— Знаю, — жартівливо відповів я. — Це тутешній «зубр», покруч Ноздрьова…

— Не жартуйте. Це відомий у нас скандаліст і бретер. На його совісті сім убитих на дуелі… І, можливо, це гірше для вас, що я стою тут, поруч з вами. Розумієте?

Мені зовсім не подобався цей маленький гномик жіночої статі з великими сумними очима, я не цікавився, які стосунки існували поміж ним і Вороною, був Ворона залицяльником ми знехтуваним поклонником, але за добро платять увагою. Вона була така мила у своїй турботі за мене, що я (боюся, що очі в мене були, справді, більш м'які, ніж треба) узяв її ручку і підніс до губів.

— Дякую, пані господине.

Вона не вивільнила руки, і її прозорі неживі пальчики ледь стрепенулися під моїми губами. Одне слово, усе це надто нагадувало сентиментальний і трохи бульварний роман з життя великого світу.

Оркестр інвалідів заграв вальс-міньйон, й одразу ілюзія «великого світу» зникла. Оркестрові відповідало вбрання, вбранню — танці. Цимбали, дудка, щось схоже на тамбурин, старий гудок і чотири скрипки. Серед скрипалів були один циган і один єврей, скрипка якого весь час намагалася замість відомих мелодій грати надто сумно, а коли збивалась на веселість, то все вигравала щось схоже на «семеро на скрипці». І танці, які давно вийшли з моди повсюди: «шаконь», на-де-де, навіть «лебедик» — ця манірна білоруська пародія на менует. Добре ще, що я все це вмів танцювати, бо любив народні і стародавні танці.

— Дозвольте запросити вас, пані Надіє, на вальс. Вона повагалася трохи, несміливо підвівши на мене пухнасті повіки.

— Колись мене вчили. Напевне, я забула. Але…

І вона поклала руку, поклала якось невпевнено, незграбно, нижче мого плеча. Я спочатку думав, що ми будемо посміховиськом для всієї зали, та швидко заспокоївся. Я ніколи не бачив більшої легкості в танцях, ніж у цієї дівчини. Вона не танцювала, вона літала в повітрі, і я майже ніс її над підлогою. І легко було, бо в ній, як мені здавалося, не було більше ста двадцяти п'яти фунтів. Приблизно на середині танцю я помітив, як лице її, досі зосереджене і невпевнене, стало раптом простим і дуже милим. Очі заіскрилися, нижня губка трошки випнулася наперед.

Опісля танцювали ще. Вона дивно пожвавішала, порожевіла, і таке сіяння молодості, оп'яніння, радості з'явилося на її обличчі, що мені стало тепло на серці.

«Ось я, — немовби казала її душа крізь очі, великі, чорні й блискучі, — ось яка я. Ви думали, що мене нема, а я тут, а я тут. Хоч в один цей короткий вечір я розкрилася вам, і ви здивувалися. Ви вважали мене неживою, блідою, безкровною, як пагінець жоржини в льоху, але ви винесли мене на світло, я так вам усім вдячна, ви такі добрі. Бачите, і жива зелень з'явилася у моїй стеблині, і хутко, коли припікатиме сонечко, я покажу всьому світу чудову рожеву квітку свою. Тільки не треба, не треба мене відносити знову в льох».

Незвичайний був вираз радості й відчуття повноцінності в її очах. Я також захопився ним, і очі мої, напевне, також заблищали. Тільки краєм ока я бачив навколишнє.

І раптом вивірка знову сховалася в дупло, радість зникла з її очей, і той самий жах оселився за віями: Ворона давав вказівки двом лакеям, які вішали портрет Романа Старого.

Музика змовкла. До нас наближався Дубатовк, червоний і веселий.

— Надійко, красунько ти моя. Дозволь старому хріну лапку.

Він важко впав на коліно і, сміючись, поцілував її руку. А ще через хвилину говорив зовсім іншим тоном:

— Правило Яновської околиці таке, що треба оголосити опікунський звіт, як тільки підопічній сповниться вісімнадцять років, година в годину.

Він витягнув із кишені величезну срібну з синьою емаллю цибулину годинника і, ставши офіційним і підтягнутим, оголосив:

— Сьома година. Ми йдемо оголошувати звіт. Піду я, а за другого опікуна, пана Колотечу-Козловського, який живе в губернії і по хворобі не міг приїхати, підуть за дорученням пан Сава Стаховський і пан Олесь Ворона. Потрібний ще хтось із сторонніх. Ну (очі його допитливо затрималися на моїй особі), ну, хоч ви. Ви ще молодий, житимете довго і зможете потім засвідчити, що все тут робилося щиро, за старими звичаями і сумлінням людським. Пані Яновська — з нами.

