«От посміємося, — думав він, — прийде Брейк додому, а я йому розповім, де він був, що робив, з ким зустрічався... Вдам із себе ворожку та все відгадаю за лініями на долоні!»

Брейку навіть на думку не спадало, що в нього хтось є в кишені. Куди йшов його гостинний господар, Дроник бачити не міг, зате міг чудово чути всі його розмови. Спочатку кишеня рівномірно погойдувалася в такт ході. Брейк ішов швидко, напевне, кудись запізнювався. Нарешті кишеня перестала рухатися, далі почалася розмова:

— А, Брейк... Привіт, старий пройдисвіте! Знову прийшов по зразки? Хо-хо! Скільки ти ще будеш дурити чесних реалітів? Теж мені, вчені! Яйцеголові вони, ось хто! Шукають там, де вірусу ніколи не було! Ха-ха! Що будеш брати цього разу?

— Мабуть, шматочок селезінки, шматочок нирки та налий трішки крові, тільки зовсім небагато! Ти даремно смієшся! Якби ти знав, скільки мені доводиться витрачати зусиль, щоб водити за носа цих, як ти їх називаєш, яйцеголових!

Від почутого Дроникові стало зле. Якби в нього у форматі чистої цифри були п’яти, то можна було б сказати, що душа його скотилася саме в них.

«Що ж це виходить? — подумав Дроник. — Брейк — провокатор? Найчесніший і найвідданіший справі трудяга Брейк — провокатор і шпигун Директора планети? Неймовірно! Та в це ніхто не повірить! Скількох же реалітів він здав поліції? А якщо ні, то навіщо він носить непотрібні зразки вченим?»

Він згадав, як учені говорили колись, що Брейк стояв біля витоків Опору, а тепер виявляється, що він шпигун і зрадник! Збожеволіти можна! Але що тепер мусить робити він, Дроник? Найбільш дурнуватим учинком було б, якби він зараз виліз із кишені та заявив Брейку, що той зрадник. Ні, тут потрібно діяти хитріше. Врятувати вчених, врятувати лабораторію! Тепер зрозуміло, чому вони ніяк не можуть знайти вірус: як же його знайдеш, коли шукають там, де його ніколи не було й бути не може!

Дроник забився в найдальший куточок кишені: тільки й бракувало, щоб Брейк виявив його саме зараз, коли королівський блазень дізнався про його страшну таємницю. Розгублений Дроник зовсім забув, що у форматі чистої цифри в темній кишені виявити його просто неможливо.

Тим часом розмова між Брейком і невідомим співрозмовником тривала.

— Ось тобі зразки. Вони заражені вірусом грипу, нехай почухають потилиці!

— Добре. Передай хазяїнові, що прибулець під наглядом. Я його заохочую до співпраці з яйцеголовими. Поки він зайнятий, він безпечний.

— Правильно. Але ти будь напоготові! Хтозна, що в нього в голові. Прибульці, вони, знаєш, і є прибульці. Його друзі в Забугорній Долині теж галасу наробили. Охоронця, розумієш, зв’язали та в спецтранспорт укинули. Наші в пункті прийому до транспорту одразу не зазирнули. А чого там дивитися, якщо він має бути порожнім? То він там, зв’язаний, із покляпом у роті валявся, поки наступну партію реалітів не довелося відправляти. Відкрили транспорт — ба! — а там голий лежить! Ото сміху було! Спочатку посміялися, а потім за голови схопилися! Вони ж не тільки втекли, але й прихопили його однострій та зброю. А магнітний випромінювач у руках злочинця — серйозна річ.

Дроник насторожився. Поза всякими сумнівами, йшлося про Рикпета з друзями. Але вони ж тут, у місті! Він їх сам бачив учора опівдні! Це коли ж їх устигли до цієї самої Забугорної Долини відправити? Він згадав, яким був Рикпет: ледь тримався на ногах! Якого охоронця він міг роззброїти в такому стані? Нісенітниці якісь...

Щойно Брейк знову опинився на вулиці, Дроник непомітно залишив його кишеню, у першому ж зручному місці прибрав свого звичайного вигляду та поквапився через усе місто до знайомого брудного підворіття.

Йому так хотілося нікого там не застати! Тоді з’являлася б надія, що Рикпет став колишнім Рикпетом, вольовим і сміливим командиром, котрий дійсно може роззброїти й зв’язати охоронця. Але надії не справдилися. Усі троє друзів були на місці, в брудній кімнатці. Всі мали вигляд такий самий, як і вчора. Дроник вийшов надвір, ковтнув свіжого повітря і сів на першу-ліпшу лаву. Якщо Рикпет, Васла і Шаната тут, тоді хто ж у Забугорній Долині роззброїв охоронця?

