(смерті)

яскравого світла. Воно виникло несподівано, як і всі відчуття у цьому незвичному стані зміненої свідомості, у стані між життям та смертю. Побачивши це світло, вона заспокоїлася і відчула, що це і є НОВЕ ЖИТТЯ.

Світло було дуже яскравим, але воно не різало очі і не відкидало ніякої тіні (такого не буває!), як це повинно бути насправді. Світло було просто СВІТЛОМ і іншого слова годі було підібрати. Від нього йшло незвичне тепло та любов. І це не піддавалося жодній інтерпретації.

Софія, опинившись поруч зі Світлом, не відчувала страху, болю, розпачу, ненависті, або ще якогось негативного почуття. Вона просто хотіла доторкнутися до цього Світла, ввійти з ним в контакт, розчинитися в ньому, пізнати його незбагнену таємницю – таємницю, що ховає в собі увесь Всесвіт, який безпосередньо на неї впливає. Дівчина навіть хотіла простягнути руку до цього Світла, але їй це ніяк не вдавалося, не зважаючи на величезні зусилля. Просто не відома сила

(Світло)

штовхала її назад. Софія не в змозі була наблизитися до Світла ближче ніж на десять метрів, хоча їй це страшенно хотілося.

[Софія, чи готова ти померти?]

Що? Вона збагнула, що ніхто до неї не говорить, а проте, почула голос Світла. Почула і зрозуміла, що передача інформації відбувалася через телепатичний зв'язок. Що відповісти? Ні, напевно не готова.

[Ні, напевно не готова.]

В цю ж мить, Софія збагнула і зрозуміла для себе одну дуже важливу річ: в цьому світі немає ніяких таємниць, немає можливості людині щось приховати від

(Бога)

цього Світла, Всесвітнього розуму, що з нею телепатично спілкується і знає про неї абсолютно все ще до її моменту народження. І, звісно, ніякої брехні чи виправдань для Нього не існує. Світло бачить усе існування дівчини наскрізь, як на долоні з найменшими дрібницями.

[Що значне ти зробила в своєму житті? Що ти можеш мені показати?]

Дівчина спочатку розгубилася, але спроба мовчати і щось придумати не виходила. А дати якусь конкретну відповідь, вона просто не могла. Несподівано перед нею виникла картина – ціле відео її життя, починаючи з самого народження і так до останнього дня, до самої смерті. Софія побачила свої дитячі роки – багато значних та не значних гріхів, побачила вже себе трохи старшою (як перший раз закурила за школою, прогулюючи уроки у компанії безшабашних хлопців та дівчат), як пізно прийшла додому і мати від цього захворіла…

Ціле життя дівчини прокручувалося з блискавичною швидкістю, цілі епізоди, шматки життя мерехтіли в неї перед очима і вона відчувала та розуміла, скільки багато часу було витрачено марно. Абсолютно все життя пролетіло в неї перед очима і раптом так же несподівано як з’явився, цей фільм життя зник, не залишивши і сліду після себе. І лише тоді вона все усвідомила і в неї вихопилися знайомі слова Миколи Островського:

[Господи, мені соромно за безцільно прожиті роки! Що мені робити?]

[Повертайся назад! Ти повинна виконати свою місію на землі. Давай повертайся, ще не прийшов твій час. Є речі, які ти повинна збагнути, перш ніж знову повернутися сюди. Обери правильну стежку життя і пройди її повністю. Запам’ятай, завжди є альтернатива вибору. Просто це не відразу можна збагнути.]

[Я не хочу повертатися назад! Можна залишитися тут?]

Софія просто не хотіла навіть думати про своє повернення у фізичне тіло. Ця думка її страшенно лякала.

[Ні! Ти повернешся назад. Те, що ти зараз отримала, повинно принести користь не тільки тобі, а й іншим людям. Зрозумій: смерть – це не кінець, а продовження. Є рівні існування ДО життя людини і є рівні ПІСЛЯ життя. Життя – це транзитна зона, перехід між різними етапами існування. Що було до твого народження і буде після смерті, ти дізнаєшся пізніше, коли будеш готова.]

А коли я буду готова?

Проте відповідь не пролунала.

