Щоправда, сотник Нестроїв на перших своїх кроках у полку запропонував був поповнити кінський склад полку шляхом "відібрання пограбованих у поміщиків коней", але не зустрівши від мене одобрення, а від козацтва співчуття, швидко уговкався.

Як би то не було, але міцний кадр в 30 шабель, гарних рубак ще зі світової війни та селян, дістала 1 сотня.

У другу сотню зібрав я всіх старих ще з фронту Гайдамаків, які залишилися в полку, чи то повернулися знову до полку на наш заклик, так що створився осередок в 45 шабель, надійних під усякими поглядами – і соціяльним і національним – хлопців, на чолі з сотником Андрієвським, якого хоч оминула куля, бо він дуже на неї наражувався, але не оминув плямистий тиф, від якого він й загинув у 1919 році, будучи весь час на чолі своєї 2-ої сотні Гордієнківців.

Відділ скорострільців переведено увесь на озброєння "Кольтами" в тороках, як скорострілами більш зручнішими для кінноти. Цей відділ теж складався зі самих майже фронтових Гордієнківців, і я старався приділити до нього на поповнення найсвідоміший національно та соціяльно елемент, бо ж ця сила була головною опорою в бою і, – нема де правди діти, головною опорою... на кожний випадок. Старшини в пол­ку майже нічим не відріжнялися, ані в озброєнні, ані в одязі. Тільки угли з тасьмами на рукавах відзначали тих, що повнили обов'язки сотен­ного, четового і т. д. 3. сотня і 4., в перших днях були тільки проектовані, в команді зв'язку було всього 6: три телефоністи й три телеґрафісти.

На другий день по нашому влаштуванні на помешканню повідо­мили нас телефоном зі штабу дивізії, що на поповнення полку при­значено партизанські відділи полковника Полозова та Полтавський партизанський відділ під орудою сотника Уральських військ Епова.

Про перший з цих відділів згадував я ще в першій частині своїх спогадів. Це було збіговисько російської офіцерні – свавільне, слабо карне і з таким препоганим соціяльним успосібленням, що я просив ґенерала Натіїва, щоби минула мене чаша сія. Та коли наказ про цей приділ до мене "Київських партизанів" повторено, я приїхав інкогніто до їх розташування у "Тираспільських Касарнях". Що це було – тяжко передати. Коні погано чищені, вартові коло них грають у карти. Більша частина "партизанів" у місті по приватних мешкан­нях та готелях. Стан коней, які я перечислив, цілком не відповідав станові людей, яких список, та ще з обов'язковим означенням ранґ і старшинства, був у штабі Натіїва.

Біда! Але на щастя, "Київські партизани" так хотіти бути під моєю командою, як я хотів їх мати в себе.

Тому вони якось виминули приділення до мене і залишилися на­далі для формування в Києві та склали кадри "гетьманського" пере­вороту. До речі, назва "Київські партизани" цілком не відповідала своїм змістом властивости цього відділу. Він же і сформувався в запіллю, мовляв, з українських військ у Житомирі та ніколи не був у запіллю ворога, якщо не числити пізнішої чинности цього відділу проти Центральної Ради як "партизанів"...

Щодо "Полтавських партизанів", то тут справа вийшла трохи інакше. Вони сформувалися самостійно на Полтавщині з полтавців і тоді, коли вже всі українські частини відступили аж за Гребінку. Весь час і самостійно чинили в глибокому запіллю російських військ і щойно потім приєдналися до головної маси українських військ.

На другий день після того, як мене повідомлено про приділ "Полтавських партизанів" до нашого розташування, приїхали кватирієри від них, які, очевидячки, мали ще до того і розвідочну функцію, значиться подивитись, що ми за одні, подібно як це я їздив до "Київських партизанів".

Дивно, як швидко починає ділати певна засада, на якій формуються війська. Висунено принціп добровільництва та вільного найму вояцтва і воно негайно перетворюється в зарібників у ґрупи, "артілі" "ландскнехтів", які вишукують собі кращого "капітана", кращих умов – не несення військового обов'язку перед нацією, а вибачте, праці – не кращого заробітку, бо цей останній мотив ще не був тоді актуальний в наших нових формаціях, тому, що все ж таки люди йшли до них із певного почуття необхідности йти на боротьбу за певну, хоч і для кожного інакше усвідомлену ідею. Також і питань грошевого чи матеріяльного забезпечення не ставили вони в першу чергу, а лише питання певности відносно команданта (персональний принціп), та співзвучности ідеольоґічної (соціяльно-національний принціп) тієї частини, куди йшли, щоб ризкувати своїм життям.

