– Так. Таке відчуття, ніби в мене розширені границі свідомості для кращого, більш панорамного, об’ємного сприйняття світу. Не знаю… це все відбувається не свідомо… І ще наступає така тиша на кілька секунд…

– Все це дуже цікаво, – погодився Мирослав. – Але мені вже час йти. До того ж, мені треба ще хоча б іноді ходити на пари в універ, – він посміхнувся.

– Я розумію, – дівчина не зводила з нього погляду. – Якщо справи, то йди. Ти завтра прийдеш?

[А ти хочеш мене ще побачити? Щодо мене, то я готовий двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень на тебе дивитися.]

– Звичайно. Можеш не сумніватися. Тоді до завтра.

– До завтра, – автоматично повторила вона.

Мирослав останній раз махнув рукою на прощання і вийшов в коридор.

А Мирослав цікавий хлопець, – думала вона, залишившись на одинці. – Я з нетерпінням чекаю, коли він знову прийде. Чорт, та я втюрилася в нього з першого погляду, як школярка. А він схоже теж на мене запав. Цікаво, чи вийде у нас щось з цього?

Це питання молоду вісімнадцятирічну дівчину турбувало в той момент понад усе, ніби весь Всесвіт перед нею зменшився до розмірів Мирослава, що почав займати усі її думки. Вона трохи подумала над цим і вирішила серйозно експериментувати, як тільки виявиться слушна нагода.

А така нагода на неї чекала в недалекому майбутньому.

Час, проведений Софією в лікарні, спливав дуже швидко, особливо, коли дівчина бачилася з Мирославом. З кожною зустріччю, вона тільки все більше і більше переконувалася, що хлопець їй дуже подобається і вона

(кохає його)

хоче нормально по-людськи сходити з ним на побачення для початку, коли вже її випишуть з цієї лікарні.

За останні десять днів, поки Софія була в лікарні, вони з Мирославом багато спілкувалися на різні теми і, звісно, робили експерименти з телепатичними здібностями дівчини. Вона вже могла майже всі думки хлопця прочитати, коли той був поза зоною її зору. Це надихало Софію жити з величезним запасом оптимізму, що в свою чергу, допомагало їй якомога швидше вилікуватися і нарешті (так це відбулося!) виписатися її з цієї набридливої до цього часу лікарні. Правда, бували моменти, коли Мирослав почував себе не в своїй тарілці, що дівчина може читати будь-які його думки, навіть самі сокровенні та інтимні, що, звичайно, його дуже сильно пригнічувало. Тому він намагався не думати нічого такого, про що потім міг би шкодувати. Правда, контролювати думки йому не завжди вдавалося. Адже думки дуже часто виникають зовсім несподівано і досить різні. Навіть божевільні думки іноді з’являються в голові.

Василь також кожного дня приходив провідати власну доньку і вже знав, що Мирослав, який врятував їй життя, подобається дівчині. Він запропонував Софії якось запросити його в гості, щоб з ним познайомитися.

Дівчина не мала заперечень з цього приводу. Для неї також була важлива думка батька, як він віднесеться до її бойфренду. Софія сподівалася, що Мирослав справить хороше враження на нього.

В університет на пари Софія не ходила ще тиждень, після того, як її виписали з лікарні. Це була ініціатива батька і дівчина особливо не заперечувала, а навіть була рада, що ще сім днів не буде ходити на нудні лекції, довбати ці конспекти, які ніякої користі в подальшому житті мати не будуть, а лише відбирають дорогоцінний час. Принаймні, Софія дотримувалася такої точки зору.

А в перший день, як йти на заняття з самого ранку, дівчина трохи засумувала. За цей час вона ближче познайомилася з Мирославом, вони сходили на кілька побачень. І тепер йти на пари, щоб до неї знову чіплявся Денис з своїми дитячими пропозиціями, Софія аж ніяк не хотіла. Правда, від цього нікуди не дінешся. Зате, після обіду, ближче до вечора, до неї в гості обіцяв приїхати Мирослав, щоб познайомитися з її батьком. Це додавало настрій дівчині і відганяло усілякі меланхолічні відчуття.

