Пекучі іскри падають на голову Пуола і знову вибухають. Якісь вибухи звучать праворуч і ліворуч, від них аж голова метляється, ледь не зривається з плечей. Хтось б'є, не жаліючи — по одній щоці, по другій, аж коле в мозку, здається, розривається на частини голова.

Блимнув очима, важко приходячи до пам'яті. Але ще нічого не розумів, і той чоловік, що стояв, зігнувшись, над ним, ввижався примарною, розпливчастою плямою. «Де я? Що зі мною?» — здається, пробурмотів, зібравши сили, але Пуола схопили за грудки, смикнули так, що трохи не одірвалася голова. Його посадили, знов ударили по щоках, і дзвони в голові загули нестерпно, попливли кольорові круги перед очима.

Ах, краще було б не приходити до пам'яті… Той незнайомий не бив більше, а в голові все одно бухало молотом, кололо в потилиці і в скронях, очі наче вилазили з орбіт, у шлунок нібито свинець залили, язик розпух, ледве повертався у смердючій рідині-слині. Обняв обома руками голову. Страшенна млявість і біль охопили все тіло…

Об зуби стукнув якийсь посуд… Відчув запах води і схопив бляшанку, пив теплу, залізисту на смак воду, хотілося пити нескінченно, поки не лопне. У голові трохи прояснилося… А очі ще бачили, як крізь москітну сітку, і Пуол не впізнавав того чоловіка, що термосив його, а тепер поїв водою, хоч і здавалося знайомим його обличчя.

Бляшанку відібрали, брязнули під ноги, Пуола підняли під лікті. З підвалу вивели силоміць, і під стіною на тротуарі він страшенно, до жовтої немочі блював. Коли трохи відпустило і зміг розігнутися, ноги аж підкошувалися від слабості.

Вели його довго, плутано. Час від часу проводир струшував його за барки, щоб очунював скоріше. Потім зав'язали очі і знову вели. Зрозумів: до Чжана, на розправу… Звідкілясь узялося ще трохи сили, зірвав з очей пов'язку і кинувся тікати.

Догнали, сіконули ребром долоні по шиї, і Пуол упав непритомний. Коли прийшов до пам'яті, його знову струсонули, відібрали великого складаного ножа, зав'язали очі.

Перед Чжаном Пуола кинули, наче мішок лахміття або якоїсь дохлятини. Лежав, і не хотілося вставати. Освітлення в кімнаті було слабке, горів тільки в кутку червоний нічник, і Пуол подумав, що це добре, не бачитимуть, яке в нього змучене обличчя. Почув загрозливо-розтягнуте:

— Ну-у-у?

І тоді підхопився на коліна, поповз до покладеної на крісло, у рожевих бинтах Чжанової ноги.

— Я ні в чому не винен… Я хотів як краще!

Чжан штовхнув милицею, її гумовим набалдашником, Пуола в плече — «Сиди там!». А той, що невідступно стояв за його спиною, смикнув назад за друге плече.

— Розказуй… — Голос у Чжана був такий, що сподіватися на милість було даремно.

Розказував, збивався, знову починав спочатку, не забув похвалити себе за хитрість: розкусив поліцейських агентів! І отак обдурив!

— Так, це все чудово… Чоловік дійшов куди треба… Тільки не той, що з рожевою косинкою.

Пуол почув це, і йому знову стало погано аж до нудоти.

— Чудо-о-во, що ти проявив винахідливість та обачність. І чудово, що послали тебе пустити сищиків по фальшивому сліду. А для справжньої справи ти не підходиш: довірив сторонній людині пароль, довірив секрети. Уяви, чим могло б усе закінчитися, якби і справді йшло так, як розігралося? Ти начебто урятував себе для подальшого діла, а по суті — продав це діло, тремтячи за свою шкуру. Що заслуговує така людина?

– Смерть! — коротко кинув із-за спини Пуола той чоловік, який привів його сюди і зараз стояв як охоронець.

Пуол з жахом оглянувся на нього. Цього разу його обличчя здалося ще більше знайомим. І голос знайомий! Десь зустрічалася ця людина на дорозі. Але де?

