Прийшовши до Полтави, німці зі всею питомою їм енергією взялися до будови моста та до направи залізниці. Але деревляний міст згорів до решти, так що з води ледви визирали на 1/4-1/2 метра обгорілі палі, на яких нічого поставити не можна було, а вода у Ворсклі під весну стояла високо. Залізничий міст теж був доволі розбитий і праця посувалася помалу. Отаман Натіїв дуже непокоївся, що ворог зможе вивезти чи знищити великі склади вибухового майна, стрілен, набоїв, світляних ракет і т. інш., які були в Селещині та Карлівці. Туди було звезене майно з колишнього румунського фронту. До того побоювалися в штабі дивізії, що перерва в переслідуванні дасть можливість большевикам впорядкувати свої війська, підвезти допомогу та поставити сильний опір в Донецькому угільному басейні, який не тільки складом населення, а також структурою місцевости та добре розвиненою сіткою залізниць дуже надавався до впертої оборони. Отже, тому дістали Гордієнківці наказ шукати можности перейти Ворсклу та якнайскорше вирушити далі. Наказ прийшов третього квітня ранком і зараз же виїхали наші стежі над Ворсклу. Вода в ній все прибувала, проносячись рвучко жовтою, каламутною, широкою смугою між вохкими, зеленіючими, низькими берегами, по яких не завжди було можна до води доїхати. Після цілого дня пошукувань врешті стежі найшли недалечко гирлатого потічка чи невеличкої річки, що впадала зі сходу у Ворсклу понизче Дівочого Інституту, місце, де обидва береги були настільки сухі, що давали доступ до води. На цьому місці наш зв'язковий відділ, перетворившись у інжінірів, почав лаштувати переправу. Назбірали бочок, дощок, два грубі шнури і до вечера того ж 3-го квітня через Ворсклу вже ходили два примітивні пороми, з яких кожний міг відразу перевезти або гірську гарматку, або навантажений віз, або 3-ох вершників з кіньми. Ненадійна переправа, але іншої знайти було годі. Все же перейти Ворсклу таким способом було скорше, як чекати черги в переїзді ешелонами через залізничний міст, який обіцяли поправити 4-го вранці.
Вечером зголосив я отаманові Натіїву, що ми готові почати переправу. Він хотів знову влаштувати перегляд, та це заняло би багато часу, а до того у гайдамацтва була нехіть до переглядів взагалі, а до отамана Натіїва зокрема; з ним була, під час перебування в Полтаві, низка непорозумінь, головно з приводу віддавання пошани, яку хотіли в штабі дивізії відновити у формі ставання "во фронт", яку гайдамацтво уважало для себе понижуючою, а також з приводу розформування "червоних козаків", що більшість гайдамаків уважала повною несправедливістю. Тому то, висуваючи перший претекст, вдалося виминути загальний перегляд, обмежившись лише до цього, що сотні, йдучи на переправу, пройдуть попри помешкання штабу.
Під час цих пертрактацій передав мені отаман Натіїв, що 4-го вечером має відбутися святочна вечеря та баль для німецьких та українських старшин, заініціований нашим штабом, у якім мають приняти участь також і представники місцевого самоврядування.
Отаман Натіїв висловив рішуче побажання, щоби командір Гордієнківців бодай з групою старшин узяв у цьому балі участь, репрезентуючи українську кінноту. Того, що ми вечером мали вже бути на тому березі Ворскли, не взято під увагу.
Ранком 2-го почали ми переправу, яка йшла дуже зпровола, бо в полку було чимало таких коней, які не звикли до цього – вони щойно недавно вишколювалися й тому не дуже вірили своїм їздцям, з якими ще не зжилися, так що довелося з деякими кіньми ставити поруч вже бувалих фронтових, наприклад, моя кобила їздила туди то сюди декілька разів.
Після переправи останнього воза та влаштування полку на тому березі, поїхав я з 4-ма старшинами та 5-ма гайдамаками як коноводами – всі вже в нових одностроях та "чубаті" з добре вирослими оселедцями – у Полтаву на вечерю та баль.
Природньо, що ми спізнилися, і коли під'їхали до чудового, в українському стилі, будинку полтавського ґуберніяльного земства, то з нього вже гуділа дута німецька орхестра, а всі вікна ясно горіли, являючись контрастом до ледви освічених селянських хат, в яких недоставало нафти і які ледви майоріли, вкриті серпанком там, на східньому березі Ворскли, де залишалось гайдамацтво, готуючись на ранок в похід, а може, і у бій.
