Рибацькі човни з трикутними різнобарвними вітрилами стояли і коло дерев'яного причалу і лежали витягнуті носами на піщаний берег. Багато човнів ще підпливали, увесь простір широкої протоки між островами був поцяткований ними, і ці човни були схожі на жуків-водомірів, що якось умудрилися тримати над собою ще й по листочку-вітрилу. За ніжки жуків легко можна було прийняти поперечки, які стирчали з човнів праворуч і ліворуч або на один бік — з балансирами, бамбуковими стовбурами. Янг помітив, що серед вітрильників стрімко ріжуть воду великі моторні вельботи, прямують сюди — мабуть, теж з Біргусу.

Рибаки, підійшовши, постояли коло біргусівців, стримані, з кам'яними обличчями. Розмовляли скупо, холодно: «Вам би на Головний проситись. Там міста є, заводи. Там роботу легше знайти». — «Де ви тут дінетеся? Тут і землі вільної немає…» — «Їх же силоміць вивезли… Хіба не бачите? Нема їхньої провини», — чути було співчутливий самотній голос. Обернулися рибалки, пішли. Тільки один поклав біля ніг літньої жінки товстого, аж круглого, тунця кілограмів на два. Пішли знову до човнів, де все ще метушилися жінки й діти, собаки й птахи.

З розгону всунулися на пісок вельботи, з них теж почали зганяти біргусівців, скидати їхні жебрацькі пожитки. Янг побачив нарешті Туна й Натачу. Приїхали! Тун ніс чимось напханий мішок, а Натача — меншу сестричку і чорний, полакований жбан-урну з прахом предків. Така посудина мала бути і в Янговім клунку. Всі хінду з їхнього села не ховали померлих у землю, а спалювали, цим займався бома на своєму мисі, біля води. Янг виловив з води клунок — чи не випала урна-дзбан? Це було б жахливо — згубити родинну святиню. Тоді в людини взагалі обриваються всі коріння, що з'єднували її з життям предків, з тією землею, яка виростила їх самих.

Є урна, слава всемогутньому Вішну!

— Ну, куди ви надумали? — Натача віддала матері сестричку, підійшла до Янга, опустилася колінами на пісок. — Мій батько каже, що треба всім гуртом іти до правителя острова. Так йому той чиновник сказав, на Біргусі. І чим скоріше, тим краще, бо сьогодні ще з інших сіл привезуть людей.

— Не знаю… Нічого я не знаю… Батько… — кивком голови показав Янг, і рясні сльози полилися з його очей. А так не хотілося плакати перед цією дівчинкою! Здавлені схлипування розпирали йому груди, спазми перехоплювали горло. І Натача, точнісінько як мати, погладила його по голові, хотіла навіть і ніс витерти, але Янг не дався. Багато собі дозволяє! Хай іде своїм сестричкам витирає. Чорнопузі всі, кучеряві — негрити, в матір пішли. А батько їхній, Амат, — хінду, як і всі біргусівці.

— Бери батька під другу руку, ходімо. — У голосі Натачі було більше рішучості, ніж у Янга, ніж у інших дорослих односельців.

— Стривай… — Янг швиденько прив'язав за плечі клунок. — Татку, вставай! Татку, пішли! — засмикав він батька.

— Дядечку Ханг, ну, дядечку Ханг! — Натача і Янгового батька ласкаво гладила по голові, по щоках. І той послухався, підвівся на тремтячі ноги.

— Може, ти моя донечка?! Тільки ж я не пам'ятаю, коли ти народилася, коли виросла… Янге, ти бачиш, яка в тебе сестра? — батько почав радісно озиратись. — А де ж мати? Хай би і вона полюбувалася. Янге, поклич матір!

— Вона скоро буде! Вона прийде… — Янг одвернувся, до крові прикусив губу, щоб знову не розплакатись.

Уже всі повставали, хто був прилаштувався під деревами. Уже було за ким іти. Натачин батько забрав собі на руки більшу дівчинку, скликав людей.

— Скоріше до правителя острова! Він допоможе, врятує нас! — з надією гомоніли біргусівці.

Довго довелося блукати по розпечених від жари вулицях Кампонга, поки добралися до резиденції правителя. Не було в кого добре розпитати дорогу, позачинялися всі крамнички й лавочки, кав'ярні й лоточки — спека! Дрімали в затінку пальм на своїх триколісних візках велорикші — беча. Усе живе поховалося від сонця в затінок, чекало, коли спаде жара і парка духота. Тільки увечері почне знову оживати місто. Довелося і біженцям поховатися під кущі та дерева в невеличкому скверику перед будинком правителя й чекати вечора. Бо на їхній стукіт вийшов тільки охоронець з карабіном і сказав, щоб не барабанили даремно, інакше він застосує зброю. До шостої години вечора нікого, певно, не буде. А чи буде о шостій і пізніше — теж невідомо. «Чекайте!»

