Дальший похід полку був дуже одноманітний. Важкі переходи від села до села, які в тих сторонах доволі пороскидані, і рух лісовими доріжками в суворій природі засипаних снігом пралісів. Тяжка морока була з відшукуванням шляхів. В цій диковині, при невеличкому русі, часто-густо доводилося нам брати за правдиву тимчасову доріжку, по якій поліщуки звозять зимою з багон сіно. Доводилось повертаючи, дійшовши до розібраних копиць сіна, знову шукати правдивого шляху. Користуватись провідниками з місцевих людей було дуже тяжко, бо вони, вийшовши зі своєї оселі, тікали з дороги, а в деяких випадках не знали навіть і шляху, по якому можна було би проїхати до сусідньої оселі, знаючи тільки шлях до того містечка, з якого приїздили до них Жиди, та шляхи до своїх сіножатей. Треба зазначити, що йшли ми надзвичайно дикими дорогами і районами Полісся, так, що, наприклад, село Глушковичі вперше побачило військо, яке викликало своєю появою страшенний переляк. Це село має з близшим до нього містом Туровим (40 км віддалі) сполучення 2-3 місяці в рік, коли замерзнуть болота. Позатим живе своїм окремим життям і не будує інших печей, як просторі огнища, подібні до європейських ватранів (коминків), тільки без бічних стінок, так що вогонь йде цілою стіною, кидаючи світло та жар на кімнату. У тому селі більше, як в інших, удержались прастарі поганські звичаї. Цвинтар найбільше витриманого типу польських цвинтарів: величезні хрести позатикувані на курганового типу горбках, на кожнім горбі осикова колода, обрубана з одного краю драбинчастими вирубками й сперта на двох великих природніх камінях –"валунцях" (ледового періоду), які підпирають її з обидвох боків майже в самій середині. Кладовище огороджене невисоким муром, який тягнеться по низу горбовини та складається з таких же "валунців". Такого типу кладовище намальоване одним із польських малярів, прізвища якого не пам'ятаю, на картині під назвою "Пйорун".

Отже, на тому шляху, через глухе Полісся, довелося нам боротись не тільки з природою, холодом, але й з порожнечею деяких сіл. Доводилося виходити дуже рано, морочитись з тими проклятими манівцями, то зникаючи в непроглядну лісову гущавину, то, переходячи по заметених снігами багнищах, грітися і їсти замерзлий хліб біля розкладеної зі сухого гілля ватри та знову рушати в непевні лісові доріжки.

Грізна, сувора, але яка мальовнича природа! Гра снігових плям на теміні зелених сосон та ялиць, білих стовбурів берези й величезних осик – все те видавалось ніби натовпом казкових духів-лісовиків, головно під вечір, коли темніло у лісі. В тому невиразному півсвіті прорізували гущавину борів червоні проміні сонця, кидаючи химерні тіні довкруги.

Чорні шапки (ми всі були в сибірських кудлатих папахах) так достроювались до тієї дикої природи: кудлаті сибірські кучми, вихудлі коні, валка возів усуміш на колесах і санках, що чорним вужем тягнулась поміж височезними стовбурами дерев-велетнів або різко видніла на широких багнищах, – усе те творило вражіння чогось несправжнього, якоїсь казки з давньої давнини гайдамацьких походів.

Мимоволі навіть і міцні гайдамацькі нерви, загартовані боями у великій війні, підпадали під вплив цього окруження, викликаючи на зверх дивні атавістичні прастарі почування...

Йдем, і з кожним днем сціплюється випадкова збірка з 16 ріжних російських полків та багатьох сіл й повітів України в одну родину, почуваючи однаково, боліючу одною думкою.

Йдем, і мріємо про те, як принесемо свою зброю, боєве завзяття рідньому краю; як він радісно привітає нас, коли ми поможемо йому в його будівельній праці. А ліс довкруги шумить-гуде прастарі казки...

Але не обійшлось без пригод на тому шляху. На водохрещі (Йорданські свята) були ми в селі Погості, що на Білорусі, і гучно відбули свято. Співали в церкві по українськи, з бідою переклавши самотужки славянський текст, били з рушниць на водосвяття, і кидали ручні бомби замісць стрільби з гармат. Наслідки були несподівані: на закінченні свята покликали команданта полку з декількома представниками штабу до недалекого панського фільварку, який дійсно був панським тільки по імені (всього 30 десятин землі), щоб познайомитися зі стежою польських уланів, які надійшли з австро-німецької сторони, від легіонів Пілсудського розшукувати корпус польських військ Довбура-Мусніцького.

