Приголомшений таким дивним проханням, водій прослизнув на переднє сидіння й там принишк.

Щойно Факс Копір поклав руки на кермо, в нього раптом виникло почуття, що таке вже з ним було. Він напружив пам’ять: де? Коли він таке вже відчував? Гордощі — адже йому підкоряється складна й потужна машина? Дивно... Коли він летів на апараті, такого почуття не виникало, а ось машина... Автомобіль рушив плавно, але в цій плавності відчувалася величезна прихована потужність. Авто легко набрало швидкість, влетіло до вечірної столиці й помчало вулицями, лякаючи потужним сигналом неуважних пішоходів. Перед самим палацом Директора планети водій набрався сміливості й торкнув Факса за руку:

— Пане Копіре! Пустіть за кермо, бо мене звільнять з роботи. Я й так порушив усі мислимі й немислимі інструкції та заборони.

Копір із жалем зітхнув, зупинив машину, і вони помінялися місцями. Ще здаля він побачив, що палац Директора планети яскраво освітлений. Поза всякими сумнівами, там щось відбувалося.

— Ти не знаєш, що там таке? — запитав Факс у водія.

Той похитав головою:

— Пробачте, мій пане, говорити заборонено. Незабаром самі довідаєтесь.

— Що значить — заборонено? Ким заборонено? Та ти знаєш, хто я такий?

— Знаю, мій пане. Але заборонено Директором планети, Його Дигітальною Величністю паном Великим Сканером.

Рикпет і Васла перечекали за будкою, поки пройшли двоє охоронців, і навшпиньки вбігли в будівлю станції. Довгий неширокий коридор без вікон кволо освітлювали тьмяні лампочки; закінчувався він сходами, що вели на другий поверх. У всьому будинку відлунював низький гул турбін, які оберталися з шаленою швидкістю. Не змовляючись, обидва кинулися до сходів і стрімко збігли на другий поверх. Гул глушив їхні кроки. Вони по черзі заглядали в кімнати, але не знаходили там нічого цікавого: то зазирнули до кімнати відпочинку для персоналу, де стояли стіл і кілька ліжок, на яких хтось спав, то потрапили до кабінету начальника. У цій кімнаті було кілька столів і шаф... Лише в третій кімнаті знайшли те, що шукали. Тут містився пульт керування станцією. Двері відчинилися нечутно. Спиною до них сиділи двоє глюків. Один дрімав, опустивши голову на груди, а другий відверто спав, схилившись на руки, покладені на пульт керування. Рикпет осудливо похитав головою: хіба можна спати на такому відповідальному посту? Він швидко обвів поглядом велику кімнату, але нічого підходящого, аби зв’язати сонних, не побачив. Iти й шукати щось в інших кімнатах не хотілося: а раптом ці прокинуться? Або ще гірше — їх помітить охорона? Але і втрачати такої слушної нагоди не можна було. Що робити? У кутку, біля рукомийника, що виднівся з-за нещільно зсунутої шторки, він побачив цебро, віник і швабру, забуті, мабуть, прибиральницею. Рикпет приклав палець до губів і навшпиньки пішов у куток. Цебро було повне води, і Рикпет зрадів. Обережно, щоб випадково не дзвякнути ручкою, він поніс його до пульту керування. Васла вже здогадався, що зібрався робити друг, досвід використання води в Заекранні вони мали[11]. Рикпет підкрався до пульта і став за спинами сонних глюків. Васла тяжко зітхнув, і цієї миті Рикпет з розмаху вихлюпнув цебро брудної води просто на пульт. Він не вберігся, і його добряче трусонуло електричним струмом, але він усе ж таки встиг відскочити на суху підлогу. Почувся глухий удар, тріск, і весь пульт керування згас — спрацювали запобіжники, які захищають електричні ланцюги від короткого замикання. Чергові глюки миттю прокинулися, їх теж струснуло струмом. Спросоння вони не могли второпати, що ж трапилось? Звідки взялася вода?

Цієї миті Рикпет підскочив знову й натяг порожнє цебро одному з чергових на голову, і вони кинулися бігти з кімнати порожнім коридором до виходу. На бігу Рикпет почув, як почав змінюватися шум турбін: він дедалі слабшав, робився щораз басовитішим. Це могло означати єдине: турбіни зупинялися.

— Є! — закричав він на бігу. — Ми їх зробили!

Вони були вже біля самого виходу, коли відчинилися двері й у світлому квадраті отвору виросли двоє охоронців з автоматами на грудях.

