Він відчинив одну з шаф артистичним рухом (пальці в нього були тонкі, у два рази довші за нормальні), здійнявши хмарку пилюки.

І ось на моїх колінах лежав величезний том, списаний каліграфічно дрібними, рудими від старості літерами.

«Року тисяча шістьсот першого не було спокою на цій землі. Щойно копний суддя Болванович справу розглянув про звіряче вбивство хлопами пана ласкавого їхнього Янука Бабоїда. І в іншій місцевості також спокою не було. Дубина до міста Вітебського підходив, під Кричавом і Мстиславом і в нас хлопи звірства, і вбивства, і шкоду чинили. Чотирнадцять панів убили. Іж без битності нашої, казали, що трьох били так, що від того биття не знали, яко живі будуть».

Але вам, мабуть, важко читати таке. Тому я просто перекажу вам зміст цієї давньої легенди.

Річ була в тому, що в ті часи бунтували не тільки хлопи. Бунтувала і стародавня білоруська шляхта, скривджена новими порядками. В околицях Болотяних Ялин було особливо неспокійно. Тут, у Ходановській пущі, сидів кульгавий батько Ярош Штамет, який підтримував дуже родовитого білоруського пана Стаха Горського, що був родичем через предків колишньому князеві віденському Олександрові. Цей молодий і славолюбний чоловік поставив перед собою мсту добитися самостійності. Для цього були всі передумови: королівська кров, яка текла в його жилах (тоді на це дуже зважали), підтримка навколишнього панства, велика військова сила, підтримка православних і «лісових братів», талант воїна, а головне — жахливі злидні, цілком безнадійне існування селян. Молодого керівника по всіх околицях називали вже, не соромлячись, королем.

А він поки що збирав сили і дипломатично напускав туману в очі представникам державної влади. Сили його, як говорив рукопис, досягали вже восьми тисяч кіннотників, які частково ховалися в пущі, частково були при його палаці.

Нарешті, глибокої осені 1602 року, все було готове. У навколишніх церквах селяни заприсяглися королю Стахові, і він несподіваним ударом оволодів міцним замком у сучасному повітовому містечку. Чекали тільки Яроша Штамета з хлопцями, і оскільки військо було могутнім, а король рішучим — цілком могло статися, що в історії Білорусії була б записана нова яскрава сторінка.

Не висловлював особливого захоплення королем Стахом тільки Роман Яновський, могутній магнат, володар Болотяних Ялин. Король підозрівав, що Роман вступив у підступи зносини з гетьманом литовським і навіть римською церквою Він попередив Яновського, що це погано для нього за кінчиться. Яновський запевнив його у своїй повазі й відданості, і король Стах повірив, навіть почоломкався з Романом навіть змішав у кубкові свою і його кров, яку потім випили обидві договірні сторони. Стах навіть надіслав Романові срібний посуд.

Невідомо, що змусило Романа зважитися на наступний вчинок. Чи славолюбство, чи віроломство, чи, може, ще щось. А він був другом законному королеві. Він запросив короля Стаха на полювання, і той приїхав до нього зі своїм невеличким мисливським загоном осіб з двадцять. Штамет мав з'явитися до замку назавтра, часу було досить. Король вирішив побавитися, тим більш, що предмет полювання був вельми спокусливий: болотяна рись, істота, яка нагадувала розмірами і забарвленням тигра і вже тоді була рідкісною у наших пущах, а опісля, років через сто, зовсім зникла і про неї навіть забули.

І чорну зраду замислив він, пан Роман. Хоч і був король Стах мужицьким королем, і хоч повстав проти божої влади, але хіба не благословив би бог і його владу, якби він захопив трон дідів своїх.

І приїхав король Стах до Болотяних Ялин, і тут йому палац вогнями прикрасили і бенкет влаштували. І він пив і бавився з паном Романом та іншими панами, а панів тих було, може, сотня і ще три десятки. А вночі поїхали вони на полювання, бо ночі ясні стояли, а в такі ночі болотяна рись покидає очерети, і ходить по нашій рівнині від Болотяних Ялин аж до урочищ Кургани і Пнюхи, і ловить не тільки худобу, а й самотніх людей — а тому і ненавидять її всі, тому й знищують, що вона — людожер: вовк обмине, і лісова рись найчастіше обмине, а болотяна не обмине.

