Десь коло 10 години вечором залізничники повідомили, що через стацію Охотниково проходить потяг, повний "салдатів", який виглядає на впорядковану військову частину. Мабуть, що це карна експедиція зі Сарнів, бо російський командант стації дістав наказ пропустити цей потяг без затримки.

Прийшлося негайно заалярмувати перетомлених гайдамаків, що повлаштовувались вже на відпочинок на стації, та вийти до виємки перед семафором, ляскаючи зубами від холодного вітру зі снігом в дожиданню на потяг.

Потяг на даний сигнал спинився. Його вмент обскочили гайдамаки. Та показалось, що у возах спокійненько спав розброєний українізований полк, здається 58. дивізії, що невдало хотів проїхати на Україну. Старшини полку передали, що їхнім козакам ані не в думці наново озброюватись, що їх виїзд на Україну є причиною загального розвалу Північного фронту, що на тому фронті Німці ходять уже по цілому російському росташуванні так, що дійсно фронт вже не істнує.

За годину знову алярмове повідомлення з Охотникова, що йде потяг з гарматами на площадках. Знову поготівля і знову показується, що це якась російська батерія самовільно покинула Західний фронт, а старшини вже з тих новообібраних розказують, що все пропало і що фронту вже немає. А тутки проти стації безліч цінного майна – набоїв, мін, наряду.

Раненько викликав я рев. коміт. і передав йому, що наскільки дійсно фронт вже не істнує – то треба негайно вивезти майно поза Дніпро, інакше взрив його при відвороті знищить містечко.

Командантові Коростеня, від якого вернув сот. Григоріїв, переконавши його, що ми організована українська частина, а не банда, післав депешу про необхідність вивозу майна з Олевська та просив потягів. На те дістав я підтверджуючу відповідь, датовану дня 13. 1 год., і майже все населення Олевська почало вантажити в порожняк набої та міни.

Тимчасом з Охотникова невпинно йшли алярмуючі звідомлення, одно за другим, а все те денервувало гайдамаків і загрожувало повним їх моральним знищенням. Тому над вечір 13/1 вислав я одну сотню зі скорострілами в потязі, з наказом захопити Охотниково та просунутись якнайдальше під Сарни на розвідку.

Охотниково після коротенької стрілянини взяли гайдамаки, розброївши залогу і захопивши величезні склади рушниць, кинжалів, бомб та скорострілів.

Та виправа на Сарни не вдалась, бо коло залізничого мосту, перед Сарнами, гайдамаки попали під сильний гарматний обстріл.

Маючи на увазі нові прикмети війни, напівпартизанської, вирішив я озброїти полк як найлекше: всіх пішаків кінною легкою зброєю, решту ж полку, не виключаючи й старшин, – короткими крісами. Весь полк одержав автоматичні пистолі, а кожна піша та кінна сотня дістала дві автоматичні кріси системи Шоша.

Охотниківський склад наказав я вантажити для висилки в зад, а що не було б змоги вивезти, то казав роздати по селах, попередивши селян, щоб добре заховали, бо за найдену зброю Німці мають звичку палити села та розстрілювати найвидатнійших мешканців.

З менту прибуття до Олевська гайдамаки не мали хвилинки спокою. Праця кипіла. Виправляли потяги на Київ з майном, реквірували переходячі ешелони з організованими та дезорганізованими дезертирами, впорядкували життя та самооборону околичних сіл, звідки вже зранку 15. почали приходити делегації. З'явився навіть якийсь представник "Центральної Ради", який вилєґітимувався документом із підписом Ковалевського та почав заходитись коло організації вільного козацтва.

Малося вражіння, що полк впав як розжарений камінь у тиху воду Олевських околиць та підняв завірюху.

На стації був натовп людей. Всі вони звертаються за вказівками до штабу полку, який сам не має жадних інструкцій, жадних розпорядків, жадних уповноважень про утворення громадського ладу; сам йде на помацки.

Не можна було відмахуватись від життя, бо каламутні хвилі анархії та здемобілізованої сольдатески вже починали викидати своє шумовиння на поверхню.