Знаходячись біля цього Світла, Софія зовсім не хотіла повертатися назад у власне тіло, до жорсткого і несправедливого світу, де все повторюється кожного дня знову і знову: ті ж проблеми і не вдачі, успіхи, не впевненість та безліч інших емоцій, подій у людському житті. Вона хотіла ще багато чого спитати у Світла, дізнатися про свій світ, але вже не мала такої можливості. Не зважаючи, на відмову повертатися назад,

(що ж там знаходиться за межею життя? Як існують ті люди, що померли і не повернулися до життя?)

(Я НЕ ХОЧУ ПОВЕРТАТИСЯ НАЗАД! НЕ ХОЧУ!!!)

невідома сила штовхала її назад і дівчина вилетіла з тунелю, втративши свідомість і сприйняття світу. На останок, Софія встигла подумати, що це сон і вона проснеться, дуже скоро просто забувши про нього.

Василь ледве інфаркт не отримав (а в його віці це часто буває), коли довідався, що сталося з донькою. Йому подзвонили з лікарні і повідомили, що Софія Даниленко померла, ще в «швидкій», коли її везли в операційну. Василь спитав, чи не може тут вийти якась помилка. Так просто, майже без надії жалісно спитав. Проте, відповідь була жорстка, правдива та однозначна: ні, вона померла і помилки тут, на жаль, не може бути. Звичайно, їм, лікарям, дуже шкода з цього приводу, але вони зробили все, що було в межах їх можливостей. Василь тяжко зітхнув і пообіцяв скоро приїхати в лікарню. Він поклав слухавку і чи не вперше в житті заплакав. Останній раз він плакав після смерті своєї дружини Світлани.

– Не може цього бути, – прошепотів він, витираючи сльози сухою, тремтячою долонею. – Ці лікарі все-таки помилилися. Софія зараз в інституті, а вони просто щось наплутали…

Та чи вірив він сам в ці слова? Щоб хоч якось себе заспокоїти, Василь набрав по стільниковому номер доньки і натиснув клавішу виклику, але телефон просто не відповідав. Він зробив ще одну спробу додзвонитися, хоча вона була такою ж безуспішною, як і попередня. Від безпорадності батько Софії схватився руками за голову і заплющив очі.

Василь просидів так не більше п’яти хвилин, але цей відрізок часу йому здавався безкінечністю.

Треба їхати в лікарню прямо зараз, а не терзати себе сумнівами. Я поїду і переконаюся, що там в операційній не моя Софійка, а якась інша нещасна дівчинка.

З цими думками, він накинув на себе довгий сірий плащ і не потурбувавшись взяти з собою парасольку, стрімголов вискочив на вулицю, що з радістю його прийняла, зустрівши прохолодним і озоновим повітрям, яке він вбирав у свої легені, як токсикоман вбирає пари клею «Момент». А Василь, йдучи вулицею, думав лише про власну доньку і сподівався, що лікарі все-таки зуміли її повернули до життя. Так, він сподівався в це і вірив, хоча, з кожним кроком його віра піддавалася певним сумнівам, що поступово руйнували цю віру, як хвилі моря руйнують піщаний замок.

Василь дістався до лікарні на «Шкоді», припаркувавши її серед інших авто, здебільшого лікарів, а ніж пацієнтів, бо перші жили не на офіційні зарплати, які були досить мізерними, а на хабарі, що отримували від багатих клієнтів, в обмін на виліковування тої чи іншої хвороби. Поставивши машину на сигналізацію, він квапливо зайшов усередину теплого, але далеко не затишного приміщення. Повсюди існувала якась руйнівна, хвороблива енергетика, що безпосередньо впливала на Василя.

Він підійшов до реєстратури, де сиділа похилого віку жінка і щось записувала у товстий та пошарпаний журнал не відомого покоління.

– Перепрошую, – почав Василь діловим тоном. – Я домовився про зустріч з лікарем Василюком.

Жінка уважно на нього подивилася крізь величезні окуляри.

– Як вас представити?

– Даниленко Василь.

– Григорій Петрович повідомляв мені про вас. Гаразд, лікар вас чекає в 37-ому кабінеті. Це на третьому поверсі.

– Дякую вам.

Василь відійшов від віконця реєстратури, відчуваючи страшне бажання запалити. Це займе не більше трьох хвилин, зате він зможе трохи розслабитися та заспокоїти напружені нерви. Він вийшов з будівлі на двір і запалив цигарку «Мальборо». Василь повільно втягував нікотинову отруту і випускав їдкий дим, що миттєво розчинювався в повітрі. Трохи не дійшовши до фільтру, він викинув недопалок у смітник і відразу ж зайшов до приміщення.