– Тобі легко про це говорити, бо ти з подібним ніколи в житті не зустрічалась. Але ти навіть на одну тисячну не можеш зрозуміти того, як мені важко це пережити. Це такий біль у душі!

Оля від цього голосно розреготалася. Наче щойно обкурилася гашишу. І в цей момент сміху, Софія швидко збагнула, що між ними дружба закінчилася, а їх погляди стали значно розходитися. А саме головне, що дівчина не бачила ніякої підтримки з боку подруг (поправка: екс-подруг), а лише одні насмішки і дитячі приколи.

– Оце ти даєш! – крізь сміх, що душив її, вимовила вона.

– Ти так говориш, наче в тебе в житті все втрачено. Це ж просто смішно так рюмсати. Я не розумію, чому ти ведеш себе як істеричка.

– Заткни своє смердюче гузно! – не в силах себе тримати в руках, вигукнула Софія. – Чого ти оце розпатякалась, як курка?! Ти мені більше не подруга. Пішла нафіг, сучка!

Всі знову затихли і уважно з неприхованим інтересом спостерігали за її бурними емоціями.

– Заспокойся, Софі, – сказала Настя, але та на неї зашипіла.

– Здається, у дєвки поїхав дах, – невесело прокоментував один хлопець, що уважно за цим слідкував. – Ш-ш-ш-ш-ш! – зашипів він, передражнюючи дівчину.

Софія люто із ненавистю на нього подивилася, вирішивши відплатити такою ж монетою.

– Хто б це говорив?! Ти ж юний мастурбант, постійно дрочиш у ванній і зараз про це мрієш. Що, цнотливий пацанчику, га? – задоволено спитала вона. – Язик відсох? Чи член відсох і тобі нічого вже дрочити?

Сергій, що дійсно займався вищезгаданою справою, почервонів і від сорому опустив очі вниз. На такий несподіваний випад, він ніяк не міг достойно відповісти, а тому принижено мовчав.

– Ти, шо хвора?! Не треба на мене гнати всяку муру! – нарешті мовив він, розуміючи, що вже запізно виправдовуватися.

У відповідь пролунав регіт на всю аудиторію. Денис реготав голосніше всіх, ледве не впавши зі стільця, на якому сидів. Лише зусиллями, він зумів втримати рівновагу, щоб не опинитися на підлозі.

– Сміх сміхом, але пора вже цей спектакль завершувати, – сказала Віка.

Це була високого зросту, худа дівчина, блондинка, яка ніколи особливої симпатії до Софії не відчувала, а зараз і взагалі була настроєна по відношенню до неї ворожо, готова уткнути якусь пакість, підставити її та посміятися.

– Який ще спектакль? – озвалася дівчина. – Ти хочеш, щоб я просто зараз прочитала твої думки? Тоді не думай заперечувати мої слова, як це щойно робив Сергій.

Знову всі студенти зареготали так, що аж парти тряслися, наче від землетрусу. Їх ржання було дуже схоже на коняче і Софія подумала, що в такі моменти люди нічим особливо від коней не відрізняються.

– Краще не жартуй з цим, – порадив Денис. – Вона дійсно читає думки. Це – факт.

– Докази? – лаконічно спитала Віка, яка завжди була категоричною.

– Тобі потрібні докази? Добре, напиши на аркуші паперу якесь слово або речення і покажи його для вірності кільком людям. А тоді побачиш усе сама. Ну ж бо, сміливіше.

Віка якось невпевнено глянула на неї, а потім дістала зошит і вирвала з нього подвійний аркуш паперу. Вона робила це повільно і трохи невпевнено, наче знаючи наперед, що Софія права. Взявши ручку, Віка трохи подумала, а потім написала наступну фразу: «Я не люблю слухати попсу, мене вставляє тільки клубняк». Потім, вона показала аркуш з написом чотирьом людям в їхній групі і сіла поруч з ними, перевернувши аркуш паперу догори вниз.

– Ну? – запитливо подивилася на Софію Віка. – Тепер твоя черга. Настройся на частоту космосу і спробуй отримати інформацію.

Її слова знову заглушив голосний сміх усіх присутніх.

– Легко.

[Я не люблю слухати попсу, мене вставляє тільки клубняк.]

– Ну що, здаєшся?

– Ага, розмріялася. Я не люблю слухати попсу, мене вставляє тільки клубняк.

