– На всі сто відсотків, – упевнено відповів батько Софії. – Я його непогано знаю.

– Гаразд, – він штовхнув двері і вони обоє зайшли в палату, де на стільці біля ліжка сидів Мирослав і щось захоплено читав.

Він не відразу помітив відвідувачів, а лише тоді, коли скрипнули двері. Його погляд зупинився спочатку на Василеві, а потім перейшов на незнайомця високого зросту.

– Здраствуйте, – поздоровався хлопець.

– Доброго вечора. Я друг батька Софії Олег, працюю в органах. Я сподіваюся, що ви розумієте наскільки загрозлива ситуація виникла для Софії?

Мирослав поклав книжку на полицю і зручніше сів на стілець, трохи насторожившись.

– Розумію, – сказав він після деякої паузи.

Василь взяв вільний стілець і сів поруч з ними, щоб не пропустити жодного слова в цій розмові.

– Я дуже прошу вас розповісти мені детально, що трапилося із моєю Софійкою. Будь ласка, – його голос сильно тремтів і навіть здавалося, що він зараз не витримає величезний тягар, що так раптово впав на його плечі, і заплаче.

– Звісно, я все розповім, – сказав Мирослав, намагаючись його заспокоїти.

Олег мовчки на це дивився, ніяк не реагуючи, а терпляче чекав, що буде далі. Працюючи ментом, він дуже добре знав, що іноді краще дипломатично чекати і потім добитися свого, ніж поспішаючи, наламати дров і зіпсувати тим самим ситуацію.

– Це сталося в парку Шевченка, коли ми з Софією гуляли. Спочатку до мене пристав Денис, який теж хоче зустрічатися з Софією. Одним словом, між нами зав’язався конфлікт і він мене сильно побив.

Мирослав розповів усю історію від початку до кінця з усіма найменшими подробицями.

– Хто цей Денис, що тебе побив? – професійним тоном спитав Олег.

– Одногрупник Софії, який постійно до неї залицяється, але всякий раз безуспішно. Із-за дівчини у нас з ним виник конфлікт.

– А хто бачив, як викрали Софію окрім тебе?

– Ну… Денис, власне, і бачив… – відповів Мирослав упевнено. – Можливо ще хтось бачив із випадкових людей…

– Денис теж бачив? – перепитав Олег. – Цікаво! Дуже цікаво!

– До чого ти клониш? – втрутився Василь.

– Не знаю, над цим варто подумати. Просто дивний збіг обставин… Мирославе, ну ти продовжуй розповідати далі. Я тебе уважно слухаю.

Хлопець розповів усе до кінця, аж до того моменту, як один із бандитів відвіз його до цієї лікарні і залишив тут. Жоден із чоловіків не перебивав, поки не закінчилась розповідь.

– Ти номер машини запам’ятав? – поцікавився Олег.

– Ні, джип був без номерів. Я це точно пам’ятаю.

– «Ауді»?

– Здається, був номер, але я його не зміг запам’ятати. Ви ж розумієте, все відбувалося дуже швидко.

– Шкода. А хоча б обличчя бандитів ти запам’ятав?

Юнак трішки завагався.

– Ну… того, що відвіз мене в лікарню я можу пригадати. Якщо треба буде скласти фоторобот, то я це зроблю.

– Це буде не раніше завтрашнього дня. До речі, Васю, завтра треба буде написати офіційну заяву про зникнення твоєї доньки, а потім ми складемо протокол.

– Ну раз треба, то зробимо, – не вагаючись погодився той.

Олег мовчки кивнув, аналізуючи в голові всю отриману інформацію.

– В цій історії мене непокоїть Денис, – нарешті сказав він. – По-перше, він був свідком викрадення Софії і може щось знати. Треба обов’язково його знайти і поговорити. І по-друге, цей Денис пропонував дівчині гроші, щоб використати паранормальні можливості для вирішення фінансових проблем його батька. Стоп! По-моєму, картина вимальовується не дуже приємна. Боюся, що батько Дениса має пряме відношення до викрадення Софії.

– Хто в біса такий цей батько Дениса? – ледве не розлютившись, спитав Василь.

– Я знаю тільки Дениса, а його тата – ні.

– Треба буде пробити по базі даних цього лузера, – сказав Олег. – А прізвище Дениса ти знаєш?

Мирослав у відповідь заперечливо хитнув головою.