«Життя – прекрасна річ, яку треба повністю пізнати в усіх аспектах її існування», – пригадала Софія фразу, сказану одним її знайомим, коли не поспішаючи заходила до будівлі університету з щемом на душі. Зараз усі одногрупники почнуть її розпитувати де вона була, чи випадково не хворіла на щось серйозне, а Софії доведеться брехати: так, хворіла щось, на кшталт, грипу або ще якусь болячку, що на довго розтягує процес лікування.

На першу пару з іноземної мови, дівчина запізнилася, хоча її це майже не турбувало. Вибачившись за запізнення, Софія сіла за задню парту до Ольги і Насті, які радісно її зустріли і після привітання, почали просто засипати питаннями.

– Ти де так довго була? Хворіла?

– Так, хворіла…

– А що за хвороба?

– Грип… – збрехала вона, придумавши першу назву хвороби, яка прийшла їй в голову.

Софія як могла відповіла на багато запитань подружок, щоб вгамувати їхню цікавість. Далі вони не розмовляли, бо почалася, власне, контрольна робота і всі почали переводити текст з англійської мови на українську. Контрольна виявилася неприємною несподіванкою, як геморої в дупі. Адже в їхній групі англійську ніхто нормально не знав. Крім того, викладач нікого не попередив про цю контрольну, щоб перевірити справжній рівень знань.

– Блін, – прошепотів невдоволено Денис. – Апять нада втикати в цю муру! Та нафіг мені це нужно!

Він просто забив на контрольну і грався мобільним телефоном. Інші, хто як зміг написав, чи то пак списав у відмінників, які завжди готові до будь-якої пари. Софія, звичайно, за допомогою телепатії написала контрольну на відмінно.

Нарешті ця контрольна закінчилася і всі полегшено зітхнули. Софія здала роботу і вийшла в коридор. Вона швидко піднялася на третій поверх і випадково наштовхнулася на Дениса, що розмовляв по стільниковому. При її появі, очі хлопця шалено заблищали від збудження і він не зводив з неї погляду, забувши на деякий час про абонента.

– Я тобі пізніше передзвоню. Тут у мене деякі справи виникли, – збрехав він і поклав мобільний телефон до кишені.

Дівчина хотіла піти далі, але Денис перекрив їй шлях.

– О, як ти вчасно прийшла! – низьким басом сказав він. – Нам треба побазарити.

– Про що?

Такий нахабний, самовпевнений тон Софії не подобався.

– Я бачу, ти знову мене уникаєш? Чого падаєш на мороз?! Ти ж нормальная чувіха, не тормозі.

– А я люблю гальмувати, – відрубала вона, збираючись йти далі по своїм справам.

– Стой… Я чув, в тебе з’явився новий парєнь. Ботан галімий! Я єго урою! Чого ти з ним втикаєш?

Дуже швидко зявляються чутки, – подумала Софія.

– Це мої особисті справи.

– Нє, я не хочу щоб якийсь ботан-підар з тобою зустрічався, – твердо і переконливо мовив він.

– Денис, це тебе не стосується.

Хлопець ледве тримав себе в руках.

– Та я порву цього шмаркача! Так і передай цьому казлу! Я морду йому натовчу, щоб більше до тебе не ліз.

– Атвалі, – відповіла на це Софія. – З тобою я все одно не буду зустрічатися. Закалібав!

– Е-е, ні, так не піде! – Денис схватив дівчину за руку і міцно стис її, щоб вона не вирвалася.

– Відпусти мене!

– Ти мене дослухаєш, а потім можеш йти під три чорти.

– Не смій зі мною так розмовляти!

Денис криво і злобно посміхнувся.

– Я розмовляю з тобою так, як хочу. Поняла, шлюха?!

Ці слова Софію дуже образили і глибоко засіли в душу, навіть якщо це була стопудова брехня. Раптом дівчина захотіла, щоб він забрався геть з її поля зору. Вона кинула на нього переповнений люті та ненависті погляд.

– Пішов на х…! – твердо і дуже впевнено випалила Софія на одному диханні. Причому це пролунало дуже голосно і привернуло зайву увагу.

Денис спочатку відкрив рот від подиву, кліпаючи очима, а потім не сіло не впало, мовчки розвернувся і пішов по коридору, не зупиняючись і не озираючись назад. Від Софії він ніяк не очікував, щоб вона його так послала. Ще й як послала – на очах у всіх студентів, які з радістю потім будуть згадувати публічне приниження Дениса, за пляшкою пива десь у парку або у затишному ресторані за чарчиною горілки.