Всі, хто бачили написану фразу, здивовано на неї подивилися, як на восьме чудо світу, якщо таке взагалі коли-небудь буде. А ті, хто не бачив написаної фрази, підходили до столу, читали напис з аркушу паперу і здивовано хитали головами, із розкритими ротами дивлячись на неї, як на друге пришестя Христа. Навіть Віка сиділа мовчки з витріщеними очима, вражена від такого експерименту. Але через хвилину вона вже напустила на себе фальшиву рішучість та безтурботність, примруживши очі, наче їй це все байдуже.

– Оце так телепатія справжня! – сказав хтось із студентів. – Ніколи б в таке не повірив.

– Це просто фокус, – сказала Віка. – Ти, мабуть, здогадалася про мої музичні уподобання. Я тобі колись про це казала.

Проте, Віка сама не вірила в ці слова. Софія зробила свій хід: шах і мат. Ніхто більше не мав сумнівів стосовно її паранормальних здібностей і здається, тема на цьому мала завершуватися. Правда, це був початок і продовження ось-ось слід було очікувати: другий акт мав початися після антракту.

– Ну шо, Вікуся, хто і куди тобі вставляє? – в’їдливо спитав Денис. – Чи може мені це зробити? Пошторхати тебе в дірку.

Всі заржали знову, як коні Пржевальського.

– Дивись, шоб стручок в тебе не відвалився.

Але студенти знову пирснули зі сміху і реготали доти, аж поки в аудиторію не зайшов викладач і усі приколи на цьому, на жаль, завершилися. Софія навіть не намагалася щось конспектувати або слухати, поринувши високо-високо як птах в світ безмежних мрій та фантазій, де швидкість часу сильно уповільнювалася.

Коли була перерва, Мирослав подзвонив їй і домовився про зустріч після усіх пар. Але перед тим, як закінчився останній семінар, Віка розмірковувала про телепатію і можливість це розповісти для одного журналу. Вона навіть представила собі приблизний заголовок статті:

МЕДІУМ СОФІЯ ДЕМОНСТРУЄ ПАРАПСИХОЛОГІЧНІ

ЗДІБНОСТІ СЕРЕД ОДНОГРУПНИКІВ

Так, буде не погано, якщо про неї напишуть статтю, а можливо Віка від цього отримає грошову винагороду. Софія прочитала її думки і це ще більше її пригнічувало. Вона нарешті дочекалася кінець занять і вийшла з корпусу на вулицю. Про те, що жереб був кинутий і весь сценарій написаний наперед, дівчина не знала.

Мирослав стояв кварталом нижче і чекав на неї всього п’ять хвилин. На його губах виникла приємна посмішка, коли він побачив Софію, що впевнено йшла йому на зустріч.

– Миросю, ми можемо десь знайти затишне місце посидіти?

– Так, це не проблема, – задумливо відповів хлопець. – Можна посидіти на лавочці в парку, подалі від дороги. Або піти в якесь кафе, але зараз в мене мало грошей при собі…

– В кафе я не хочу. Давай підемо в парк, – погодилася Софія на його пропозицію.

Вони пройшлися парком і вибрали вільну, більш-менш чисту лавочку, на якій можна було сидіти. Сонце нещадно світило на землю, але великі зелені крони дерев створювали прохолодний затишок, що надійно закривав їх від прямих сонячних променів.

– Жарко, – прокоментував Мирослав, дивлячись кудись у бік. – Може пивка для ривка, а?

– А самогону для розгону? – Софія посміхнулася. – Ні, я пас. Я хочу серйозно з тобою поговорити. Мене вже дістають різними питаннями. Тепер весь факультет знає про мій феномен! Подумати тільки!

Мирослав хвилину задумався, мовчки задивившись на зелене листя, що шаруділо під час вітру.

– Ну, що я тобі можу сказати? Що сталося, то вже не змінити. Треба це забути і йти далі. Оскільки, я не в твоїй шкурі, то мені, звісно, важко це зрозуміти. Але ти дівчина сильна і мені здається, що ти переживеш цю незгоду. На жаль, всі обдаровані люди страждають частіше, ніж прості смертні. Це – факт.

– Але чому так?

– Не знаю. Мабуть за свій дар вони мають заплатити певну ціну і дуже часто ця ціна буває занадто висока. Іноді, ціна – це власне життя.

– Це жахливо, – з нотками екзистенції в голосі мовила Софія. – По-перше, я не просила ніякого дару, а, по-друге, я не можу його правильно використати, щоб допомогти людям. Виходить, що моє життя створене на майбутнє без мого дозволу.