Наша нарада відбувалася недовго. Спершу прочитали опис маєтності, рухомої і нерухомої, яка залишилася за заповітом від батька. Виявилося, що це, головним чином, палац з обстановкою і парк, майорат, з якого жодна річ не повинна зникнути і який повинен «у величній славі підтримувати гонор роду».

«Добрий гонор, — подумав я. — Гонор здохнути з голоду в багатому домі».

Дубатовк довів, що нерухома маєтність збереглася непорушною. Потім виявилося, що за субституцією старшою і єдиною спадкоємницею є пані Надія Яновська.

Перейшли до прибутків. Дубатовк повідомив, що невеличкий капітал, вміщений Романом Яновським у двох банківських конторах під вісім процентів без права чіпати основний капітал, дає тепер від ста п'ятдесяти до ста сімдесяти карбованців щомісяця. Цей прибуток навіть збільшився завдяки турботам опікуна, мало того, вийшла надбавка до основного капіталу на двісті вісімдесят п'ять карбованців, які, при бажанні, можуть піти на посаг спадкоємниці.

Всі похитали головами. Прибутки були мізерні, особливо при необхідності підтримувати в порядку дім.

— А як платити слугам? — спитав я.

— Їм виділена в заповіті частка спадщини, бо вони — невіддільна частка майорату.

— Я просив би пана Дубатовка розтлумачити мені, як справа з орендованою землею при маєтку Болотяні Ялини? — запитав Сава Стаховський, маленький худорлявий чоловік з такими гострими колінами, що вони, здавалося, от-от проріжуть його світлі штанці. Він, видно, завжди трохи пікірувався з Дубатовком і поставив йому зараз якесь ущипливе запитання. Але той не зніяковів. Він витягнув великі срібні окуляри, хустку, яку розстелив на колінах, потім ключ і після цього клаптик паперу. Окуляри він, однак, не надів і почав читати:

— «У прадіда пані Яновської було десять тисяч десятин доброї орної землі, не рахуючи лісу». У пані Яновської, це вам, напевне, відомо, шановний пане Стаховський, п'ятдесят десятин орної землі, значно спустошеної. У неї також є парк, який не дає ні шеляга, і пуща, яка практично також майорат, бо це заповідний ліс. Скажемо прямо, ми могли б знехтувати це правило, але, по-перше, доступ у цю пущу дроворубам неможливий з причини навколишньої драговини. А по-друге, чи розумно це? В Яновської можуть бути діти. Що робити їм на п'ятдесяти десятинах бідної землі? Тоді рід зовсім занепаде. Звичайно, пані нині доросла, вона сама може…

— Я згодна з вами, дядечку, — соромлячись до сліз, сказала Надія Романівна. — Нехай пуща стоїть. Я рада, що до неї тільки стежки, і то тільки в сушу. Шкода зводити такий ліс. Пущі — це божі сади.

— Так от, — казав далі опікун, — крім цього, пані належить майже вся Яновська округа, але це драговина, торф'яні болота і пустир, на якому не росте нічого, крім вересу. На цій землі не живуть, скільки сягає у роки пам'ять людська. Отож, візьмемо тільки п'ятдесят десятин, які здаються в оренду за другий сніп. Земля невгноєна, вирощують на ній тільки жито, і це дає тридцять, найбільше сорок пудів з десятини. Ціна жита — п'ятдесят копійок за пуд, отже, десятина дає доходу десять карбованців на рік, і, отже, з усієї землі п'ятсот карбованців. От і все. Ці гроші не затримуються, можете мені повірити, пане Стаховський.

Я похитав головою. Господиня великого маєтку отримувала трохи більше двохсот карбованців прибутку на місяць. А середній чиновник отримував сто двадцять п'ять карбованців. У Яновської було де жити і що їсти, але це були неприховані злидні, злидні без просвітку. Я, голоштан, учений і журналіст, автор чотирьох книжок, мав карбованців Чотириста на місяць. І мені не треба було ремонтувати цю прірву — палац, робити подарунки слугам, тримати у відносному порядку парк. Порівняно з нею я був Крезом.

Мені було шкода її, цієї дитини, на плечі якої упав такий непосильний тягар.