Дроник пив чай на кухні, коли почув незрозумілий звук. Він поставив чашку на стіл і визирнув у вікно. Те, що він побачив у небі над містом, викликало в нього шок: просто над ним, високо в небі, заклав «мертву петлю» космічний човник! Від розгубленості в Дроника ослабли ноги і він упав назад на стілець.

— Та що ж це? — пробурмотів він. — Звідки це? Хто знайшов човник і хто зміг у нього проникнути? Хто зміг полетіти на ньому? і що наразі робити?

Незвичайний звук почули всі й одразу кинулися до вікон. У лабораторії запала мертва тиша.

— Агов, Дронику, ти можеш що-небудь сказати з цього приводу? — запитав Брейк.

Брехати було небезпечно, та й не мав він що збрехати. I так усім зрозуміло, що подібної техніки у Великого Сканера не було.

— Можу. Це космічний човник, на якому ми прилетіли на планету.

— І хто ж на ньому зараз літає? — поцікавився Брейк.

— А я звідки знаю? Може, Директор планети і літає! Тільки як він зміг у нього проникнути? Човник же замкнено, і без пульта люк не відчиниться! Нічого не розумію...

А човник вийшов з «мертвої петлі» під ревіння двигуна, промчав над столицею і зник, посіявши в душах мешканців страх і подив. Надворі хлопнула хвіртка, і в дім зайшла В’ю Соник.

— Це що ж таке у небі наразі гриміло? — запитала вона з порогу. — Що за чудасія?

— Не лякайся, В’ю, це космічна машина, на якій прилетіли з космосу Дроник і його друзі.

— Справді? Я щойно... — і затнулася, зрозуміла, що ледь не бовкнула зайвого.

— Щойно що? — запитав Брейк, уважно дивлячись на дівчину.

— Я щойно мало не знепритомніла з переляку, — заторохкотіла вона, — воно згори як завиє! Як полетить! А потім перевернулося та вниз, просто на мене... А я...

— Та годі тобі... Як човник прилетів, так і полетів, — з досадою поморщився Брейк, — ти краще поклопочися на кухні. їсти хочеться.

— Гаразд, Брейку, вже йду. Хтось мені допоможе?

— Дроник? — запитав Брейк.

— Без питань, — погодився той і пройшов на кухню слідом за дівчиною.

Без свідків В’ю мовчки кивнула Дронику: все гаразд. Приготувала вечерю, нагодувала вчених, Брейка і Дроника, склала в сумки вечерю ще для однієї лабораторії.

— Дронику, допоможеш?

— Звичайно, — охоче підхопив той сумки й потяг за В’ю. Щойно залишилися самі на вулиці, Дроник одразу засипав В’ю запитаннями:

— Ну як? Знайшла, кого хотіла? Нам допоможуть? Що треба робити? Куди переїжджати? і коли?

— Заспокойся, добре? Переїжджати не треба. Устаткування тепер нам ні до чого: ніякого Х-вірусу немає.

— Як це немає? — Дроник був уражений.

В’ю розповіла йому про здогадку Флеша.

— Оце так... — протяг Дроник. — Який же хитрун придумав таке?

— Директор планети, хто ж іще! А... Ледь не забула. Тобі ім’я Кадим знайоме?

— Кадим?!! — закричав Дроник. — Де ти його знайшла?

— Та от знайшла, сама не очікувала, а знайшла. У Флеша, у мого знайомого, до якого я звернулася по допомогу. Це довга історія, але без втручання Брейка тут теж не обійшлося.

— Це чудово, що ти знайшла Кадима! Це так здорово! Але послухай, якщо Х-вірусу не існує, то на що ж тоді хворіють реаліти? Я ж сам бачив Рикпета, Васлу й Шанату! Вони стали зовсім іншими! Зовні ті самі, але це не зовсім вони... Тобто вони — зовсім не вони!

— Ми самі з тобою цього не з’ясуємо. Давай усе розповімо Флешу. Він розумний, він усе зрозуміє!

— Виходить, до Брейка ми вже не повернемося? — запитав Дроник.

— Ти — ні, а я повернуся. Треба буде попередити вчених і ще декого.

Вони йшли вузькою брудною вулицею, коли В’ю зненацька прошепотіла:

— Дронику, за нами йде шпик! Ах, як невчасно! Та не озирайся ти! У сірій курточці, штани в смужку...