Рев. ком. Олевська показав мені постанову "Військового Комітету" м. Сарнів, в автентичність якої і досі не хочу вірити, дарма, що вона була друкована на машинці та мала підписи та печатки, бо це була постанова про націоналізацію жінок, – якийсь пашквіль на ідеї комунізму та гідність людини. Бачу і тямлю цей документ як нині:

"...Тому що до цього часу буржуазія, з огляду на соціальну нерівність користалася кращими представниками жіноцтва і вважаючи необхідним цю несправедливість направити, Совдеп Сарни оголошує недійсність подруж і усуспільнення жінок"... а потім йшли дикі хімерні правила користування жінками. Знову повторюю, що все те виглядало на пашквіль, але представники "ревкому" присягалися, що це все правда, що були навіть спроби прикласти в життя ці постанови, спинені лише погрозами населення та одним з революційних карних відділів гвардії.

Тому буде зрозумілою ота горячкова праця суспільства з околиць Олевська, яке несподівано дістало підтримку від українського регулярного полку, що з'явився з пралісу.

Таким же скаженим був і розгін праці гайдамаків: догляд за вантаженням майна, поміч населенню, ревізія приходячих потягів, постійне поготівля проти Сарнів та демобілізованих "ополченців" і т. д. Все те страшенно томило і денервувало гайдамаків, які щойно виконали важкий перехід, щойно вирвались із хаосу боротьби на фронті.

Від 13. до 15. відправлено 7 потягів, із яких два зі зброєю до Київа, впорядковано міліцію та козацтво в районі 25 кільометрів довкруги Олевська, збільшено число верхових до 52, переведено перезброєння полку, – а все те зроблено без жадних вказівок із Київа, куди ми офіційно донесли про свій прихід вечором 12.1. окремою депешою.

Ця горячкова діяльність спричинила зменшення стану полку. Біля 30 гайдамаків виїхало з потягами, як провідники та варта, 5-х захоріло на тиф, на червінку – наслідок перевтоми та недоїдання – 10 лежало в горячці в полковій лічниці, а двох гайдамаків дезертувало (оба з Кам'янецького повіту).

Ранок 15-го січня приніс знову тривожні вістки про Київ. Командант Коростеня передав, що він дістав наказ відправити скільки можна козаків у Київ, але його Полуботківці вважають необхідним виконувати завдання удержання Коростеня, – тому він непевний у виконанні наказу про виїзд до Київа і не може його видати.

Коло 3-ої години гайдамаки, що виїхали з останнім потягом набоїв, донесли, що їх не приймає ст. Святошин, тому вони спинились у Малині, та що з боку Київа чути гарматні стріли. За годину донесли залізничники, що по їх відомостях у Київі бій. Кого – з ким? невідомо.

Відомости страшенно зворушили гайдамаків. Летучі мітінґи, – розмови, вигуки, нервове напруження зробило своє.

Головна тема розмов – необхідність щось робити: "У Київі б'ються – хто зна чи не контр-революція.. Чого ми йшли на Україну? Не сидіти тутки в дірі, коли там вирішується доля народу! Не даром маємо рушниці! В Київ, а там побачимо!"

Штаб полку намагався вияснити положення. Вдалося дістати телеграфічне получення зі стацією Київ ч. 1. Якийсь старшина радив російською мовою не турбуватись. Російською мовою?! Це вже надто ясно було для нас – що в Київі, мабуть, контр-революція...

Видано наказ вантажитись у похід на Київ. Залізнича вуглярка перед паротягом озброєна в два "Максими" і два "Шоші" на паротязі, – решта скорострілів на поготовлі у возах. Передаємо варту складів на стації сформованому вільному козацтву, вчимо, як поводитись із мінометами та бомбометами; та перед досвітком 16.1. виїзджаємо на Коростень-Київ.

Коростень. Декілька потягів, заповнених Полуботківським курінем, – майже втричі більше людей, як у нас: добре вдягнуті, ситі, не те, що ми, обідрані. Від розмов ухиляються: в Києві і без них війська досить, самих Полуботківців два куріні, Січові Стрільці, Богданівці, Сагайдачники, дивізія Сердюків – раду дадуть... А з Малина передають наші гайдамаки, що в Києві бій. "Центральна Рада" нібито вже не істнує.