Вже саме прізвище та титул барона зраджували його походження і дійсно, як я потім довідався вже від німців, барон Штакельберґ був дуже старовинного роду, який походив з ливонських рицарів і дивними кутермельцями історії опинився в Лубнах, де від їх баронства залишився цьому останньому представникові роду лише титул та маленький домик зі садком у Лубнах, де жила мати та дві сестри цього помішника команданта "Полтавських партизанів". Звичайно, на шлях служби в українській збройній силі привів його випадок і цей Гарасименко – бунчужний. Лікуючись від ран, був він в момент революції дома і коли кадрові старшини, а він був із кадетського корпусу та військової школи, "самоопреділялись" у громовиці та хуртовині революції, він кинувся формувати територіяльний загін, який його і потягнув до українців. Добрий вояка, але цілковито, ані соціяльно, ані національно не означений; зрештою, потім опинився у свиті біля гетьмана та, здається, загинув від української таки кулі в час повстання 14 грудня 1918 року у Києві.

Сотник Епов за весь час перебування Гордієнківців у Гарматній Школі так і не з'явився, очевидно, настрої полку були не по його думці. Як побачимо далі, це був типовий "общерос", себто "єдино-неділимець" і до того ще рішучий соціяльний ворог большевиків, який був готовий йти з ким хочеш і куди захочеш, аби проти комуністів. Ясно, що він у нас довго не витримав і вже в Лубнах пересварився зі своїми партизанами та зник, і як я довідався вже на еміграції, зі споминів ґенерала Гайди, опинився якимсь то способом аж у Колчаківській армії на досить значних там посадах.

Новоприбувші розташувалися в призначеному їм помешканню і залунала так вже позабута для Гордієнківців російська мова та лайка, бо дехто з партизанів цілком не володів українською мовою, а більшість намагалася балакати страшенною мішаниною.

Це викликало зразу низку непорозумінь, бо Гордієнківці навмисно не розуміли звернень до них по російськи.

Вечером того ж дня чув я, як барон Штакельберґ вичитував своїм підлеглим про необхідність вчитись української мови та наказував бунчужному впорядкувати школу мови. А на другий ранок Гордієнківці трохи вже і погодились з новими товаришами полку, побачивши, як старанно вони ходять коло коней, як вчились орудувати шаблею і т. д.

Тому що відділ партизанів був доволі міцно зжитий зі собою та в кадрі свойому мав таких впливових людей, які духові полку відповідали, уважав я можливим залишити "партизанів" в цілости як 3 сотню полку.

Таким чином створилися кадри чотирьох складових частин полку, значиться, 3 сотень і відділу скорострілів. Вони були настільки неподібні одна до одної, що тяжко було собі уявити, як вони можуть злятися в одну цілість.

Я так довго спинився над цим порядком формування Гордієнкінців не тому, що спомини про свою рідну частину мусять бути дорогі кожному воякові, а тому, що тим приблизно з'ясовується порядок формування тодішних частин взагалі. І я думаю, що він подібний майже у всіх частинах, бо всюди вступали тоді ріжноманітні елементи з ріжними гаслами і почуваннями, підшукуючи собі менш більш відповідне середовище. Кажу це тому, що, крім тих кінних охотників, що вступили до Гордієнківського полку, являлося у нас ще чимало інших, які, познайомившись із нашими настроями, зникали і опинювались чи то в Дорошенківцях, чи то частіше в Республиканцях, не скажу, шо в Богданівцях, чи Січовиках, бо там добір був трохи інакший, навіть складніший чим у нас, бо перші були шовіністично бойовими, а другі тяжким для революційно успосіблених елементів осередком. Надто яркий шовінізм відштуркував тоді поступові елементи, а незрозуміла суха дисципліна австрійського зразку просто лякала.

Як би то не було, але це явище – певного підбору, спричинилося не лише до дуже ріжних психічних та соціяльних властивостей частин, але й стало підвалиною та перводжерелом початків "отаманії", що так буйно розцвіла пізніше. Команданти, утворюючи певні психози в своїх частинах, мимоволі самі їм підпадали, призвичаювалися, числилися тільки зі своїми частинами, а звідси вже не дуже далеко до свавілля, бунтарства, некарности, навіть самодурства, тих властивостей "отаманії".