— Передоручивши свою справу першому стрічному, ти почав виробляти фокуси, чогось лазив на покрівлі, на горища, бігав по сходах… — як обвинувач, що виносить присуд, карбував Чжан.

— Я замітав сліди… Можливо, могли і за мною стежити.

— Стежили. Ти привів «хвіст» до самої квартири, розкрив явку.

— Не може цього бути! — затремтів Пуол усім тілом, з очей сипонули сльози. — Дайте… води!

Охоронець підійшов до вікна, налив там склянку води, подав. Пуол жадібно її випив — текло по бороді, по шиї. Поставив склянку на столик.

— Так воно і є, — сказав охоронець. — Я стежив і за тобою і за тим, хто стежить за тобою від самого порту.

— Не може цього бути! Не може бути. Я оглядався!..

— Може. «Коралі для вашої кралі! Чорний корал!» Пам'ятаєш?

Пуол заридав.

— Що заслуговує людина, яка приводить «хвіст», провалює конспіративну квартиру? — карбував Чжан.

— Від такої людини позбавляються, — відгукнувся з-за плечей китаєць-лоточник.

— Ти й себе особисто викрив, там уже знають твої прикмети.

— Вони мене не можуть знати! — Пуол аж вискнув.

— Янг знає, твій земляк, а ти віддав його поліції. Він і викладе їм усе. Так от, ти для нас уже не тільки непотрібний, а навіть шкідливий. Від таких людей позбавляються.

— Їх убивають, — уточнив лоточник.

— Для нас це легко зробити — як плюнути й розтерти. — При цих словах Чжана лоточник ухопив Пуола п'ятірнею за чуба, смикнув назад, від чого шия випнулася. Китаєць підніс ножа, полоскотав горло гострим лезом.

Пуол завив німим криком…

Він уже відчував себе наполовину мертвим. Його можна було і не вбивати, просто викинути під паркан, то й здох би там. Навіть довго плакати-скиглити було несила.

— Так де, кажеш, ти його знайшов? — спитав Чжан лоточника.

— На Рекріейшн-стріт, у підвалі, з наркоманами. Надумав сховатися від нас.

— Запам'ятай, молодий чоловіче, як перший заповіт. Винуваті перед «Білою змією» ніде не сховаються і завжди зазнають кари. Ми не з тих, що прощають… Іч ти, у підвали допер… Широко ступаєш, кузько, дивись — штани лопнуть! Наркотиками краще гендлювати, ніж споживати їх.

— Кги-кгикм… — попереджувально кашлянув лоточник.

— Так от, Пуоле. Дарунок за дарунок… Ти врятував мене, тепер я рятую тебе. І квити. Надалі тебе вже ніщо не врятує і ніхто. Будда прощає до трьох разів. А ми не боги, ми не прощаємо жодного разу. Почнемо знову, з нуля… Поклади ключі на столик! Про ту квартиру забудь — вона випарувалась, висохла. Живи де хочеш. Часом заходь у «Тридакну» обідати, займай столик у правому кутку. Коли ти будеш потрібний, там тебе знайдуть… І можеш заслужити нашу довіру, коли ви конаєш одну невеличку справу. У туфлі виткнувся цвях, він заважає нормально ступати, ходити. У таких випадках що роблять з цвяхом?

— Виривають… Забивають… — пробурмотів Пуол, нічого не розуміючи.

— Краще друге. Ну, а тепер поясни йому, що до чого… — Чжан сказав це і стомлено відкинувся на подушки.

Лоточник вийшов з кімнати в коридор і відразу ж вернувся. Розстелив на столику білу теніску, вона теж здалася блідо-рожевою при світлі нічника. Майже на всі груди теніски була відбита емблема дельфінарію: п'ять синіх хвиль, оранжевий обруч сонця з променями-бризками, а крізь обруч стрибає синій дельфін. Така теніска, як у Раджа!

Лоточник відвернув подолок теніски і трохи кривим пальцем ткнув у дві вишиті на рубці сині літери: «R. S.»

— Термін — п'ять днів.

— Три, — поправив Чжан.