Щоб не було закидів у тенденційности такого освітлення, зокрема з боку читачів галичан, треба пояснити, що Наддніпрянщина тоді була далеко не моноліт; що заверюха революції лише зворушила все, – але не соціяльна, ані національна свідомість, які не були великі; що не було тоді авторітетного проводу і не було тих суґестій, якими держалося Українське Січове Стрілецтво в часи війни, та що вся майже інтелігенція, за малим винятком, була дезорієнтована навалою грізних і катастрофальних подій.

Отже, від "Полтавських партизанів" приїхали їх бунчужний та двох "козаків".

Бунчужний теж Гарасименко, але Андрій, з Полтавщини, типовий запоріжський козак, як їх інколи малювали на старовинних малюнках – з витягнутим смаглявим обличям, грізно насупившими бровами над трохи дико поблискуючими очима. Стрункий, мов викутий з бронзи. Вузький в пасі, широкий в плечах; чорні тонкі, а довгі вуса до долу, голена голова і, – чого я не надіявся, – оселедець як у козака Мамая. Він був зі селян, підстаршина, якогось з російських кінних полків ґвардії. Я спинився так довго над змалюванням цього бунчужного, бо він відіграв таки чималу ролю в життю полку, зокрема в його відносинах до "Полтавських партизанів", бо був одним із самоуків, що їх висунула революція, а не відіграв такої ролі, скажемо, як її відіграв відомий Буденний, мабуть, тому, що не сприяли йому обставини. Цей бунчужний 3-ої сотні Гордієнківців героїчно згинув вже як командант тієї сотні в 1919 році, коли він з трьома своїми козаками, окружений в околицях Вапнярки Денікінською кіннотою, засів у хуторі, де боронився кілька годин і був рознесений на ворожих шаблях, відкинувши всі пропозиції здатись.

"Козаки", що з ним приїхали, були колишні старшини російської армії, обидва воєнного часу, один від кінноти, другий від піхоти.

Бунчужний балакав чудесною полтавського вимовою, "козаки" страшенною мішаниною намагалися балакати по українськи.

Кватирієри, оглянувши умови їх майбутнього розташування, пішли між Гордієнківців побалакати. Щось з годину відбувалася ця розмова, причому найбільше балакав бунчужний, який все держався одинцем і все якось на самоті балакав з Гордієнківцями.

Коли кватирієри від'їхали, поінформували мене Гордієнківці, що ці "Полтавські партизани" ще так-сяк можливі, що хоч там головно старшини, але, як згадував бунчужний, то вони гарно ставляться до української визвольної боротьби, над селянином не знущаються, а до того хлопці бойові. Тільки погано, що команда не надійна з погляду національного і хтозна, чи теж не контрреволюційна. На другий день після цих відвідин кватирієрів повідомили мене зі штабу, що "Полтавські партизани" не погоджуються приєднатись до полку, про що заявив рішуче сотник Епов, а ще за один день почули ми відгомін української пісні, що наближалась до наших касарень, та побачили крізь вікна під'їзжаючий відділ в 30-40 кінних на добрих конях, однаково вдягнутих і узброєних. Всі були в сірих смушкових шапках з жовтими шликами та срібними дармовисами. Останнім у цьому відділі гарцював на чудесному коні знайомий нам Гарасименко – бунчужний, а за ним їхало два вози теж з гарними кіньми та вкритих покривалами. Взагалі підходила до полку гарна військова частина, а були це "Полтавські партизани". За хвилю до нашого помешкання увійшов молодий, стрункий хлопець років 25 – гарненький бльондин і зголосився в мене як помішник команданта партизанів та доповів, що партизани являються в склад полку на приказ української влади. Він намагався балакати по українськи, але йому якось не йшло. Це був "штабротмістр" (ранґа низча сотника) російської служби барон Штакельберґ.