Сергійкові стало значно краще. Перестало нудити, голова майже не боліла. Але чим більше йому кращало, тим ставало гірше: пам’ять ніяк не відновлювалася, і це його страшенно мучило. Хоч як не силкувався, він не міг згадати, хто ж він такий.

— Мій пане, — ввійшла медична сестра з лагідною усмішкою на губах, — до вас відвідувач.

— Звичайно!

Сергійко підвівся на ліжку та сперся на подушку. Як це важливо — відвідувач! За весь час, поки він лежав у лікарні, ніхто до нього не приходив, і ось нарешті хтось про нього згадав! Комусь він виявився потрібним! Може, він хоч зараз довідається, хто ж він насправді?

Широко розчинилися двері, й до палати ввійшов глюк середнього зросту. На ньому був незастібнутий, накинутий на плечі білий халат. По тому, як шанобливо йшов за ним лікар, Сергійко зрозумів, що глюк це не простий. Він хотів підвестися з ліжка, але гість зупинив його жестом.

— Лежіть-лежіть, любий Факсе Копіре, ваше здоров’я зараз найважливіше.

— Факс Копір? — повторив Сергійко за гостем. — Ви сказали Факс Копір?

Говорив він повільно, затинаючись, із натугою пригадуючи та добираючи потрібні слова.

— Ну, звісно! Любий Факсе, ви пережили серйозну аварію під час польоту на новому літальному апараті. О! Це буде справжній прорив у військовій справі, слово честі! Апарат майже не постраждав, а ось ви... Як мені сказали, ви частково втратили пам’ять. Але, я сподіваюся, лікарі поставлять вас на ноги. Чи не так, шановний докторе?

— Поза всякими сумнівами, Ваша Дигітальна Величносте. Ми зробимо все можливе...

— До речі, ніхто не забороняє вам робити і неможливе.

— Безумовно, пане Директоре планети!

— Отже, любий Факсе, — гість знову звернувся до хворого, — пам’ять у вас незабаром відновиться й усе буде, як і було до аварії.

— Так... Звичайно, пане Великий Сканере... — трохи невпевнено погодився Сергійко.

— От і чудово! Наш любий доктор, я сподіваюся, дозволить вам дивитися телевізор... Круті фільми, музика... Мені здається, це гарно впливає на пам’ять. Ні, я впевнений! Ти набагато міцніше забудеш те, чого пам’ятати не треба, і швидше згадаєш усе, що потрібно пам’ятати завжди і за будь-яких обставин. Я не правий, доктор?

— Ви завжди маєте рацію, пане Великий Сканере.

Директор планети лагідно погладив Факса Копіра по руці та в супроводі лікаря вийшов з палати.

— Телевізор, телевізор і ще раз телевізор. Нехай дивиться передачі з життя планети, нехай переймається духом нашої країни. Нехай знає, що Директор планети — володар і пан усього, що є на цьому світі. У жодному разі він не повинен згадати, ким є насправді. Вам зрозуміле завдання? Персонал, який знає таємницю його появи, реаліти?

Лікар розгублено знизав плечима:

— Ви ж знаєте, заражені не можуть працювати на роботах, пов’язаних з натхненням, милосердям і фантазією.

— Так-так... Ви, звичайно, маєте рацію. Складіть список персоналу, втаємниченого в цю справу. Я думаю, їх слід відзначити урядовими нагородами.

— Слухаюся, пане Директоре планети. Велике спасибі.

Великий Сканер стрімко покрокував коридором. Слідом за ним, на три кроки позаду, сірими тінями нечутно йшла охорона. Зненацька Директор планети підняв руку і клацнув пальцями. До нього відразу підскочив начальник охорони.

— Увесь медичний персонал відповідно до списку, який подасть лікар, — до Долини. Його самого не чіпати. Поки що.

— Слухаюся, — начальник охорони ляснув лоб долонею на знак покірливої слухняності.

— Не перестарайся, — посміхнувся раптом грізний володар, — мізки відіб’єш... Якщо вони в тебе є, звичайно...

Начальник охорони улесливо захихотів.

Великий Процесор не знаходив собі місця. У нього було тільки три планетольоти, і він був вимушений відправити до планети Ц всі три. I всі зникли, канули в чорну прірву нескінченного космосу. Що робити? Навіть якби він тепер зважився залишити свій пост, покинувши напризволяще все Заекрання та полетіти на планету Ц, він цього зробити не зможе: летіти просто нема на чому. Будувати новий планетоліт — довго, немислимо довго, не кажучи вже про те, що грошей на такий дорогий проект у Заекранні просто нема. Цей проклятий сигнал про допомогу виявився справжньою пасткою!