Бідолашні Лубенці не обійшлися таки без контрібуції, яку зібрали з них вже мовляв свої, штаб Натіїва.

Даремно протестували представники міста та доказували шкідливість цього акту для популярности нової української влади, відповідь була одна – "давай, а то візьмемо силою". Начальник штабу дивізії, до якого я в цій справі звертався, відповів, що уряд, виправивши дивізію та встановивши високі платні всім і кожному, не дав вистарчаючої кількости грошей, навіть урядових реквізіційних квітів, тому такий спосіб здобування засобів є неминучим.

Це признав і сам Натіїв, переказуючи мені, що й гордієнківський полк мав сам про себе думати, а тому що він як кіннота все є напереді, тож не може числити на підтримку з засобів дивізії.

Неприємна перспектива у своїй країні. Принціп: "війна мусить годувати війну", який висунув в часи після французької революції Наполеон і який він застосовував завжди на чужих теренах, ледви чи був тут доцільний.

До цього часу ми були ще забезпечені, бо мали дещо ще від виходу з Києва, потім попродали дещо того вина, яке нам дали в Дарниці, тому мали ще гроші, але все те мусить колись скінчитися.

Свідомі українці Лубен ходили тому невеселі, і як кажуть, то й смерть одного з Шеметів, який застрілився після приходу нашої піхоти та штабів, теж спричинило те, що він зазнав від українських військ, а саме відношення тих військ до населення, яке йому довелось побачити на власні очі, якраз не таке, про яке мріялося.

Наш лубенський актив казав, що міщани нарікають на всіх, крім кінноти, яка, на їх думку, єдина виконала відносно них обов'язок, хоча, щоправда, то й обов'язком громадян є удержати те військо, яке їх боронить. На цей час нашого перебування в Лубнах припав випадок, який з'ясовує еволюцію, що йшла внутрі нових елементів полку, 20-го до мене прийшов барон Штакельберґ і заявив, що 3 сотня не хоче бачити своїм командантом Епова, бо він на підпитку настоював, щоби сотня співала "Боже, царя храні", та лаяла Україну, уряд і т. д.

Я хотів перевести перевірку, викликав Епова, але він не з'явився. Тоді я доніс про це у штаб дивізії. Натіїв викликав мене і довго умовляв полагодити справу, ну хоч би призначивши Епова своїм помішником, бо, мовляв, Андрієнко хоч і гарний хлопець, але не від кінноти і не може мене заступити на випадок моєї відсутности. Довелося з'ясувати, що коли 3 сотня не витримала поглядів Епова, то що сказати про інших, але цим не міг я його переконати, а навпаки тільки викликав заввагу, що в війську не важні погляди, лише карність і хто не хоче слухати, хай собі йде, бо за ці гроші хтось прийде інший. І маєш!.. Знову з'ясовую, що в мене кадрові таки гайдамаки, що чимало з них пішло якраз тому, що не хотіли служити за гроші, що кадр і якраз його погляди дорожчі багато разів від якогось там наймита фахівця зі старими дореволюційними поглядами. Так і розійшлися ми, один другого не переконавши, бо справа так і лишилася нерозв'язаною. А в час боїв під Ромоданом-Солоницею з 24 по 26, якраз в бойове розташування полку явився з невеличкою ґрупою їздців сотник Епов, який приїхав від штабу дивізії з'ясувати положення на фронті. Я поправді побоювався, що хтось із гайдамацтва в його стрільне; але минулося.

Коли ж бої скінчилися, то Епов зі своїми кінними і одним возом обігнав полк, сказавши, що їде на зади большевиків і невідомим способом опинився у Колчака.

За 20-го та 21-го березня не поспіли ми посадити на коні багато людей, бо головно бракувало сідел, а вечером 21-го дістали зі штабу дивізії боєвий наказ, згідно з яким 22-го ранком мали піти розвідчі відділи в напрямку на Хорол, Ромодан, Дубовський, на якому то фронті мала оперувати запорожська дивізія, вся на лівому березі Сули. Направо від нас, в напрямку від Золотоноші, мала оперувати баварська важка дивізія, на жаль, числа її не пам'ятаю, але була вона під орудою ґенерала фон дер Гольца, родича відомого німецького військового письменника та колишнього головного інструктора турецьких військ. Ця дивізія ще не перейшла Сули, яка низче Лукомого була обсаджена червоними. Вліво на Лохвицю теж мала наступати німецька кіннота, піддержувана пішою бригадою, щоби перейти Сулу під містечком та простувати далі на Харків. В околицях села Лазорки мала зосереджуватись теж піша німецька бригада, яка вже висунула два куріні з артилерією у самі Лубни як свій аванґард. Отже, з наказу виявилось, що лишень ми, Запоріжці, перескочили Сулу, а що далі як на північ, так і на південь Сула ще не перейдена німцями, які щойно мають починати бої за переправи.

