Цілий другий день, а було вже 26 лютого, відпочивав полк у Житомирі і не трапилося нічого цікавого. Німецька кіннота, якої сподівалися з години на годину, так і не підійшла, а її передові частини підійшли до Житомира щойно досвіта 27-го. Ранком 27-го ми вже їхали навантажені в потяги через Коростень на Київ, щоби разом із Слобідським Кошем та Січовиками збити ворога, що ставив опір на р. Ірпені.

Коло полудня ми переїхали через Коростень, де вже стояв ешелон німецької піхоти і під ніч доїхали до ст. Малин, де нарешті змінили нашу варту при потягах з набоями, яка держалась на свойому пості коло місяця.

На цій стації дістав я наказ вивантажитись та об'єднати під своєю орудою, крім свого полку, ще кінно-партизанський відділ полк. Полозова, який, досі не знаю, звідки взявся, та вже перебував вивантажений коло Малина.

Зі всією цією кіннотою мусів я перейти щонайкоротшим шляхом до залізниці з Фастова на Київ та увійти до Києва, обов'язково раніше від німецьких відділів, що йшли по цій залізниці.

Далебі не розумію, навіщо треба було тягнути нас аж у Малин. За цей час ми й на конях дійшли би до його височини, рухаючись по шосе. Але наказ – наказом.

Вивантажилися швиденько, бо ж і небагато нас було, і в близчому до стації селі увійшли в зв'язок з партизанами полк. Полозова.

Стало трохи таки моторошно, бо цей відділ щось у 200 кінних зі скорострілами виявив собою не українське військо, а так собі якусь контр-революційну збірку.

Головно була це російська офіцерня, переважно піхотна, балакала московсько-українською мовою, а то й просто “общепонятним”. І це все повсідало на коні, але як вони їздили!.. так тільки їздять піхотні “прапорщики”. До того й кінного впоряду не знали. Перебалакавши із полк. Полозовим – трохи умів по українськи, я переконався, що він таки не хоче мені підпорядкуватись, бо в нього більше людей і всі вони старшини, а в мене менше і всі “звичайні вояки”.

Мені теж огидно було брати під оруду таку кумпашку (як пізніше довідався, цей відділ дуже помагав гетьманові Скоропадському при його “виборі”). Я доніс ґенералові Пресовському, що йду сам і з'ясувавши йому отверто чому, вирушив у напрямку на Шпитьки-Ігнатівку.

Без жадних перешкод дійшли ми до шосе Житомир-Київ, якраз до того місця, звідки виходить, коло якоїсь коршми, шлях на Шпитьки. Стали ми там та й почали розтирати коням спини, підгодовуючи їх в руках, бо був уже південь, а дорога була дуже тяжка і часом сніг, часом лід, часом застигла грязюка.

По шосе тягнулися групами чеські леґіонарі, їхали їх окремі вози.

З розпитів я довідався, що це відсталі потомлені, та що за ними йде задня сторожа.

Не простояли ми і чверть години, як побачили, що панове “партизани” теж зволять тягнутися за нами.

Коли передові стежі цього відділу дійшли до шосе, вони негайно почали захоплювати поодиноких чехів і хотіли їх розброїти та “шомполувати” під тим претекстом, що чехи йдуть до “большевиків”.

Довелося і мені вжити заходів: по-перше, визволити захоплених, по-друге, загрозити “партизанам” силою, по-третє, дочекатися Полозова та зауважити йому, що ми з чехами не воюєм та що, якщо його підлеглі будуть дозволяти собі на бешкети, то я примушений буду битись з ними і розброїти його відділ.

Хоч їх було і “більше” і вони були “офіцери”, а ми “салдати”, однако панове партизани притихли. А тут ще підійшла польова чеська стежа, командир якої поінформував мене, що в 10-12 кільометрах за нами йдуть німецькі стежі та що Ігнатівка, куди я йду, призначена на нічліг для їх лівої кольони, здається з полку Яна Жижка.

Полк. Полозов після цієї інформації рішуче заявив, що він дальше Шпитьків не йде і буде в них ночувати, ми ж пішли далі.

