Рикпет не слухав, а вже біг знайомим сірим коридором, який закінчувався міцними металевими дверима. Рикпет рвонув за ручку, двері навіть не здригнулись.

— Це... — Васла відсунув друга вбік і зніс замок пострілом із магнітного автомата. Двері відчинилися — і знову коридорчик, двері та кімнатка, в кутку якої стояв звичайний канцелярський столик.

— Це тут! — вигукнув Рикпет, який упізнав кімнату й стіл, бо за ним тоді сидів офіцер із золотою кліпсою у вусі. — А он за тими дверима той самий фотоапарат.

Двері виявилися теж замкненими, але ключ від усіх дверей дільниці вони вже мали. Васла підняв автомат, і за мить двері розчинилися. Рикпет підскочив до столу, на якому стояв великий сіруватий куб.

— Ну? Кого сфоткати? — запитав він, натискаючи велику зелену кнопку. Апарат загув. Ні Юс, ні Рам, ані В’ю не ризикнули ступити до блакитного екрана.

— Ну його, — з побоюванням відповіла за всіх В’ю, — ще бракувало заразитися якоюсь гидотою...

— Давай це... давай я... — Васла підійшов до екрана й наклав на чоло два датчики, від яких до апарата тяглися тонкі гнучкі дротики.

— Увага, знімаю! — вигукнув Рикпет. Спалахнуло яскраве світло, сірий куб неголосно задзижчав. Світло згасло.

— Це... ну? — запитав Васла.

Апарат і далі дзижчав, але нічого більше не відбувалося.

— Я ще не натискав червоної кнопки, — замислено мовив Рикпет, — видно, настав її час, — і рішуче поклав на неї палець. Дзижчання припинилося. Нескінченно тяглися хвилини, але нічого не сталось. Що за синіми дверима, Рикпет уже знав, тому зробив крок до червоних, збираючись глянути, що ж там за ними. Раптом двері відчинилися самі, із них вийшов... Васла!

— Ох, нічого собі... — прошепотів Юс.

— Він же заражений! — скрикнула В’ю, придивляючись до очей глюка.

— Він не заражений, — переконано сказав Рикпет, — він відсканований! Невже ти не бачиш, що це погана копія Васли?

— Ти... це... — раптом сказав відсканований. — Виродок... Дай тих... грошей!

Очі в нього нічого не виражали, а в усьому іншому він був копією здорованя.

— Він відсканований, — повторив Рикпет, — більше того, погано відсканований! Це як кольорова фотографія, відсканована на чорно-білому сканері.

— Це як? — поцікавилася В’ю.

— А так, — Рикпет змахнув указівним пальцем у бік відсканованого, — ти — нормальний глюк, зі своїми почуттями. Любиш, ненавидиш, фантазуєш, гніваєшся... А в нього нічого цього нема! В нього тільки оболонка, зображення. Зрозуміли? Йому нічого не треба, тому що в нього нічого нема всередині. Він байдужий, ось у чому річ! Ніякого Х-вірусу нема й не було! Директор планети тихцем усіх сканував. Реалітів, тобто натуральних глюків, відправляв до Забугорної Долини, а відсканованих залишав. Ними легше керувати, з ними нема ніякого клопоту. А реалітів — під охорону! Працюйте там за тарілку супу і не рипайтесь! А щоб надійніше — магнітний захист уздовж Скелястих гір!

— Так... — протягла приголомшена В’ю. — Флеш здогадався, що ніякого Х-вірусу нема, але щоб таке... Годі! Ходімо звідси! Тут більше нема чого робити!

— Це... є чого, — пробурмотів Васла, підійшов до столу й щосили врізав прикладом по приладу. Щось блиснуло, хрупнуло, і над приладом здійнялося кільце сизого диму. — От тепер того... нема чого...

— А з цим що робити? — запитав Юс, киваючи в бік відсканованого.

— Того... дайте зо два шняки. — луною відгукнувся той.

— Та нехай собі гуляє, — махнув рукою Рикпет, — Великий Сканер наплодив їх цілу планету. На одного більше чи менше — яка різниця? Візьмемо столицю — будемо розбиратися з усіма, його теж не забудемо.

— Це... дайте зо два тих... шняків! Ви чого? А що я жувати того... буду?

Копір посадив апарат там, де звелів Директор планети, у внутрішньому дворику палацу просто на клумби з гарними квітами. Великий Сканер, який спостерігав посадку з вікна, скривився. Він любив дивитися на ці клумби в рідкісні хвилини дозвілля.

