Після цього новий командант сказав, що він раніше, чим приняти полк, мусить зголоситись у Натіїва – та тільки ми його й бачили.

Дійсно, як приняти полк без прапору, коли російські правила казали, що коли знищено ввесь полк, а залишився прапор, то полк живий, а нема прапору – то нема полку. Тому обережні команданти перед боєм висилали "прапор" кудись подалі взад аж до обозу другого порядку, а ми, бідолашні, не мали тоді такої розкоші, як обоз другого порядку.

Цікаво, що, здається, ні один із наших полків, крім Богданівців, аж до 1920. року, до часів інтерновання, не мав прапору, який відповідав би знамені "штандарта".

Тут несвідомо робили своє атавізми, бо наші старі козацькі полки таких прапорів, здається, не мали, крім "жалованих чужими королями та царями", а це "пожаловання" завжди неминуче сходилося з ментами занепаду війська.

Такий же випадок повторився і у Дорошенківців, де теж хотіли дати нового команданта, який також не зміг переняти полку.

Щоби остаточно змалювати усі перипетії формування, доведеться спинитись дещо над питанням матеріяльного заосмотрення. Здавалось би, що в Києві в 1918 році це питання не могло би викликати непорозуміння. Київ був базою Південно-Західного фронту, що числив щось понад мільйон війська, отже, його склади легко мусіли би забезпечити неповні десятки тисяч українського війська, але мимо того, що ці склади були дещо пограбовані, завідуючі ними, що залишилися, не поспішали реєструватись в української та німецької влади. Українська військова влада була лишень у стані формування. Німці взяли тільки під охорону, що могли, як от Дарницькі склади, та із взятого під охорону нічого не хотіли давати до реєстрації майна, так що довелося після довгих даремних прохань по всяких інстанціях просто вислати розвідки по Києві та околиці, щоби добути те, чого бракувало, головно шаблі, кінний наряд та вози.

Парадоксально, але правда. Розвідки донесли, що на Васильківській є великий склад сідел, але що завідуючий складом відмовився видати, і що на Печерському наша й Дорошенківська розвідка виявила склад возів. Я вислав прохання і дістав дозвіл від самого Військового Секретаря.

Але видістати цей потрібний наряд було не так просто. Завідуючі вимагали посвідки від бувшого їх начальства, яке кудись зникло. Інакше, мовляв, не мають права видати. Вони ще й загрожували, що пожаліються німцям і т. д. Нарешті мій терпець увірвався і я вислав відділ з наказом силою взяти, що потрібно, і примусом залишити посвідку на те, що взялось. Лише так вдалося видістати наряд і в день нашого виступу хоч не все, але багато було вже в порядку.

Поруч з нашими збройними силами продовжували своє існування ті грузинські збройні організації, яких ми застали в Києві. В складі цих грузинських збройних організацій була і цілком самостійна вірменська частина. Не знаю, на яких підставах вона існувала; здається, що числилася за вільнонаємну міліцію міста Києва.

За час нашого формування мені довелося нав'язати зв'язок з представниками тих організацій.

Один із них Сандро Фравіянд, мій товариш по випуску з російської військової школи, в щирій балачці сказав мені, що їх положення як грузинів тут погане, що єдино, кому вони можуть співчувати, то це нам, українцям, бо ж росіянам вони не вірять та ще менше вірять німцям, які є їх ворогами, бо вони спільники турків, і звичайно, не будуть робити уступок із турецьких інтересів у користь Вірменії чи Грузії, а Турція як сама не схоче загарбати ці землі, то скорше згодиться на залишення їх у російській неволі, чим на їх самостійність. От тому всі надії грузинів і вірменів були в погромі Осередних Держав, а тому і їх політика, при всьому співчуттю до українців, була проти тодішньої української політики – ставки на Австро-Німеччину.

– "Ми тільки і мріємо, як би якось прорватись зі зброєю домів, де кожний кріс йде на вагу золота, але як це зробимо, не знаємо" – казав він нервуючись.

