Великий Процесор ішов коридором. За поворотом ледь не налетіли на свого пана придворний водій Водила[7] та косметолог принцеси Капа Лок.

— Пане Великий Процесоре... — Водила схилився в низькому придворному поклоні, а Капа Лок присіла в глибокому реверансі.

— А, друзі... — неуважно пробурмотів Великий Процесор і зненацька запитав у Водили: — Скажи, будь ласка, що ти робиш, коли відчуваєш, що в курсорі[8] щось негаразд, але ти не знаєш, що саме?

— Це дуже просто, мій пане. У таких випадках я нічого не роблю. Як мене вчили, гарний стукіт себе покаже.

— Не зрозумів? — звів брови Великий Процесор.

— Поки несправність незначна і її можна тільки почути, але не виявити, слід зачекати, поки вона не розів’ється настільки, щоб виявити її можна було без напруги, ось що це значить.

— Справді? — скрушно зітхнув Великий Процесор і, замислений, пішов зовсім в інший бік.

Водила й Капа Лок перезирнулися й знизали плечима: таким вони свого Володаря й Пана ще не бачили.

— Гарний стукіт себе покаже... Гарний стукіт себе покаже... — повторював, як заклинання, Великий Процесор. — А хіба Рикпет, Сергійко, Шаната, Васла й Кадим — це поганий стукіт? Це гуркіт! Це грім і блискавка, тайфун, самум, смерч, буревій, торнадо й цунамі, разом узяті! Треба тільки почекати, і вони неодмінно себе покажуть. Поки ще нічого не трапилося і нема чого бігати палацом та рвати на собі сорочку. Треба набратися терпіння і чекати. Усе буде гаразд! Усе буде добре!

Коли він прийняв таке рішення, то трохи заспокоївся. У всякому разі, сівши за комп’ютер, знову відчув себе здатним займатися повсякденними справами.

Капа Лок і Водила йшли далі коридором, неголосно перемовляючись:

— Ти не знаєш, що трапилося? — запитав Водила в Капи.

У відповідь та знизала плечима:

— Слово честі, не знаю. Тільки ось принцеса Інформа кудись поїхала, і я залишилася без роботи. У відпустку попроситися чи що?

Після вечері в реалітів був вільний час. Тому в друзів був час нікуди не поспішати й спокійно поговорити. Належало тільки подбати, щоб їх ніхто не підслухав. Професор почухав потилицю і з жалем сказав:

— Вибачте, друзі мої, але в мене призначена зустріч.

— Біля старого колодязя? — кивнула Інформа.

— Саме біля нього, — підтвердив професор.

— Ви поки що нікому нічого не кажіть про хлопців, — попередила Інформа, — будемо обачними.

— Гаразд, ваша високосте, — неголосно погодився професор, — я буду обачним як ніколи.

Сидиром пішов. Інформа познайомила друзів з Флоппі Ді.

— Звичайно, я думала, що тато може покликати вас на допомогу, але не припускала, що це станеться так швидко, — сказала вона по тому, як розповіла про свої пригоди. Тепер настала черга Рикпета з друзями. Коли Інформа почула, що Дроник залишився на волі, по той бік гір, а Кадим — на планетольоті, вона радісно скрикнула:

— Ну, тримайся! Тепер завдамо цим відмороженим перцю! Довго нас пам’ятатимуть!

Рикпет поклав свою долоню на руку принцеси, закликаючи до обережності. Цей жест зовсім не сподобався Шанаті:

— Рику, ти сам обережніше...

Рикпет почервонів. Принцеса розсміялася:

— Шанато, припини, це ж дурниці!

Шаната уважно глянула на принцесу.

— Добре...

— Де вас поселили? — запитала Флоппі Ді.

— Це... як його... ніде... — сказав Васла.

— Як — ніде? — здивувалася Флоппі Ді. — Тут так не буває. Тут обов’язково кудись селять, а потім записують, де ви живете. Щоб контролювати було легше. Не будете ж ви вночі тинятися поміж бараків, це підозріло. Вас одразу охорона схопить.

— Про це ми й не подумали, — погодився Рикпет, — а як у вашому бараці?

— Ти ба, який хитрун! — засміялася Флоппі Ді. — У нас барак дівчачий! Ось Шанату ми взяти можемо. Підеш до нас жити, Шанато?

— Звичайно! — усміхнулася дівчинка.