Якось дико було дивитися на села, якими ми проходили. Попри ці села та через них проходять ріжні сили, ріжні озброєні відділи, які один з другим змагаються; з заходу суне залізна хмара німецького війська, а село живе своїм життям, ніби довкруги нічого не діється. Осібно вразила сценка в одному маленькому сельці коло Шпитьків, куди ми попали так коло другої години дня. Сонечко добре пригріло, якось не по-зимовому і на широкому подвір'ю одної з хат, що стояла коло самого входу до села, яке було ще завалене нероставшими сніговими завалами, хлопці з червоними стрічками на грудях та дівчата в наших мальовничих одягах під музику скрипки та бубна витанцьовували танок, якусь плетеницю, як та комашня на сонечку; з пару дядьків та бабів сиділо коло хат, з люльками в роті і дивилися на танок.

Наших їздців радісно витали, а дівчата кричали в танку – "Гей! Годі, козаки, воювати! а ну з коней та танцювати!"

Відповіли гайдамаки вигуками на вигуки та й поїхали далі, тільки мій помішник сотник Андрієнко бурмотів коло мене. "От і народ! збудуєш з ним державу чи соціялізм! Німець на носі, а вони танцювати..."

Дивна людина оцей Андрієнко. "Прапорщик" з народніх учителів, ранений в обидві ноги під час світової війни, одна нога стала від того трошки коротша і він кульгав. Горячий, нестриманий, щойно в Житомирі попав у велику халепу: зустрів на станції Грушевського, підійшов до нього та й каже: "Якого чорта, батьку, привів німців? Це ж чорт зна що, а не політика – ганьба на цілий світ: соціаліст, а з "Кайзером" трактує". Почувши цю розмову, вартовий стрілець з Наддніпрянців підскочив і в досить таки нечемний спосіб штурхнув Андрієнка зі словами: "Як смієш так з головою уряду балакати", але Андрієнко відповів: "Він (це Грушевський) має велику шану, що його ми – народ, обібрали, а не я, що він у мене головою уряду". Не знаю, що відповів стрілець, але зрештою дійшло до того, що Андрієнко, крикнувши до Грушевського: "як ти не спиниш цього дурня, я спиню", хопився до шаблі, ну звичайно і був заарештований та обезброєний. Але на тому біда не скінчилася, – гайдамацтво не визнало правди за вартовим і хотіло силою визволити Андрієнка "з буржуазного полону" та все це якось поладналося завдяки Грушевському, що сам наказав звільнити Андрієнка запискою, в якій написано було, як мені казали, що мовляв, за щирість не карають, а годі щоб гайдамака, визнавався в політиці.

Цей випадок є такий, що дуже ярко змальовує не лише особу бувшого голови корпусної Української Ради III Сибірського Корпусу, але й цілий настрій козацтва та обставини того часу.

Андрієнко лишився при полку аж до 1920 року та лише у польську інтернацію не пішов, перехворів на тиф, був нераз ранений і завжди був вірним показчиком настроїв лівих течій у полку.

Вже зовсім темніло, як підійшли ми до Ігнатівки, яка була вщерть повна чеських лєгіонарів. Сторожі їх перепустили вільно, полк і ми притулилися до хуторів, що були розкидані по березі р. Ірпеню недалеко Ігнатівки. Щоби не було ніяких непорозумінь, приїхав я до штабу чеського полку і дістав згоду на моє перебування так близько та за смугою охорони чехів.

Ще досвіта чехи знялися з нічлігу та пішли у бік Святошина, а по світанку, підгодувавши коней, пішли і Гордієнківці, пересунувшись спершу в Білгородку якраз проти Ігнатівки на тому березі Ірпеня, звідки повели розвідку на Боярку.

Заки дійшло перше донесення від розвідок, у Ігнатівку підійшла чеська сотня того ж полку та стала там на відпочинок – командант сотні, високого росту старшина, чех, з'явився до мене і спитав, чи ми з ними воюємо. Я відповів, що ні та порадив йому прискорити марш, бо на мурованому шляху сунуть німці, а від Бородянки на Ірпень залізницею з боєм українці та німці. На випадок зустрічі з українцями дав я чехові посвідку, що сотня його невтральна до нас.

Тимчасом з розвідки дійшло повідомлення, що стація Боярка ще занята росіянами, які стоять на стації в ешелоні в потязі і мають стежі в містечку.

Місцевість знав я яко киянин дуже добре, а тому часу не гаючи рушив ярами і цілиною, так, щоби відтяти стацію Боярку від Києва.

Чехи залишилися в Ігнатівці, бо були страшенно потомлені походом [42].