Яка ріжна психіка утворювалась у командного складу та людей під впливом нових факторів, нового середовища, може яскраво вказати приклад спроби призначення до полків "регулярних" командантів, яких задумували провести певні чинники, чи то з військового Секретаріяту, чи то зі штабу Натіїва.

Смішно звучить під пером кадрового полковника ґенштабу з 12 річним передвоєнним і 15 річним передреволюційним стажем назва "регулярний командант" у порівнянні до інших, які, може, були і з меншим стажем і, напевно, з меншою військовою фаховою освітою, але більшість кадрових не пройшла "революціонізовання" цього "революційного зіпсуття мозків", по барвистому виразі команданта III. Сибірського Корпусу, а тому думала цілком іншими катеґоріями, чим ті, які "дерзнули" на "неофіцерське поведення", робили всьо самостійно впоперек наказам команди і були слухняні тільки наказам своєї ідеї, значиться тих, які ризкнули творити нове право – нову дисціпліну.

Одного дня в той період, коли мене хотів секретар Жуківський бачити на посаді начальника штабу дивізії, явився в мене якийсь моїх років старшина, бувший командант одного з кінних російських полків, з приказом від отамана Натіїва приняти від мене Гордієнківський полк.

Повів я його показувати своє господарство. Оглянув коней, вози – все нічого. Увійшли ми в помешкання – нове начальство трохи покрутило носом з приводу того, що не можна відріжнити старшин від козаків, а козаків від старшин – що ніхто при нашому вході не кричав диким голосом "встать смірно" та не підходив з вивченою фразою "о благополучії", хоч вартові були негайно коло мене на випадок наказу.

Невдоволення трохи минуло, коли на мій приказ сотні озброїлись та виладнались так швидко, як не завжди бувало і в "регулярних" частинах. Але дальше ще більше непорозумінь. Запитали мене про булавну канцелярію та відділ писарів. Біда – забув, що вони перш всього. Ось не вдається! Що ж ми за полк, коли не мав нічого такого полкового крім "ґросбухів" грошевих та матеріяльних звітів, які негайно притягнув наш милий господар, старшина воєнного часу Корніяш. У книжках записано все майно полку до шматка, всі гроші до сотика.

А крім того, лише полеві книжки, в яких були всі розпорядження і накази полку, але ніяких друкарських машинок, шапірографів і т. д.. Словом, усього того, що в час боїв буяло кудись далеко від частин, з'являючись тільки на нічліг і відбираючи останні хвилинки спочинку команді полку, зокрема після бойової праці. Як же так, що це за полк без "табелі термінових і безтермінових донесень", друкованих по числі сотень, приказів і т. д.. Та ми все ж таки якось проістнували без всяких оцих причандалів аж до травня, хоч на два місяці і розлучилися зі своєю господарською частиною, яка, як і всяка порядна господарська частина всякої порядної кінноти, відстала. Більше того, на перегляді в травні – перегляді з наказу гетьмана Скоропадського, якому полк не присягнув і тому хотіли довести, що ми "банда", все знайдено в блискучому порядку.

Дальше було ще більше непорозумінь. Нове начальство спитало про "трубачей" (орхестру), яких не було в полку і яких пляном формування не передбачено. Був лише полковий сурмач, що крім військових сигналів нічого не знав. Здивовання...

Ще більше здивовання, просто жах, коли запитали про "штандарт" (полковий прапор у російській кінноті). Нема! Був один, як виходили з Осиповщини, докладав стурбовано Корніяш, з портретом Шевченка, його ще в 24 Туркестанському на Шевченківське Свято зробили, з ним і походом до Києва йшли, але матерія була дуже погана, посіклася і потріпалася, так що Корніяш, аби зберегти портрет, вирізав його і сховав, а матерія пішла на жовто-блакитні шнурки для новоприбувших...