Генерал Присовський витає мене радісно та знайомить мене з німецьким сотником та двома "лєйтнантами" як команданта кінного полку, який щойно вернув з глибокого рейду за Бердичів.

Бачу велике здивування на обличах німецьких старшин, які нерішуче подають мені руку: я вдягнений у "салдатську" кінну коротеньку кожушину, розпатлану папаху та весь аж до облича, сірого від утоми, забризьканий болотом. А так "гер оберст" в їх уяві не повинен виглядати...

Облича Німців прояснюються, коли я знимаю кожух та під ним вони бачуть старшинський "френч", щоправда, без відзнак, але зі значком російського ґенерального штабу на боці. Спостережений одним із них ґеоргіївський темляк та хрестик на моїй срібній туркестанській шаблі та моя німецька військова термінольогія їх остаточно заспокоюють.

Користуючись вільною хвилинкою, коли "гер гавптман" розбалакався з підполковником Балицьким, а решта прислухується, – питаю ґенерала Присовського:

- "А це що таке? З ними теж будемо битися, чи що"?

- "Та ні", - каже отаман загону, - "вони ж наші спільники: Центральна Рада підписала з Німцями угоду і до Житомира прийшов на допомогу, по шосе, авто-панцирний дивізіон, а за ним іде кіннота. Повз залізниці на Бердичів й Коростень ідуть німецькі корпуси, а з одним із них Слобідський Курінь і Січові Стрільці. Німці наступатимуть, аж заки не звільнять Україну від большевиків..."

І так сторінка історії перегорталася...

Вчорайші вороги ставали спільниками, а разом із тим національний ворог – в уяві декого з наших провідників уже починав називатись іменем пануючої над російським суспільством соціяльної групи, тієї групи, яка була тоді не без впливів і на Україні.

Вузол соціяльних і національних відносин почав тепер замотуватись чимраз складнійше. Але про це зацікавлений читач довідається вже з другої частини наших спогадів.

Львів, 1927.

Накладом видавничої кооперативи "Червона калина".

Сталося... Маємо нових спільників. Тих людей у залізних, важких шоломах, з твердою ходою, якимись мертво-карними обличями, яких від 1914 року вважали ми, ті що були в рядах російської армії, за найлютіших ворогів. Ось вони, ці старшини з приязною, наскільки це можливо, усмішкою сидять у сальон-вагоні, який колись належав "Главкоюзу" (Головному командуючому Південно-західним, по російськи, Юго-Западним фронтом), у якому 3 роки тому я діставав накази для свого роз'їзду окремого призначення від покійного полковника Духоніна. Ці старшини уважно як підлеглі слухають вказівок генерала Пресовського та порад підполковника Балецького.

Зі всією повнотою стає на яві самостійність України, яка підписує нові умови з іншим народом, іншим людським угрупованням, але чи так?

Як дзвони гудуть слова генерала Пресовського: "На Житомир по шосе йде – кінна дивізія – на Коростень корпус, а з ним Слобідський Кіш і Січовики. На Бердичів тільки німецький корпус і ні одного українського вояка. Німці йдуть звільнити Україну від большевиків..."

Тяжко собі уявити серйозність договору з такими нерівними оружними силами обох сторін; з одного боку, здисціплінована німецька мільйонова армія, з другого – невеликі українські відділи... Та в історії бували вже подібні випадки і то якраз з народами, які щойно відживали і визволювались, як от з Болгарією в 1877 р., з Сербією в 1870 р., а в нашій історії за гетьмана Мазепи та Дорошенка.

Між тим звертається до мене німець і докладно розпитує про чехословацькі війська, про те, де вони та які в них настрої. Полковник Балецький та генерал Пресовський доказують, що ці частини ніколи не можуть піти з большевиками, що їх командування дуже коректно відноситься до українських військ, дарма, що вони вже знали, що українці у спілці з німцями і що, певно, лишень пострах перед репресіями з боку австро-німецького командування жене чехів на схід. Я кажу, що дійсно чехи дуже до нас коректні, що я цілком не знаю, куди та як вони йдуть і який напрям тих сотень, що відходили до житомирсько-київського мурованого шляху.