Ось ми вже у великій салі другого поверху, де за довгими столами позасідали старшини, переважно німці, що зразу кидається у вічі, бо наші тільки де-не-де розкинуті між ними.
На почеснім місці отаман Натіїв, коло нього з одного боку якийсь поважного вигляду німецький генерал, з другого – знайома проблискуюча сивиною постать Едлєр фон Донау, далі команда дивізії у суміш зі старшими ранґою німцями. Проти Натіїва Болбочан і Козма, які очевидячки є господарами цілої вечері, бо управляють прислугою, вітають та припрошують. А ось і представники місцевого населення та "бомонду", – невеличка ґрупа цивільних, що різко відокремлюється своїми чорними одягами, сидячи якось купою посередині одної з довгих кімнат. Між ними є вільні стільці. Серед них здивовано помічаю декілька жінок, з яких дві в прегарних українських одягах.
Йдемо орчиком у п'ятеро люда попри столи крізь цілу салю привітатися з Натіївом, та звертаємо увагу німців своєрідним одностроєм, пятю голеними головами і чотирма однотипними оселедцями – решта нашої старшини – переважно з Республіканського полку, вдягнуті хто у віщо, головно в звичайних френчах російського зразку та закраски.
По дорозі бачу, що хтось з "музикального кінця" (місце, де сидять молодші старшини) махає рукою на знак привітання, а це вже мовляв "свої" – принц Гесенський та молодші старшини тієї сотні, яку потурбував Бас і яка була підпорядкована нам під час бою в Полтаві. Наші відповідають і помічаю, що решта німецьких старшин, зокрема з почесного краю, здивовано на це поглядають – значить "братерство зброї" з революційними військами...
Підходимо до Натіїва, вітаємось та вибачення просимо за спізнення, бо задержала переправа, яка вже закінчена, і весь полк з гарматою, лишень без панцирників та автомобілів, які все одно не пройдуть польовими шляхами, вже на тому березі. Звертаю увагу, що за фотелем незнайомого, поважного німецького генерала і за кріслом Едлер фон Донау стоять люди в сірих жупанах, подібних до одностроїв сірожупанців, але без відзнак, і нахиляючись перекладають їм розмову, яка ведеться.
Отаман Натіїв представляє мене от тому поважному німцеві як верховода української кінноти. Цей німець, то генерал фон дер Ґольц, молодший командір того відділу, що увійшов до Полтави, і сам кавалерист. Він каже, що дивується нашій сміливості переходити через річку, не маючи за собою надійних переправ, розпитує, як виконана переправа, та все додає: сміливо, неметодично, по партизанськи, зокрема, дивується, коли довідався, що перейшло понад 500 шабель, не числячи обслуги кулеметів та гармат і пішаків на возах, значиться разом понад 900 люда (так виріс полк від Лубен і Хоролу більше чим втричі, а від набігу на Бровки більше як в 10 разів).
Представляє мене отаман Натіїв і Едлєр фон Донау, але цей каже, посміхаючись: "Ми більше чим знайомі, це той, кому я подарував свою бойову шаблю та від якого дістав цей подарунок, що піде правдоподібно зі мною і на мойому останньому шляху, – командір того полку, про який я Вам докладав", – пояснює він фон дер Ґольцеві.
Під час тих розмов почуваю на собі чийсь впертий погляд. Піднімаю очі та бачу, як із-за стола усміхається до мене своїми золотими зубами та поблискує моноклем на веселому обличчу майор фон Дангоф, який вже в полковничих барчиках (еполетах) сидить тут як приділений до штабу фон дер Ґольца.
Обмінюємось привітаннями, балакаючи через стіл, і фон Дангоф пояснює пану ґенералові, "що він зі мною знайомий ще з фронту світової війни, де ми стояли один проти одного майже рік – він у штабі групи генерала Войрша, а я як начальник штабу 7-ої Туркестанської стрілецької дивізії, та що він особисто познайомився зі мною тоді, коли йшли початки пертрактацій і коли я "робив із себе" рядового вояка, щоби не командувати російською частиною та не брати участі в російських пертрактаціях як відповідальний чинник. Це, каже він, "перший український старшина вищого ступіня, з яким я зустрівся в свойому житті".