По тому наказі Гордієнківці мали висунутись як найдальше в сторону Хоролу, обійти село Лукоме та допомогти в акції баварцям. Вліво по залізниці на Ромодан мав рушити тимчасовий панцирник та ешелон Дорошенківців, а по широкому шляху на Ромодан кінна розвідка Республиканців. Богданівці мали залишитись у резерві. Таким чином 250 гордієнківським шаблям та 4 "Кольтам" і 2 гірським гарматкам давалося завдання на справжній кінний полк.

Крім того, окремою запискою повідомлялось, що отаман Натіїв мав перевести перегляд полку перед його відходом на площі перед собором.

Отже, почали ладнатись до виступу, запрягли всі свої вози по 6 коней, як при гарматах, щоби не було часом перешкоди в русі. Посадили на вози, крім озброєного їздового, ще по одному пішому з крісом, а два вози навантажили самими озброєними пішими по 6 на віз і позичили у Богданівців одного "Максима", так що обоз став уявляти зі себе самостійну бойову одиницю в 20 крісів, один звичайний скоростріл та один "Максима".

Решту всіх пішаків, сформованих у похідну сотню, треба було залишити, бо нікуди їх було взяти та й зброї не мали вони досить.

Цю нашу першу похідну сотню забрав собі штаб дивізії та сформував курінь поповнень для цілої дивізії, з якого ми, до речі, не дістали ані одного чоловіка. Командування цим курінем приняв воєнного часу "капітан", сотник Деркач. Це прізвище назначую тут тому, що доведеться з ним ще раз стрінутись, змальовуючи певні політичні інтриґи пізніших часів. Сотник Деркач з "Просвітян" Лубенщини, не знаю чи не з учителів, людина начитана, самовпевнена, спокійна; при першому знайомстві робив гарне вражіння головно виразною закінченістю кожної думки, яку висловлював не поспішаючи короткими, ясними реченнями.

22 березня був гарний теплий день. В ясному соняшному сяйві гарненькими та чепурненькими здавалися Лубни і з їх високого берега було видко далеко-далеко, аж до самої Покровської Богачки та Ромодану, що десь чорніли на обрію. Щоби не вертати та не розривати дальшого оповідання про нашу чотироденну бойову операцію, таки зразу змалюю тут місцевости, в яких вона велась. Від Лохвиці на Ромодан, Покровську Богачку і далі на села Кодинці і Оборонь тягнеться смуга горбів, які являються найвищими пунктами всієї околиці між ріками Сулою та Хоролом. Від цих горбів до річки Хоролу йде рівне плоскогір'я, що кінчається крутим берегом Хорола, а до Сули відокремлюється декілька похилих, злегка горбоватих язиків, з яких в самому районі боїв було три: Дубровський, Березоточі, - Покровська Богачка - хутори солоницькі та Покровська Богачка-Лукоме. Кожний з них опирався у Сулу, причому біля Березоточі, солоницьких хуторів та Лукоми ці язики горбів утворювали досить високе плато, яке хоч і було низче від правого західнього берега Сули, але підносилося над тими рівнями, що лежали між ними. По широкій долині, між першим та другим язиком, проходив шлях, піднімаючись повільними закрутами вгору до залізниці Лубни-Ромодан, а по самому верху, весь час домінуючи над залізницею, йшов широкий ґрунтовий шлях на Хорол, де-не-де обсажений великими деревами. Цей шлях проходив через південний край Покровської Богачки, на останньому кільометрі різко піднімаючись до неї вгору. Перед самою Богачкою з правого боку шляху видніла ґрупа старих розритих високих могил-курганів, а коло них йшла дорога Ромодан-Лукоми.