«Та чи ж до клумб зараз? — майнула думка. — Тут би голови не знесли! Вистоїмо — нову накажу зробити, ще кращу!»

— Ваша Дигітальна Величносте! Термінове повідомлення! — у двері зазирнув ад’ютант.

— Кажи! — Великий Сканер відійшов од вікна.

— Реаліти перейшли Скелясті гори та чотирма колонами рухаються на столицю.

— Та-а-ак... — Директор планети сів у крісло і затарабанив пальцями по столі.

— На шляху проходження, — провадив ад’ютант, — до них приєднуються реаліти з навколишніх населених пунктів. Усі поліцейські дільниці беруться штурмом, зброя забирається та передається повсталим. Години за три вони будуть тут. У столиці теж активізувалися ворожі сили. Втрачено зв’язок з одним із особливих відділів, де встановлено ультрасканер.

— Цього ще бракувало! Зв’яжіть мене з Супермаршалом.

— Слухаюся, пане Директоре планети.

За хвилину Великий Сканер говорив із головним вояком.

— Пане Супермаршале! Негайно візьміть під охорону армії всі особливі відділи, де є ультрасканери. У разі необхідності — ультрасканери знищувати! Не можна допустити, щоб хоч один із них потрапив до рук реалітів. Список дільниць, де стоять ультрасканери, вам передадуть із Міністерства загальної безпеки.

— Слухаюся, пане Директоре планети, — гаркнув Супермаршал у слухавку, та так голосно, що Великий Сканер поморщився і відсунув її подалі від вуха.

— І майте на увазі: повстанці на підході!

— Я в курсі, пане Директоре планети. їх уже зустрічають!

Військові частини вийшли назустріч повстанцям, обкопалися і були готові до бою. Але Драйв, вчасно попереджений місцевими жителями про засідку, зробив хитрий маневр: обійшов засідку, залишивши частину повстанців для удару по засідці з тилу, а після цього кинувся до столиці. Шлях до палацу Директора планети було відкрито. Армія реалітів дедалі збільшувалася. Коли вони дізнавалися, яку долю готував їм Великий Сканер, байдужих не лишилось. Особливо швидко армія почала зростати під час проходження приміською зоною столиці, де мешкало дуже багато реалітів. У столиці починалася справжня паніка. Миттєво з’явилася величезна кількість чуток. Одні казали, що всіх заражених розмагнітять, інші — що їх відправлять на примусові роботи у віддалені райони планети. Треті стверджували, що з прибуттям реалітів утричі підвищаться ціни на гаплик, зате подешевшає хліб. Хтось бачив на власні очами переодягненого в жебрака-гапличника Великого Сканера. Одним словом, столиця гула.

Реаліти не зупинилися біля величезного міста, а просто ввійшли до нього з усіх боків і миттєво розчинились у кам’яних джунглях, піднімаючи на боротьбу всіх реалітів, які тут жили. До палацу Директора планети потекли струмки повстанців, що зливалися в річки. Незабаром навколо палацу бушувало ціле море повсталих. Армія розбіглася, Супермаршал кудись зник, Міністерство загальної безпеки захопили, всіх, хто носив у вухах кліпси, знак приналежності до цієї служби, звільнили з роботи. Міністерство перейменували із Загальної безпеки в Міністерство реальної безпеки. Міністром поставили того самого Рама, який дав притулок Юсові, Рикпету й Васлі.

На ґанок палацу Директора планети зійшов Драйв. Юрба привітала його оглушливими вигуками. Він підняв руку, заспокоюючи тих, що зібралися, потім повернувся до палацу і прокричав:

— Агов, Директоре планети, виходь на чесну розмову!

— Ось що, Факсе Копіре, треба вшиватися звідси.

— Куди, пане Великий Сканере?

— Якщо відверто, не знаю. На планеті один материк. Щоправда, є ще невеличкі острови, але що там робити? Острови ненаселені й на них нічого нема.

«Агов, Директоре планети! Виходь на чесну розмову!»

Великий Сканер глянув на екран телевізора. Якийсь глюк стояв на порозі палацу та розмахував руками. Натовп був у захваті. Оператор повів об’єктивом по площі. Уся вона заповнилася реалітами.

— Ет, не встиг я їх усіх відправити до «Зони номер нуль»! Треба було квапитися! А все панькався з ними... Дурень! Треба було всіх! Усіх підряд! — Його обличчя скривила злісна гримаса. — В апарат, Факсе, ходімо в апарат і летимо звідси!