І гості всі роз'їхалися, а Роман з королем Стахом, і старим своїм вірним доїжджачим Аляхном Вороною, і дрібним шляхтичем Дубатовком поїхав на болотяну рись. А ніч зробилася така, що ледь місяць світив, і похмуре все було, і стрибали по болотах, незважаючи на осінь, болотяні сині вогники.

А вогні людські погасли в хатах, і, може, навіть бог, черрез незрозумілу мудрість свою, погасив вогні і в деяких душах людських. І відбилися від загонщиків своїх пан Роман і король Стах.

Не встигли вони й оглянутися, як стрибнув з купини лемпарт болотяний, збив ударом своїх грудей у груди Романового коня і вирвав у коня того шмат живота з кишками разом, бо такий уже звичай болотяної рисі. І упав пан Роман, і відчув жах смертельний, бо звір палаючими очима пінився у його лице, і був він, звір цей, ширший за нього і довший.

Але тут король Стах скочив зі свого коня просто на спину звірові, схопив його за вуха, відірвав морду від лежачого і кордом, коротким мечем, полоснув його по горлянці.

Лемпарт відкинув його ударом лапи, і Стах відлетів, а звір насів на нього, помираючи, але тут і пан Роман скочив на ноги і розбив череп страшидла своїм бойовим келепом. Так і лежали вони утрьох; і пан Роман допоміг королю підвестися, поцілував у губи і сказав:

— Квити ми з тобою, брате. Ти мені життя врятував, а я твою душу врятував щиро.

А потім зустріли їх мисливці, і вирішили вони ніч промести разом у лісі, і ще пити й гуляти, бо ще не досить було для їхньої душі, і серця їхні після бійки з лемпартом просили вина. І розклали вони вогнище в лісі заповідному І почали пити. А темрява стояла така, коли зник місяць, що відійди далі від вогнища і не побачиш пальця на руці. Взяли вони бочки вина, що привіз Роман, і пили, забавлялися. І ніхто не знав, що вино те було отруєне, тільки Роман, Ворона і Дубатовк загодя себе до тієї отрути привчили.

І всі пили, тільки король Стах пив мало.

Стривай, Романе. Що ти робиш, Романе? За землю свою хотів кістки свої скласти цей чоловік. Що ж ти божу колю собою замінити хочеш? Панства свого тобі шкода, а чи подумав ти, що топчуть волю народу твого, мову і віру його, душу його? Не думаєш ти про це, заздрість і славолюбство у серці твоїм.

і так вони пили, поки не стали в людей з полювання короля Стаха заплющуватись очі. Але король усе говорив, якими щасливими він зробить усіх, коли сяде на трон дідів своїх.

І тоді пан Роман узяв свій корд, узяв його за рукоять обіруч, і, підійшовши до короля Стаха ззаду, підняв корд над його головою, а потім опустив цей корд вістрям на потилицю короля Стаха. Той клюнув носом, потім підвів голову, подивився в очі Романові, і лице його, залите кров'ю, було як волання жахливе до бога про помсту.

— Що ж ти зробив? Ти ж побратим мій, брате.

А потім, намагаючись підвестися, крикнув:

— Багатьох людей позбавив ти зараз щастя. Навіщо продав ти свій народ, відступнику?

Роман вдруге вдарив його мечем, і той упав, але дар мови ще не втратили його вуста:

— Тепер тримайся, зраднику. Прокльон мій на тебе і на твій чорний рід! Нехай стане каменем хліб для вуст твоїх, нехай безплідними будуть жінки ваші, а чоловіки захлинуться власною кров'ю!

А потім сказав він жалісливим від слабості голос але твердо:

— Продав ти свій край, колишній побратиме. Але не помремо. Ми ще з'явимося до тебе, і до дітей твоїх, і до нащадків твоїх, я і моє полювання. До двадцятого коліна мститимемо ми безжалісно, і не сховаєтеся ви від нас. Чуєш, до двадцятого коліна! І кожне з колін твоїх тремтітиме болючіше і жахливіше, ніж я зараз біля ніг твоїх.

І опустив голову. А його остовпілі мисливці нарешті схаменулися і схопилися за ножі. І вони билися двадцять проти трьох, і бій був жахливий. Але троє здолали двадцятьох і побили всіх.

А потім вони приторочили трупи і поранених, які жалібно стогнали, до власних коней і настьобали їх, і коні помчали якраз до Велетової прірви, не розбираючи дороги.