Василь схопив шляпу і вже збирався вибігати з квартири, аж раптом згадав, що має за таких обставин подзвонити одній людині. Ще не дуже пізно і він повинен зробити цей дзвінок.

Після інценденту, коли забрали мобільний телефон, Софія почувала себе геть розбитою і не щасною, не зважаючи на те, що її добре покормили, і давали можливість в будь-який час ходити в туалет та в душ. Але, навіть поївши, вона не відчувала приємних емоцій, окрім того, що пропало відчуття голоду.

Дівчина лягла на ліжко, не розстилаючи його та заплющила очі, наче виказуючи протест проти існування цього світу. Декілька хвилин, Софія отак лежала просто із заплющеними очима, ні про що конкретно не думаючи. А потім, встала з дивана, подумавши про батька. Що він буде робити, коли не застане її вдома? Якби була можливість повідомити татові де вона зараз знаходиться. Проте, Софія не знала яким способом це можна зробити. Вся надія залишається на Мирослава, який може усе розповісти Василю. А що робити їй? Чекати, поки не прийде тато Дениса і не скаже допомогти своїм феноменом? Одне дівчина знала точно, що такі методи викрадення людей за для власної вигоди – кримінал і такі люди підуть на все, щоб дістатись власних цілей. Навіть на вбивство.

Досить себе гнітити поганими думками. Коли прийде час, тоді і подумаєш над цим. Проблеми вирішуються по мірі їх виявлення. Зараз ти все одно не бачиш виходу. Але ти просто терпляче чекай. З твоїми екстрасенсорними здібностями вихід для порятунку обов’язково знайдеться. Ти повинна просто розслабитися і чекати слушної нагоди. Я тобі подам знак, коли треба буде діяти.

Софія не знала спочатку як віднестися до свого «Я», яке давало поради. Вона не завжди прислухалася до таких порад, але зараз був саме такий момент, коли варто було зачекати. Поки можна якось провести час дозвілля більш цікаво. Софія передивилася фільми з дисками і вибрала один із них, щоб можна було його подивитися. А після перегляду фільму, дівчина лягла на диван і майже відразу заснула.

– Алло?

– Олеже, привіт.

– О, здоров, друже. Як життя-буття?

– Непогано. Слухай ти зараз маєш вільний час?

– Та який нафіг вільний час! Ти не представляєш скільки сьогодні випало справ! – мовив він. – Тут такий зальот з роботою виник. Недавно шеф такі розборки з польотом влаштовував!

– Ну, а зустрітися ми можемо з тобою якось, га? – спитав Василь. – В мене виникли проблеми…

– Зараз? Та ти що, гониш?! Вже пізно і я тільки приїхав з роботи. Хочу виспатися, вже дві доби не спав – оперативна робота.

– Олеже, в мене тут надзвичайна ситуація.

– Яка ще НС?

– Мені дійсно потрібна твоя допомога прямо зараз. В мене викрали доньку.

– Боже! – вимовив Олег, але зумів швидко заспокоїтися. Не дарма все-таки працює в органах і вміє тримати контроль над ситуацією. – Як це сталося?

Василь міцніше стис слухавку в руці, думаючи, що сказати у відповідь.

– Не знаю, – не впевнено відповів він. – Я цього не бачив. Її бойфренд Мирослав бачив, як її забрали силою в авто якісь чоловіки. Все дуже серйозно. Ти мені допоможеш?

– Гаразд. Де її хлопець?

– В лікарні. Я збираюся до нього їхати. Давай там і зустрінемося.

– Домовилися.

Вже через пів години «Шкода» зупинилася навпроти будівлі центральної лікарні міста. Василь вийшов з авто і став терпляче чекати свого друга, колишнього одногрупника, а нині капітана міліції карного розшуку, старшого слідчого по особливо важливим справам Олега Левицького. Той не заставив себе довго чекати і за кілька хвилин під’їхав на «Судзукі» темно-синього кольору і впевнено вийшов з авто.

