Отже, коли одного дня в помешканнях, в яких були розташовані Гордієнківці, з'явилися стрункі вояцькі постаті в гарно пошитих синіх та сірих жупанах, у сірих смушкових шапках з кольоровими верхами, то наші їх обступили зі всіх боків, та стали розбалакувати та розпитувати. Хоч і як не довгі були ці розмови, але ясною стала зараз ця ріжниця в успосіблені "Синіх" й "Сірих". Сині козаки гаряче балакали про ріжні політичні справи, казали нам, що в них молодший командний склад призначений із тих старшин, які мають цілковите довір'я козацтва, що настрої в їх частинах досить революційні, що Центральна Рада та її неповні соціяльні реформи є для "Синіх" мінімум і т. д.

Той єдиний "синій" старшина, з яким мені довелося балакати, був досить таки "червоний" по своїх поглядах, тримався по товариському зі своїми козаками, та нарікав на надто реакційні настрої вищої команди. Шкода, що не пам'ятаю, з якого полку "Синіх" були кватирієри, здається, чи не з 3-го. Сірі більше нагадували "муштрованого" вояка передреволюційних часів. Дивно, але нав'язувалась анальоґія між козаком Сірої Дивізії та стрільцем з Січового Стрілецтва. Та же сама мертвяча австрійська муштра, якась забитість і безкритичність. Знову скажу, що бачили ми лише гурток людей зі складу цих двох дивізій, але все ж таки були нам близчі "Сині" своєю більше свідомою, більше демократичною дисципліною.

Ці відвідини і ці балачки знову викликали між Гордієнківцями всякі розмови та обговорювання. Дарма, що й самі Гордієнківці, як далі ми побачимо, були вже не ті виразно ліві революційні боєвики, бо побачення з "Синіми" та "Сірими" було вже після доповнення полку, та все ж висновки цих розмов були майже такі, як і раніше, а саме: погано, що довелося формувати частини за допомогою монархістичних держав, але що ж робити, коли, ані демократична, ані соціялістична Росія не дозволила на українські військові формування і доводилося нам формуватись самочинно, а в той час та же революційна Росія дозволила формуватись польському корпусові Довбур-Мусніцького, хоча в нього старшинський та вояцький склад був далеко недемократичний.

У всякім разі ті настрої "Синіх", які спостерігли ми під час наших розмов з ними, давали надію, що і вони стануть опорою лівих груп Центральної Ради.

Поки відбулися ці події поза межами полку, полк почав своє поповнення та доформування.

Ще на параді з нагоди вступу українських військ до Києва, разом із наказом перейти до Гарматньої Школи та почати формування, Натіїв переказав мені, що як штаб дивізії, так і кожний із полків мають проголосити заклик про вступ до частин добровольців (охочекомонних) та що всі кінні частини, де б вони і при яких інших військових українських формаціях не були, мають увійти в склад Гордієнківського полку, а також що всі кінні добровольці, які тільки зголосяться до штабу дивізії, будуть спрямовані до Гордієнківського полку. Ґенерал Натіїв повідомив мене, що, з огляду на цілковитий моральний розклад народніх мас, вирішено перейти на добровільництво, як головну засаду комплектування збройних сил. Дуже не подобався мені такий принціп. Бо цей принціп, на мою думку, є морально-розкладовий для армії, а тому вирішив я наскільки можливо зменшити шкідливість цього добровільництва тим, щоб по можности притягти до полку людей не публікаціями і не афішами на вулицях Києва, бо це дало б мені мішанину з мійської здеклясованої інтелігенції та мійського шумовиння, але звернутися висилкою гайдамаків до околишних сіл із прямим закликом до селянства. Штаб дивізії все одно оголосить добровільний набір, і я все одно дістану трохи й небажаного елементу з міста.

На другий день після наради, стягнувши всі ті стежі, які були вислані понад Дніпро і по Києві, та залишивши лишень ті, що були на головних напрямках, якими стреміли німці перейти Дніпро, вирушили ми до помешкань Гарматньої Школи.

Нерадо зустріли ми нове помешкання. Касарні на Діловій, в яких ми досі були, стояли порожні, а в Гарматній Школі була ціла її адміністрація на чолі з якимсь ґенерал-майором російської служби, і просто треба було дивуватись, як вони там усиділи до цієї пори..

