— Постіймо тут, — сказав Рикпет.

— Це... як його... Чому? — не зрозумів Васла.

— Інформа знайшлася! З друзями!

— Де? Коли?

— Якби ти не був такий голодний і не крав помідори з таць, може, ми її й не помітили б!

— Ти того... словом... це... Про що? — почервонів Васла.

— Про те, що ти надто голодний, — усміхнулася Шаната й вклала в долоню товстуна свій червоний овоч.

— Ну... як його... Спасибі! — Цей помідор Васла їв уже не так швидко, як той, котрий схопив з долоні Рикпета.

— Ну як? — поцікавився Рикпет, коли овоч було з’їдено.

— Зрівнявся з голодним, — пробурмотів Васла, витираючи губи рукавом.

У цей час із їдальні вийшла інформа зі своїми супутниками. Вона усміхалася.

— Хлопці! Як ви тут опинилися?

Принцеса теж простягла Васлі помідор, залишений спеціально для нього. Професор і Флоппі Ді простягли по два.

— Ви, певне, голодний?

— У житті того... не їв стільки цих... помідорів... — ніяково сказав Васла, але овочі взяв: що дають від чистого серця, треба приймати з чистим серцем, а тим більше їсти. Так казала мама, і він це пам’ятав.

Його Дигітальній Величності,

Директорові планети

пану Великому Сканеру.

Доповідна записка

Ваша Дигітальна Величносте, пане Великий Сканере!

Відповідно до Вашого розпорядження мною вжито всіх заходів щодо виявлення в Забугорній Долині небезпечних державних злочинців Рикпета, Васли і Шанати. В результаті проведених оперативних заходів установлено наступне. Всі троє злочинців прибули в Долину з допомогою спецтранспорту тринадцятого дня чотирнадцятої каденції. Після прибуття злочинці роззброїли охоронця, який виявив злочинне недбальство й цілковиту відсутність будь-якої присутності елементарної пильності, роздягли його, зв’язали та відправили спецтранспортом до столиці. Свій одяг злочинець сховав у кущах. Мої шпигуни згідно з отриманими від вас указівками не втручалися в усе, що відбувалось, а негласно супроводили злочинців, які ввійшли до однієї з їдалень, переслідуючи тільки їм відому мету. Один зі злочинців, одягнений у знятий із роззброєного охоронця однострій, став на пост при вході. Незрозуміло навіщо він узяв кілька помідорів у реалітів. Припускаю, що це зроблено зі шкідницькою метою, щоправда, з якою — ще не з’ясовано. Потім, виходячи з їдальні, один зі злочинців упустив овоч. Зроблено це з певними намірами чи випадково — судити важко, але при виході з їдальні троє злочинців дочекалися тих, хто сидів за тим самим столом, під який упав помідор. Оскільки одна з дівчат на ім’я Флоппі Ді обвинуватила одного зі злочинців (припускаємо, що то був саме Васла) в крадіжці овочів, причому зробила це в присутності всіх, хто був у їдальні, можна припускати, що злочинці очікували її для того, щоб помститися. Помста не відбулася, бо дівчина і старий, котрий сидів з ними за одним столом, відкупилися помідорами, після чого вся компанія помирилася. Наразі мої шпигуни продовжують спостереження. Про подальше інформуватиму.

Завжди відданий Вам, Головний Чип Долини за Пагорбами».

Кадим стояв на околиці столичного міста. Ба піднялося вже високо й добряче припікало.

«Із чого почати пошуки?» — думав він.

Переглянувши запис, що його комп’ютер скачав із комп’ютера човника, яким було доставлено на Ц Рикпета і його друзів, Кадим уже знав: ті пішли на ринок. Там вони сподівалися знайти сліди інформи та її друзів, і саме там вони були схоплені поліцією. Далі їх кудись повели. Зображення, передане камерою, стрибало в такт крокам Рика, і було важко розгледіти щось конкретне. Кадим дуже уважно переглянув увесь запис, зроблений камерою, поки Рика й компанію вели до поліційної дільниці, і виділив кілька прикмет, які найкраще запам’ятовувалися: будинок із вікнами незвичайної форми, рекламний щит, на якому була намальована молода приваблива дівчина. Внизу красивим шрифтом було написано: «Хочеш бачити щастя лик? То постійно жуй гаплик!». У дівчини був напіврозкритий рот, напевне, вона жувала цей самий гаплик і ощасливилася. Усе б нічого, тільки очі в дівчини були величезні та байдужі, наче в замисленої корови, що пережовує жуйку. У чому полягало це її щастя, Кадим так і не зрозумів. I ще він запам’ятав стовпи з незвичайно грубим кабелем. Кабель прогинався під власною вагою, і незрозуміло було, як він узагалі не рветься. Хлопець довго кружляв довкола ринку, поки нарешті помітив ті стовпи з кабелем.