Охоронець сказав правду: не дочекалися правителя острова і після шостої. Люди, що проходили повз їхній табір, пояснювали, що звичайно правитель вечорами їздить на Рай повеселитись: бо там безліч усяких ресторанів і барів, різних закладів для розваг.

Минув марно і наступний день. Частина біженців порозходилися — начхали на все, почали самі шукати свою долю. Пішла куди очі бачать і сім'я Мансурова, загубилася в Кампонгу. Але замість тих, що не витримали, з'явилися нові нещасні, з інших сіл Біргуса. Янг не міг нікуди відійти навіть пожебрачити, боявся залишити батька самого, щоб не встряв у якусь біду: старий став безпомічним, гіршим за дитину, нічого не тямив.

Харчувалися тим, що приносила Натача з базару. Чек, що його дав чиновник на вказівку Лі Суня, Натачи батько Амат обміняв у місті на гроші. Віддав їх Янгові і просив, щоб економив, бо невідомо ще, коли дочекаються правителя, невідомо, де доведеться притулити голову. Та треба ж буде показати Янгового батька лікареві. А хто захоче дивитись хворого без грошей?

Дочекалися правителя тільки на третій день. Він прийняв делегацію найстарших чоловіків. Янгові ніхто розказував усі подробиці розмови у правителя. Але хлопець сам багато що зрозумів: люди, не приховуючись від дітей, сперечалися, куди краще податись на поселення в гори чи на північне узбережжя Гірського, в джунглі. Гори всіх лякали: не жили на них. Може, краще податись у джунглі, розчистити місце ближче до води, океану?

Назавтра збиратися в дорогу почали на світанку. Чиновник-мусульманин, схожий на малайця, переписав усіх, хто залишався ще біля будинку правителя і сів на ішака: «За мною!» Ніякого інструменту чи речей провідник-землемір з собою не віз. Але так за всю дорогу ні разу з ішака не злазив, навіть малої дитини не підвіз.

Одразу за містом простяглися ліворуч і праворуч кокосові і чайні плантації, подекуди траплялися сільця з хатинами на палях і міцні будинки фермерів та плантаторів з виблискуючими табличками на воротах — «PRIVATE». Потім дорога скотилася нижче, стала грязькою.

Сирі, похмурі джунглі стиснули її з обох боків, швидко дорога перетворилася на стежку. Який несхожий був цей ліс на їхній біргусівський! Не впізнати, які дерева ростуть, усі закриті чужим листям, обвиті ліанами і ротанговими пальмами — як потворними джгутами-зміями. Та й самі дерева, придушені повзучими рослинами, мали вигляд якихось страховищ, покалічених у небувалому побоїщі. Звідусіль звисали гнучкі гірлянди, спліталися у непролазні хащі. Ротанги невідомо де починалися, може, за десятки чи сотні метрів попереду, збоку або позаду, але неодмінно долазили ще й сюди, ніби навмисно заступали людям шлях. Нудотний, якийсь жирний запах квітів — ліан та орхідей, гниття гумусу наморочив голови, терпко забивав дихання. Роями дзвеніли москіти, з гілок падали на голови, за комір огидні сіро-зелені п'явки, відразу ж присмоктувалися до тіла. Люди безперестану обгрібалися від п'явок, відмахувалися од москітів. Покусані обличчя й руки, ноги, відкриті частини тіла порозпухали і нестерпно свербіли, безупинно кривавили укуси п'явок. Зовсім зникла стежка кілометрів за десять від Кампонга.

Провідник зупинив віслюка.

— Пройдете ще з кілометр — і буде струмок, прісна вода. Праворуч — берег океану, до нього теж майже кілометр. Увесь цей куток — ваш. Тут землі султанату, державні. Корчуйте, розчищайте, оселяйтеся. Хто скільки зможе окультурити землі — вся і буде його. Перші три роки ніяких податків у казну платити не будете… — І, хльоснувши ішака дубчиком, бігом погнав назад. Трясся і хапався то однією, то другою рукою за шию, віддирав п'явок.

Коли дорогою нарікання на долю, плач жінок і дітей були ще слабкі, люди на щось сподівалися, то тепер почулося суцільне жіноче голосіння. На загибель їх сюди привели! Хіба можна жити в цих гнилих нетрях? А як же злагідно було на їхньому Біргусі! Яке там повітря, який білий пісочок на березі! Як добре росли пальми! Який урожай давали — по три рази на рік!