— Рикпет піде в барак до професора, а ось що робити з Васлою? До охоронців йому не можна, миттю зрозуміють, що він — чужий. До барака в однострої охоронця теж не можна, — принцеса розгублено знизала плечима.

— Треба знайти для нього одяг, а однострій і автомат сховати, потім придасться, — запропонував Рикпет.

— Слушно, — кивнула принцеса, — лишилося придумати, де взяти одяг і якомога швидше. Кожної миті охорона може на нього оком накинути!

— Може, в професора що стареньке знайдеться? Вони за комплекцією дуже схожі, — припустив Рикпет.

— А чого тут того... цього... Треба повернутися до вагона. Я свої речі в кущах сховав, їх і надягну.

— Теж слушно, — погодився Рикпет, — тоді ми залишаємо Шанату на ваше піклування, а самі йдемо по одяг.

Шлях назад здався значно довшим. Добре хоч, коли йшли вперед, нікуди не звертали, бо заблукали б серед цих незчисленних бараків і прямих безликих вулиць, де й погляду не було за що зачепитися. Приймальну платформу побачили здаля. Вона була порожня, вагончика не було. Напевне, той зараз був у столиці, там, звідки відправляли Рикпета й компанію.

— Ну, — запитав Рикпет, — де ти перевдягався?

— Це... як його... он за тим... за цим кущем, — Васла тицьнув пальцем у бік самотнього густого куща, — там, серед гілля, й сховав.

— Ходімо...

Васла розсунув гілки.

— Того... цього... не зрозумів! Я ж одяг сюди поклав! — Він гарячково розсунув гілки в іншому місці, потім ще в одному, далі поквапливо обшукав увесь кущ. — Це... як його... немає!

— Та-а-а-ак... — протяг Рикпет. — Кепсько!

— Куди вже того... гірше... Без цих... без шмоток залишився...

— Не в цьому річ, Васло. Раз знайшли твої речі, отже, знають, що їх хтось залишив. Цілком можливо, що нас уже шукають.

— Це... як його... Звичайно, шукають! Ну... охоронця назад відправили?

— Твоя правда!

Рикпет сторожко озирнувся. Якщо не рахувати старенької бабці, яка відсапувалася віддалік, спираючись на сукуватий ціпок, поряд нікого не було. Бабуся дуже мало нагадувала детектива, і Рикпет махнув на неї рукою.

— Ми все-таки дурні! Цілком можливо, що за нами стежать, а ми цих нишпорок прямо на принцесу вивели! От недоумки!

Його Дигітальній Величності,

Директорові планети

пану Великому Сканеру

Доповідна записка

Пане Директоре планети!

Доповідаю Вам про наступне. Злочинці й підозрілі глюки, які вступили з ними в контакт у їдальні, про щось недовго розмовляли. Після чого ватажок на ймення Сидиром подав комусь умовний знак (почухав потиличну ділянку голови правою рукою) і пішов. Кому подавав знак ватажок — установити не вдалося. Оскільки агент у цей час був один, простежити, куди пішов вищезгаданий Сидиром, виявилося неможливим. Злочинна реалітка на ймення інформа в бесіді з іншими членами банди пообіцяла всім роздати гостру приправу на кшталт перцю, цілком імовірно, плекаючи якісь свої шкідницькі задуми та заміряючись на спільне здоров’я нації. Де вона збирається взяти таку кількість перцю, поки що не встановлено. Після недовгої розмови Васла, можливий ватажок прибулої банди, оскільки він говорить голосніше, довше та менш зрозуміло за інших, а також останній учасник банди, ймовірно Рикпет, теж кудись пішли. Агент вирушив за ними, залишивши решту бандиток без нагляду. Васла й Рикпет дійшли до стоянки спецтранспорту, де почали нишпорити в кущах, очевидно, розшукуючи залишений там одяг. При цьому Васла й Рикпет уживали незнайомі слова на кшталт «дурні», «недоумки» та інші. Одягу там, звісно, не було, бо ми його відправили вам згідно з отриманим приписом за номером 13-13/13. Буду постійно інформувати вас про все, що відбувається.

З цим залишаюся відданий вам,

Головний Чип Забугорної Долини.

Драйв і професор походжали неподалік від колодязя. Професор заклав руки за спину й ходив стежкою, міркуючи вголос, немовби читав лекцію студентам, а Драйв подумки радів з того, що ось такого мудрого прихильника отримала організація в особі цього літнього глюка.