Ніч пройшла тоді неспокійно. Ворожі стежі весь час налягали на наші порозкидані групи, так що цілу ніч йшла на передових чатах стрілянина. Зв'язку із запіллям та Богданівцями не було ніякого, всі дроти були так попсовані, що поправляти їх було годі.

Над досвітком стихло і з раннього ранку в місті почалося життя. Ми гарячково відшукували зброю, сідла та коні для тих 100 хлопців, які не мали нічого і сформувалися були поки що в маршову сотню. Міське "громадянство" цікавилося прибувшими і приходило то до розташування 3-ої сотні, то до "Видів", де коло гармат не можна було протиснутись, то до деревляного моста.

І знову вражаюча ріжниця у відношенні до українського війська в Лубенців і у Киян. Тут хоч цікавість, тут хоч пасивна допомога, що виявляється в швидкому виконуванню наших прохань і у безліч порад. Тут і щирі балачки з військом, хоч іноді і при гарячих спорах, зокрема на політичні теми, а там у Києві були ми чужими, може, більше чужими, як армія в царські часи.

Тяжко сказати щось певне про настрої та угруповання в Лубнах, бо дуже мало ми там були і за цей час дуже не багато було часу для спостережень більше складного чим на селі життя, але все ж таки можна було сконстатувати, що тоді на послуги нашого полку стали дуже ріжні верстви населення, від підгородніх хлопців починаючи, великими власниками кінчаючи. З останніх, зокрема, були Шемети, які хотіли до нас приділити навіть якийсь відділ Червоного Хреста, який, щоправда, зовсім не надавався для кінного полку, бо був організацією, призначеною більше на працю в запіллю.

Ранком наш "каліка" паротяг спробував було витягнути по одному покинуті на Солониці вози, але на третьому возі зіпсувався і насилу сам дотягнувся до стації, так що розвантажили ми вози коло моста, куди їх так сяк докотили.

В десятій годині ранком донесли гарматчики з "Видів", що з боку Ромодану закурили та посуваються до нас три потяги. Ми стояли в поготівлі, а штаб виїхав до "Видів", звідки все було чудово видко.

За годину з далекозора було ясно видно, що йдуть: попереду старий знайомий "Заамурець", за ним тимчасовий панцирник із двома гарматами на плятформах, а ще за ним довгий ешелон вантажних возів, так що за півгодини мусіла перша сотня звільнити перестанок Солоницю.

На "Видах" юрба народу, пані, панночки з парасольками, дехто з далекозорами. Всі намови гайдамацтва, щоб поховались, даремні. Тільки коло гарматок, що зухвало стоять в невеличких окопах на відкритій позиції, порожньо. За це в "резерві" 3-ої сотні та пішаків – "пікнік".

Ворожі бронепотяги, підійшовши до перестанку Солониця та обсадивши її пішим десантом, почали стріляти до наших гарматок на "Видах".

Після першого вистрілу зникли всі цікаві з "Видів", скінчився і "пікнік", в резерві лишилися самі гайдамаки, а на "Видах" гарматки та гордієнківський штаб.

Марно стріляють панцирники, бо тяжко попасти в цю вузеньку, небезпечну для нас смугу, якою являється обріз крутобережа, на якому стоять гарматки і сидять гармаші та штаб. І зваживши це, що стріляється з панцирника та ще знизу і далеко, бо зблизька гармату не підняти, то така стрілянина є цілком даремною витратою набоїв. Отже, стрільна із виттям перелітають та рвуться десь далеко на левадах за містом, лякаючи мешканців, то вибухають низько під нами, обиваючи кулями гіляки дерев і кущів на крутобережу, піднімаючи з них стайки горобців, які налякано літають в ріжні боки.

Гармаші, в більшости "фронтовики", добре знають, що страшно, а що небезпечно, тому спокійно чекають у своїх маленьких закопах наказу відкрити вогонь.

Трохи пострілявши від Солониці, пішов "Заамурець" далі до моста, стріляючи на ходу по мості ґранатами, очевидячки, намагаючись його розбити. Його товариш залишився на Солониці та далі витрачає набої, намагаючись пошкодити нашим гарматкам. Довгий ешелон димить уже в 2 кільометрах за Солоницею і щось не поспішає до стації.