Вони перейшли через російський фронт з кіньми, зброєю та в уніформі…

Нам ясно стало, що вже кінчаються змагання по бувших межах державних угруповань народів та що тепер починаються інші часи… На всіх мітінґах фронту нас переконували, що ці межі мають бути тільки соціяльні, одначе на цілім нашім шляху нашого походу до того часу, а також і ця випадкова зустріч, доводили, що ці межі не є тільки соціяльні, що головно треба брати під увагу якраз національний момент. Також стало нам ясно, що і російсько-німецький фронт, як такий, вже перестав істнувати.

На другий день після цього випадку ми мусіли переходити залізницю з Лунинця, на якій були етапи, варти і т. д.

Перейшли ми її між стацією Манденевичамн та Петковичами без перешкод. В Манденевичах довелося в етапному шпиталі залишити 6 хворих гайдамаків із познаками плямистого тифу, бо везти їх дальше на возах було неможливо.

В Петковичах треба було перевести першу платну реквізицію борошна з німецького млина, бо хліба вже почало не вистарчати. При цій реквізиції переконалися ми, що не все у тому глибокому запіллю спокійно та "благополучно", бо дуже здивувався управитель млина, коли дістав під нас гроші за вимогою дати на них посвідку.

Під вечір 8-го січня дійшли ми до ріки Прип'яти, покритої ледом, на якому не було ані порошинки снігу; тільки сям-там виступала вода.

З великими труднощами перетягли ми через лід обози і опинилися в Турові, де попали на ворожі установи задів окремої, складеної з упривіліованих частин російської гвардії.

Начальникові Турівського етапу ми подали себе як 12. важкий дивізіон і він у пітьмі ночі призначив нам стоянки в самому кінці містечка, при його східному виході. Та ранком, побачивши наших дрібних сибірських коней й почувши українську мову, дуже стурбувався. За якийсь час російські С-ри, що були в етапному комітеті, повідомили нас, що нам загрожує розброєння та що до Турова викликано кінноту з гарматами.

Не чекаючи на таких гостей, ми відійшли в алярмовому порядку на села – Пінеже, дальше на Родивилів і славетні Глушковичі. Між Топерічем і Родивиловом, попри наш шлях, натрапили ми на стовп із написом: "Минська губернія" з одного – "Волинська" з другого боку. Хлопці не витримали та, позлазивши з коней, прибили другі написи: "Білорусь-Україна". Здавалося нам, що ми вже осягнули мету, що вже дісталися додому.

За Глушковичами пішли ми попри ріку Уборт, вздовж якої вже зміняється і вигляд ліса, – в якому є вже чимало дубів та осель. Чим дальше тим все більше наближуємось до рідних, знайомих нам, українських сіл. Характерні риси цього району – це борткове бжолярство: безліч колод-вуликів по деревах, переважно по дубах.

Ми дома, але не в себе. В 30 верстах від м. Олевська, на яке ми мали вийти, зустріли ми знову сліди "російської демобілізації". По селах натрапляли на кінські кістяки, покинуті вози, а в селі Юріїв, 15 верст від Олевська, побачили ціле кінське кладовище й табор покинутих возів. Селяне казали, що тутечки стояв якийсь кінський шпиталь, якого обслуга розійшлася, покинувши хорих коней, які так і поздихали на припонах. Селяне повідомили нас, що на стації Олевську стоїть якась залога, яка виходила до села реквірувати сіно і знущалася над селянами, називаючи їх зрадниками революції – лаяла Центральну Раду, Україну і т. д.

Довелося нам спинитись у Юрієві та вислати розвідку, яка вернувши донесла, що в Олевську стоять два куріні ополченців переважно походження з Минська та його околиць з невеликою домішкою людей з-під Курська. Що ці куріні мають виборних командирів, що населення нарікає на їхнє погане поводження, а зокрема невдоволені Жиди. Розвідка донесла, що Коростень занятий нібито Українцями, а в бік від Сарнів мають бути Москалі.