– Завтра я з цим вже буду розбиратися на роботі. Поки що в нас є зачіпка Денис і від неї будемо відштовхуватися.

Пізно ввечері, коли вже було досить темно, Софія сиділа на дивані і дивилася якусь передачу по телевізору. Але дівчину знову почав хвилювати її теперішній стан, а ще той сон, де отруїли її мати. Вона пригадала знову цей сон, відчуваючи, що це певний знак і що в цьому є певний сенс. Софія в деталях пригадувала цей сон і вирішила, що рано чи пізно вона його зрозуміє. Тільки от, як можна це зрозуміти, якщо в ньому немає ніякого логічного зв’язку з її телепатією? Чи може цей зв'язок є, а Софія просто не може його помітити?

Один із бандитів приніс підніс із їжею і поставивши його в кімнаті, зачинив за собою двері. Дівчина повечеряла без ентузіазму, а потім вирішила поговорити з Степаном і дещо в нього спитати. Вона зняла слухавку і натиснула червону кнопку.

– Шо тобі треба? – спитав охоронець.

– Я хочу поговорити з Степаном. Це дуже важливо.

– Степан зараз зайнятий.

– Для мене це терміново, – повторила Софія.

– Гаразд. Я скажу йому, коли він закінчить справи. А поки що чекай.

Трохи розчаровано вона поклала слухавку на телефоні і вирішила трохи почекати. Вся ця історія із її викраденням більше походила на жахливий сон, ніж на реальність. Проте, їй довелося змиритися з цим фактом, що вона в закритій кімнаті може пробути довго і поки що немає ніяких шансів на порятунок. А чи будуть такі шанси далі? Софія сподівалася найближчим часом отримати позитивну відповідь.

Лише близько десятої, Степан прийшов до неї, коли Софія дивилася телевізор. Помітивши його, вона вимкнула звук.

– Ну, про що ти хотіла зі мною поговорити? – спитав він безтурботно, сівши в м’яке крісло.

Здавалося, що Степан був серйозно налаштований на розмову, хоча це була атмосфера першого враження, а насправді його не дуже цікавили різні балачки. Просто відвертий цинізм і байдужість були сховані за товстим шаром оману, а юне, наївне дівчисько не могло це запримітити.

– Як довго мене будуть тут тримати? – вихопилося у Софії перше питання.

Після чого повисла довга пауза, яка створювала деяку негативну атмосферу в цій кімнаті.

– Це залежить від тебе. Як тільки нам допоможеш, то ми тебе звідси випустимо. Ніхто тримати тебе не буде більше, ніж це необхідно.

– А скільки це необхідно?

– Рівно стільки, поки ти не виконаєш свою роботу.

Слово «робота» Софії зовсім не сподобалося, але вона нічого на це не сказала. Все одно її змусять зробити цю роботу.

– Коли приїде ваш шеф, щоб я могла з ним поговорити?

– Сьогодні вже точно не зможе. Мабуть, завтра після обіду. У нього ж справ багато. А в тебе є стимул для використання своїх здібностей.

– Який стимул? – дівчина подивилася йому в очі.

– Гроші. Бос обіцяє тобі багато заплатити за допомогу.

– Скільки? – мляво поцікавилася Софія.

– Двадцять косарів. Зелені.

– Замало.

– Нє. Ти шо-то афігєла! Бабла більше не дамо, ясно?!

Софія прямо поглянула своєму візаві в очі, який трохи розгубився від такого впевненого та рішучого погляду.

– Я вам не вірю.

Степан полегшено розсміявся від цих слів, чекаючи більш серйозних викликів.

– Це твоя особиста справа, – відповів він. – Але ми своє слово тримаємо.

– Побачимо, – сказала Софія, упевнена, що це абсолютна брехня і правди тут немає навіть одної сотої.

– Не хочу тебе залякувати, але я не раджу тобі робити якісь дурниці і відмовлятися допомагати Баронові. Це могутня людина і він тебе може розчавити як комаху. Добре подумай над цим, поки є час.

Степан встав з крісла і мовчки вийшов з кімнати, залишивши її саму з усіма страхами та сумнівами, що заважали їй раціонально та логічно шукати вихід з цього полону. Софія почула як з тієї сторони дверей він повернув ключ, закривши двері на замок. Знову вона замкнена! Нічого вдіяти дівчина не зможе і єдине, що залишається – так це лише думати і шукати вихід з цього лабіринту.