Ми дістали від генерала Пресовського наказ вивантажитись у поблизькі стаційні будинки, дати людям відпочинок та бути в поготівлі.

Ще не вийшов я з воза, як почув, що німецький сотник вирішив післати навздогін за чехами два легкі авта та один панцирник з метою повести розвідку та по можности почати з ними пертрактації.

Ми вивантажились. Влаштувавши людей, пішов я з ад'ютантом Олексою Григорієвим до міста подивитись, що там робиться. Вже вечоріло, місто нічим не змінило свойого звичайного життя. Тільки коло бувшого губернаторського дому, що стояв за невеликим густеньким сквером, на Київській вулиці, біліючи своїми кольонами в старо-шляхетському стилі, чорніли як черепахи німецькі панцирні авта для забезпеки піхоти. На вулиці проти скверу стояла невеличка юрба цікавих, а перед сквером мирно ступали два німецькі вартові в шоломах і з рушницями.

Німецькі старшини розташувалися недалечко від свого дивізіону в готелю "Рим". Декілька будинків дальше на тій же вулиці, коло "Риму", стояла теж невеличка німецька варта, а між готелем та губернаторським будинком ходила зв'язкова стежа.

Зайшов я з Григорієвим до ресторану в готелі, де було чимало бувших старшин російської армії, з яких дехто вже надягнув царські погони. Один з присутних, побачивши на мені жовто-блакитну стрічку на рукаві, присів до нашого столика і тоном обурення розповів про те, що він бачив нині ранком у салі губернаторського дому. Оповідання цього невідомого мені чоловіка настільки цікаві для тодішніх настроїв, що уважаю доцільним їх тутки навести: "Український міністр Жуковський наказав на сьогоднішній ранок всім військовозобов'язаним бувшим старшинам російської армії, що перебувають в Житомирі, зібратися до великої салі губернаторського будинку. Зібралось чимало таки. Жуковський звернувся до зібраних з промовою, у якій закликав, як осіб, що належать теріторіяльно до України, вступити до української армії. Зібравшіся почали звертатися до Жуковського з протестами в дуже образливій формі, доводячи, що він не має права звертатися до них з такою пропозицією, бо він є самозванчий міністр самозванчої країни, а якийсь російський полковник, здається на прізвище Василів, почав тоном начальника кричати: "Гаспадін прапорщік, как ви смєлі нас безпокоїть своими глупостями". У цей мент почувся характерний сигнал німецького панцирника та гуркіт авт на вулиці, а за хвилину в салю ввійшов німецький старшина з декількома вояками. Був це звичайний собі "ляйтнант". Він привитав зібрання військовим привітом, а вся юрба, витягнувшись на струнко, відповіла. Німець через перекладчика запитав, де військовий міністр України, та довідавшись, хто Жуківський, зголосив йому своє прибуття з панцирним дівізіоном до розпорядження української влади як спільник. Цю заяву зібравшіся вкрили гучним "ура" та дехто почав стискати німцеві руку – а з них перший цей полковник".

При кінці цього оповідання до реставрації увійшов знайомий вже мені "гавптман", той самий, що був у Пресовського, та підійшовши до мене, тоном дуже подратованим сказав, що мої відомости про настрої чехів є невірні, бо вислане авто на шосе близько Коростишева обстріляли чехи, що вбито двох та поранено кількох вояків і одного старшину. Я зауважив німцеві, що він помиляється, бо я казав лише, що чехо-словацькі частини ставляться до нас, українців, коректно, а здогади, що вони будуть нібито коректні і до німців, висловив лише полковник Балецький.

Тут же я міг переконатись і в правдивости оповідання невідомого мені старшини, бо сидівша недалеко трохи підпила російська офіцерська братія встала і, вигукуючи "гох ді дайтшен офіціре" [41], витала входячих німців. Стало так огидно – бо ж німці йшли таки проти росіян і не в спілці з ними, – і тому я скорше забрався та відійшов до своїх хлопців.