— Ага! — пробурмотів він і радісно потер руки, — здається, я на правильному шляху!

За кілька хвилин знайшовся і рекламний щит із дівкою, що жувала гаплик. Кілька секунд Кадим дивився на щит, потім здивовано знизав плечима і сказав сам собі:

— Ще якийсь дурнуватий гаплик...

Як на лихо, поруч виявився поліцейський. Він не міг пройти повз хлопця, який лаяв продукт, виготовлений на особистих підприємствах Великого Сканера.

— Агов, ти, — гукнув він Кадима, — я тобі говорю!

Кадим не звертав уваги на його слова, тож поліцейський підійшов ззаду і вперіщив хлопця кийком по спині.

— Ай! — скрикнув Кадим і рвучко повернувся. — Ти що, збожеволів? Кийком битися...

— Я тобі покажу «дурнуватий гаплик»! Марш до дільниці!

Поліцейський вихопив пістолет, але Кадим і не думав коритися.

Вдарив долонею по пістолету і вибив його з руки розгубленого глюка. Він не став чекати, поки невдаха поліцейський отямиться від несподіванки, а кинувся бігти, світ за очі. Перестрибнув через паркан і опинився в палісаднику, густо зарослому кущами, що нагадували бузок. Поліцейський, який витратив кілька секунд на те, щоб оговтатися після такого нахабства й підняти пістолет, кинувся за ним, на бігу закликаючи підмогу. Кадим пробіг двір, де його обгавкали собаки, знову перестрибнув через паркан і вже зовсім зібрався пірнути в базарну колотнечу, аж раптом просто перед ним розчинилися двері. На порозі виник могутній глюк, який без зайвих слів схопив Кадима за комір і втяг у дім.

— Тс-с-с... — глюк приклав палець до губів. Кадим застиг. Вони чули, як повз будинок промчала погоня.

— Тримай його!!! У сірих штанях... Пістолет хотів забрати! Реаліт! Злочинець...

Звуки затихли вдалині. Глюк усміхнувся:

— Вороги наших ворогів — наші друзі!

Дроник і далі жив у Брейка. Він перезнайомився з усіма вченими, які вечорами потай працювали в лабораторії. Щовечора звідкись приносили нові й нові зразки внутрішніх органів глюків, заражених Х-вірусом, які ретельно вивчалися. Вчені буквально сліпли біля мікроскопів. Дроник чим міг намагався їм допомагати. Він навіть спробував у форматі чистої цифри зменшитися до розмірів вірусу і проникнути в цей дивний мікросвіт. Однак усе було не так просто. Віруси виявилися досить небезпечними й хижими тваринами, і Дроник насилу вибрався звідтіля живим.

— Ну, як враження? — посміхаючись у вуса, запитав один із учених, коли Дроник, витираючи холодний піт, виник посеред кімнати після цього ризикованого експерименту.

— Ну його до біса, — чесно зізнався той, — у цієї тварини виявилося дванадцять пар ніг і стільки зубів, скільки волосся в мене на голові! Яке щастя, що вони такі маленькі! Не полізу туди більше ні за які пряники!

— Отож-бо! А тебе попереджали...

Невдовзі одноманітна робота Дронику набридла, і він почав шукати собі інших занять, особливо вдень: розглядав у віконце сусідів, ходив до міста, на ринок. Брейк докладно проінструктував його, як слід поводитися, щоб поліція не звертала на нього уваги, дав трохи грошей. Не раз Дроник проходив у підворіття будинку, де влаштувалися Рикпет, Шаната й Васла. Там усе залишалося без змін: гаплик, сморід і бруд. Дроник ніяк не хотів повірити, що його друзі так низько впали. Якось, гуляючи містом удень, Дроник побачив Брейка й вирішив з ним пожартувати. Перейшов у формат чистої цифри й заліз до нього в кишеню.