Олег був високого зросту десь метр дев’яносто п’ять, широчезний в плечах, одягнений у спортивну сіру куртку, а на голові капелюх. Правда, жоден одяг не міг приховати його великі м’язи і міцну статуру. Обличчя широке з карими очима, ніс трішки кривий, а шия широка і міцна придавала його зовнішності справжнього бодібілдера, який він насправді був. Раніше вони з Василем ходили в тренажерний зал качати м’язи, але Василь це швидко кинув, а Олег і досі серйозно займався спортом і завжди був у формі.

Чоловіки один одному потиснули руку.

– Дякую, що приїхав.

– Заспокойся. Поки що немає за що дякувати. Ходімо до пацана. Поговоримо.

І вони зайшли всередину будівлі, яскраво освітлену в такий пізній час.

З самого початку, як викрали Софію, Денис ніяк не міг заспокоїтися і не знав де себе подіти. Перед очима знову і знову виникала та ж сама картина: здоровий чоловік вискакує з машини, хватає дівчину і силою затягує в авто, а потім вони зникають з місця подій так швидко, що ніхто не встигає збагнути, що насправді відбулося. А потім ще й один бандит допомагає піднятися Мирославу, садить його в «Ауді» і їде зовсім в інший напрямок. Яке цьому є пояснення?

Денис ще довгий час стояв розгублений в парку, вже навіть забувши про недавню бійку і щиро переживав, що буде з Софією та її хлопцем Мирославом. Хай він десь в глибині душі і не навидить його, але за таких обставин може лише співчувати. Трохи поміркувавши над цим, Денис здогадався, що це викрадення міг організувати лише його батько для власних цілей. Крім того, Павло сам якось казав сину і навіть просив його допомогти в цій брудній справі. Денис не зумів допомогти батькові і зараз навіть був радий цьому, що не вплутався в небезпечну гру з великими ставками.

Але був ще один нюанс, який його хвилював: сам факт викрадення Софії. З власного досвіду, Денис знав (точніше здогадувався, бо не мав ніяких доказів), що його батько займаючись кримінальним бізнесом, розбагатів за допомогою підкупів, шантажів, погроз і навіть вбивств окремих конкурентів, що стояли на його шляху і заважали рухатися далі. Звичайно, він сам не забруднював руки в крові, для цього в нього була купа озброєних головорізів, що з радістю бралися за будь-яку криваву роботу за хорошу плату. І Павло цинічно, дававши накази, жодного разу не шкодував про свої вчинки, а йшов далі, забираючи все більше грошей у конкурентів. Отже, тепер захвативши Софію і заставивши її допомагати своїми надприродними здібностями, Павло скоріш всього накаже її вбити, щоб потім не залишати за собою жодних слідів. А такий поворот подій Дениса аж ніяк не влаштовував, бо він страшенно кохав дівчину і навіть будучи останнім негідником (заваривши усю цю кашу з викраденням), понад усе хотів бути з нею, ігноруючи усі подальші плани свого батька.

Перш за все він вирішив подзвонити татові і у всьому переконатися самому, а далі видно буде, що йому доведеться робити. Нетерплячими пальцями Денис швидко набрав номер батька.

– Я зараз зайнятий! – грубо відповів Павло без церемоній.

– Але я хотів дещо спитати…

– Поговоримо іншим разом… – Павло відбив зв'язок.

Матюкнувшись, Денис ледве зі злості не розбив мобільний телефон. Трохи подумавши, він вирішив поїхати додому. Можливо тато скоро повернеться і він з ним про все поговорить. Крім того, Софію можуть тримати там під охороною і може навіть йому вдасться з нею побачитися.

Василь з Олегом зайшли в приміщення лікарні на першому поверсі, зупинившись біля реєстраційної, де сиділа жінка, гортаючи якісь папери і не звернувши на новоприбульців ніякої уваги.

– Перепрошую, – звернувся до неї Василь. – Де знаходиться 26-та палата?

– На другому поверсі, по коридору направо, – відповіла жінка.

– Дякую вам.

Вони піднялися по сходинкам на другий поверх і зупинилися біля дверей палати. Василь взявся за ручку дверей, щоб їх відкрити, але капітан зупинив його.

– Перш ніж ми зайдемо в ці двері, я хочу тобі поставити одне запитання.

– Яке?

– Цьому хлопцеві можна довіряти? – спитав Олег.