Звичайно, я з'явився у пана начальника школи, передавши йому наказ української влади про передачу нам помешкань, але зустрів рішучу відмову. Він тоном старшого, звичайно рахуючись по російській службі, та природно російською мовою, заявив мені, що вже досить було тих "українських" чи большевицьких частин в школі, що вони й так вже досить нашкодили та що він як начальник школи і як цей, що відповідає за майно, Гордієнківців не впустить і звернеться, якщо треба, за допомогою проти "реквізування школи українською владою" до німців.

Та побачивши, що я рішуче стою при свойому, і побачивши стрункі ряди невеличкого гуртка Гордієнківців, які підходили зі співами, він збився з тону та почав переконувати мене, що стояти мені в школі просто неможливо, бо попередники наші Сердюки гарматчики та "большевицька" – себто російська "кіннота" покидали тут усіх своїх шолудивих коней, так що ані стайні, ані уїздня, не надаються до вжитку.

Довелося на перших кроках дійсно поставити коней на припонах, а протягом дня дезінфекціонувати уїздню та одну зі стаєн і там влаштувати коней, щоправда теж на польових припонах, бо усе внутрішнє влаштування стаєнь було зіпсуте.

Щодо козаків та старшин, то я твердо вирішив і надалі додержуватись тих суто, може і надто демократичних, традицій, які якось самі собою утворилися в полку, тобто не давати старшині окремих помешкань та будь-яких пільг в укладі життя. От чому невеличкі кадри полку розмістилися в двох "батерійних помешканнях" школи, з яких кожне було розчислине на 200 людей. В цих помешканнях сподівався я докінчити формування полку, бо не гадав, щоби пощастило зібрати більше чим 400 козаків. В одному помешканню стояв штаб полку разом 6 люда та половина муштровиків, а в другому скорострільці та друга половина. Немуштрові примістилися в долішньому поверсі біля кухонь та почали приготовлювати їду так для цього складу полку, який був, як і для того, що ще мав бути. Єдиний, хто дістав пільгу та окреме помешкання, то наш "лікар" Павлуша (Полина Думчова) та його помішник, бо ж вони були жінки.

Завітало до нас сердите начальство школи, походило коло гайдамаків, подивилося як вони заходяться коло коней, коло кульбак, коло зброї, подивилося, як докладно перечищують хлопці скоростріли, як чистять коней, вози та й самих себе і раптом змінило до нас відношення, запропонувавши видати покривала козацтву, коням вівса і навіть ординувати куховара в поміч. Очевидячки, поділала на фахового вояка справність гайдамацька та старання про коней. А ввечері запрошено мене на чай до "Його Превосходительства" і на словесну розвідку: "чого це я пішов в українці".

Ми влаштувалися – вислали гайдамацькі роз'їзди із закликом до селян та почали дожидати поповнень, але село радо привозило овес, сіно, радо балакало з нами, але йти до війська не дуже то поспішало.

В перші два-три дні з'явився лишень невеличкий гурт бувших гусарів "Київського гусарського полку" на своїх муштрових конях та зі своїм старшиною "ротмістром" (сотником) Нестроєвим на чолі, а негайно же за ним підійшов другий гурт теж гусарів "Гродненського Гвардійського полку" і теж зі своїм старшиною того ж полку поручником Гарасименком. Всі ці бувші гусари були з селян поблизьких сел, а ті старшини, що з ними прийшли, переховувались на цих селах у мент заняття Києва військами Муравйова.

Цікаве з психольогічного погляду утворення цих гуртків. Наші гайдамаки звернулися до сільських сходів із закликом, на який згодилося йти до полку декілька селян з бувших гусарів, але запитали, чи вони можуть привести інших, відомих їм, товаришів і відомих старшин, отже, й привели. Таким чином, тут ділав подвійний зв'язок із минулої служби в російськім полку – та територіяльно земляцький. Природно, треба було цей зв'язок якнайкраще використати, тому я і призначив ці обидва гуртки до першої сотні – а сотника (еквівалент "ротмістра") Нестроїва – командантом сотні. В цю сотню дав я за бунчужного свого, ще від початку істновання полку, кадрового гайдамаку та ще з ним трьох інших, і в сотні сталося ориґінальне відношення сил: сотник Нестроїв – з поміщиків Полтавщини – вихованець Миколаївського корпусу, отже, ні в якому разі не соціяліст – і лише трохи демократ, але, попавши в середовище "свого" козацтва, яке зразу же попало під соціяльний вплив споріднених із цим козацтвом кадрових гайдамаків, він просто на очах став "лівіти", раніше "термінольогічно", а потім і "психічно". Трохи згодом він зустрівся зі своїм братом, що теж був вступив до нашого полку, але цей не міг витримати ані "соціялізму брата", ні "большевизму" полку та пішов геть.