Не дивлячись на те, що нашому формуванню ще далеко було до кінця, ми дістали 6. березня після військової наради наказ вирушити далі на схід.

Першими мали вантажитись Богданівці, за ними Гордієнківці, Дорошенківці та Республиканці. Слобожанські Гайдамаки, Січові Стрільці та Київські Партизани мали залишитись у Києві.

З вантаженням йшло погано. Мимо того, що рухомий склад залізниць був страшенно винищений війною, головно демобілізацією, мимо того, що все, що було краще, забрали з собою відступаючі російські війська, весь вищий та низчий залізничий персонал виразно саботував і нас, і німців. Просто невідомо, чи були б ми виїхали, коли б не було нашого залізничого куріня, який якось усе наладнував.

До якого ступеня йшов саботаж, наведу приклад. Щойно від'їхали Богданівці й на одному вантажному помості почали вантажитись у довгий ряд ваґонів ми – наша піша батерія та німецькі наколесники, як від сторони Києва II. надігнав потяг, теж повний німецьких вояків. Потяг йшов швидко і, як виказували сиґнали та переводи, які я бачив, неминуче мусів увігнатись у середину тих возів, що стояли коло вантажного помосту.

Я швидко скомандував своїм хлопцям вийти з возів і не вводити до них коней. Ще не всі встигли виконати наказ, як паротяг в'їхав якраз в середину ешелону, що стояв коло помосту, та зсунув із рейок чимало возів, заки спинився, похилившись дещо на бік.

Німці, які їхали, висипалися з возів, а механік на паротязі, що стояв недалеко від мене, лише посміхався вдоволено, потім побачивши, що до паротягу йде німецький старшина з вояками на остро, скочив на поміст, пірнув між гайдамацтвом і зник серед заставлених возами торів.

Цей випадок причинився до того, що кінно-гарматна батерія під орудою полковника Алмазова, яка мала бути приділена до нашого полку та була вже частинно навантажена, виїхала раніше з потягом Богданівців, а я дістав у свій ешелон пішу двогарматню батерію.

Виїхали зрештою і ми, та тому, що старий залізничий міст був ще попсований, поїхали через новий тимчасовий міст – Гавань-Дарниця. Ми їхали дуже повільно, бо дістали замість справжнього паротягу стару руїну, що більше стогнала, ніж везла.

Нарешті Дніпро – міст, Микольська Слобідка і залізничий тор від неї, який біжить пісчаними пустарями до Дарниці. З повільно рухаючогося потягу бачимо покинуті гармати з купами вистріляних набоїв, з пащами, звернутими на Київ. Це ті самі гармати, з яких "муравйовці" били по Києві (див. 1. частину спогадів) та покинули їх.

Раптом стоп!... Що сталося?... Механік докладає, що у паротязі не вистарчило палива та просить відпустити паротяг до Дарниці за паливом. Але... дякую – залишити ешелон отак серед пустарів на торі. Висажую з возів гайдамаків. Розбираємо якийсь старий пліт. Поїхали.

Нарешті Дарниця і ніч. Стація забита німецькими ешелонами, які вивантажуються, бо коло Яготина зірвано міст, а над Сулою на міцних позиціях ставлять опір російські війська, які мають поважну артилерію, головно чудовий панцирний потяг "Заамурець", що є певною перевагою в боях вздовж залізниці, які провадилися тоді.

Цей "Заамурець", з яким довелося чимало битись – зокрема Гордієнківцям – мав два гарматні і два скорострільні вози та два опанцировані паротяги, які зміняли один одного. На одному з гарматних возів було дві панцирні башти, з повним (на 360⁰) оборотом, озброєних звичайними 3-х дюймовими скорострільними гарматами. На другому, – одна башта з одною довгою морською 3-х дюймовою скорострільною, з великою досяглістю щось коло 8 верстов, гарматою. На кожному скорострільному возі всіх по 16 скорострілів "Максима", отже, разом три гармати і 32 скоростріли, що давало огневу міцність 1600 крісів. На другий ранок виїхали Богданівці, а нам було сказано, що наша черга прийде щойно після полудня.