Час для протиакції. Треба було якось знову поділати на психольоґію та використати ту нашу перевагу, що ми не були прив'язані до ешелонів, а стояли на своїх ногах і не на колесах. В ешелонах річи двояко можна брати: можна швидко посуватися без втоми вперед, але є змога також швидко, по вченому кажучи, "вийти з бою", а ця змога не завжди безпечна.

І так 1-ша і 3-тя сотня пішли під орудою сотника Епова від деревляного моста по лівому березі на зади Солониці, вся "піша пішанина": хто з крісом, хто з револьвером, а чимало із кійками мала позначити (маркувати) похід підпомоги до залізничого моста. "Залога" міста 4. сотня (16 козаків) та 4. сотня зв'язку (6 козаків) (1), штаб і обоз, яких теж мусілося числити силою, 8 крісів, мали держати місто і деревляний міст.

За яких 12-15 хвилин після видачі наказу вже широко роз'їхалася лава чорних шапок справа, сивих з жовтими шликами зліва, обслуга двох "Кольтів" посередині і почали наближатися трухцем між хатами Засулля до Солониці; широка піша лава вийшла з ліска між містом і залізничим мостом, до якого почала посуватись.

Як тільки з'явились ці лави і панцирники стали до них пристрілюватися, заговорила й наша гарматка, а друга сотня від моста відкрила вогонь.

Перший ґранат упав майже коло самих рейок за "Заамурцем", другий перелетів та вибух за ним, третій вкрив панцирник своїм чорним димом, а від четвертого пішов дим вже зі середини гарматної башти "Заамурця" та зі щілин скорострільних бійниць, що під нею.

Ця влучність так поділала на "Заамурця", що він почав спішно відходити, відкривши вогонь зі всіх своїх скорострілів, очевидячки панічний.

Наші гармаші, покинувши утікаючого "Заамурця", почали бити по його товаришеві на Солониці та по підходячому ешелоні, який після перших наших шрапнелів починає відходити, не попробувавши навіть висадити десанти.

З позиції на "Видах" видко, як наші сотні в долині, попавши під вогонь, збільшують ходу, як падають коні та козаки та за кілька хвилин злазять з коней на височінь з млинами за Засуллям, видко, як чвалом підходять коноводи, туляться за поблизькими хатами муніційні скорострільні "вюки", починають "строчити" наші Кольти і ворожі панцирники панікують та подаються навздогін за своїм ешелоном.

Перестанок Солониця вільний, але ворог підсунувся від нього лише на чотири кільометри, де спинилися його панцирники та ешелон, тому ризиковно залишати наші сотні далеко за Сулою і вони відходять, залишивши тільки свої стежі.

Рядами по три коні з піснею вертали наші побідники вулицею Засулля, ховаючись зовсім від ока тих, що дивилися на них із "Видів".

Бій закінчився коло 2 години, але до темряви не розсідлювали Гордієнківці коней, бо все ще курилися ворожі паротяги недалеко Солониці, а під вечір виїхав тимчасовий їхній панцирник знову вперед, та, трошки пострілявши, а не діждавшися відповіді, пішов собі, але вже до самого Ромодану та ще і зі своїми товаришами.

Ніччю знову тріскали стріли на тому березі Сули, а на ранок третього дня до міста входили заляпані болотом змучені Богданівці, що поспішали на поміч своїй кінноті.

Нарешті розсідлали коней та трошки відпочили, але наша "господарська частина" безнадійно застрягла коло Гребінки, а тому багато дечого бракувало і лише завдяки росіянам, що залишили нам свої вози, – ми могли підхарчуватися.

Погано було тільки те, що наші набої до гірських гарматок, які були в ешелоні, теж стояли там, за Гребінкою, де їх таки трохи порозстрілювано, а при піхоті були польові гармати, яких набої нам не підходили. Взяти ж з собою польові гармати це було все одно, що спутати собі ноги і зробити себе нерухливим.

Тому просив я Натіїва, який прибув з Богданівцями, щоби якнайскорше подав бодай воза з набоями.

20 та 21 березня підійшли до Лубен Дорошенківці і Республиканці. Нарешті приїхали в ешелонах і німці, бо міст біля Гребінки поправлено, але ешелони з військами так забили дорогу, що вози з господарською частиною, а також і з нашою просунути було годі.