У великому кабінеті, коли я туди приїхав, був уже сотник Вербицький зі своїми паперами, постійними його "сопутниками", і полк Козьма, інжінір Запоріжців – кадровий старшина, трохи різкий у розмовах, постійно іронізуючий своїм храпливим басом, з постійною посмішкою на негарному та розумному обличі, отаман Олекса Шаповал, командант Богданівців, з типово південними рисами свойого виразно українського обличя, чорний, смаглявий, балакаючий помалу не поспішаючи, нібито підшукуючи вислову та виразів, зрідка при розмові не то лагідно, не то нервово усміхаючись, та генерал Остафіїв, типовий українець, хоч малюй з нього. Цей останній займав тоді, здається, посаду у міністерстві війни по інжінєрному заосмотренню чи що. Це дуже оригінальна людина, настільки, що про нього варто сказати дещо більше, зокрема тому, що в цій та в останній частині моїх спогадів доведеться ще до нього повернути, бо довелося таки чимало з ним співпрацювати.

Ґенерал Остафіїв – хоч і був російської служби, але під час неї числився українофілом і мазепинцем. Він не то, що багато інших із нас, уроженців України на російській службі, які весь час називали себе то "южанами", то "русскими Гасконцями", то "малоросами", які лише кохалися в українській пісні, їжі, звичаях та одягах, – але він був справжнім провідником українського культурництва і де ж уявіть собі – в російській воєнній Школі Юнаків у Чугуєві, де був професором і змінним старшиною. Він не тільки балакав поза службою по українськи, не тільки ходив у себе дома одягнений по українськи, не тільки гуртував коло себе земляків, не тільки був провідником українського хору, але й ризкував на прилюдні виступи та влаштовував у часи першої революції 1905 року, користаючи з паніки кермуючих кругів, Шевченківське свято в стінах Юнацької Школи, на якому сиділа уся влада, слухаючи співів, деклямацій та рефератів. Такі парадокси були можливі тільки в царській Росії, де заборонена була назва "український", а був "Український гусарський полк", а у Варшаві не можна було ані грати, ні співати "Єще Польска не зґінела", хоча ця пісня була полковим маршем Гвардійського уланського полку "Його Величности", у тій же Варшаві...

Сам мало ініціятивний, ґенерал Остафіїв легко засвоював чужу ініціятиву і виконував рішучо, та ще заохочував постійно других сло­вами: "Тільки робіть, робіть діти, а все буде гаразд". Де він тепер, цей молодий душею дідусь із сивим вусом? Я загубив його сліди, побачив його востаннє в 1919 р. коло Проскурова, коли він з мішком на плечах та крісом на рамені вів на пробій гурт старшин військової Технічної Школи, яку він щойно сформував, через "Пашківську Республику" до Любара вслід за відходячою туди українською армією. Незабаром прийшов командант Дорошенківців, Загродський, високий та масив­ний старшина, з голеним обличям, а з ним ще якісь два з того ж полку, – прийшов полковник Болбочан, комендант Республиканців, людина поважного вигляду, зі спокійною, трохи млявою манерою виговору, вдягнутий як завжди чистенько, з чепурно підстриженим волоссям на голові і вусами та бородою аля цар Микола II. Нарешті прийшов Натіїв з полковником Слівінським, тодішнім начальником ґенштабу. Натіїв, досить типовий грузин з різько кавказьким акцентом в російській мові, по українськи тоді він майже не балакав, хоч і намагався, а Слівінський рухливий, стрункий, невисокий старшина зі швидкою вимовою ка­теґоричними висловами, енерґійними жестами.

Зібралися майже усі; не пам'ятаю лишень, хто був від Слобожанців, здається, сотник Удовиченко, якого кремезну, широку по­стать так багато людей знало, що годі її тут змальовувати.

Коли вже всі зійшлися і позасідали, відчинилися двері і увійшло двох в одязі Січових Стрільців. Цей, що увійшов перший, витягнув­ся як на муштрі, вклонився коротким військовим поклоном та різко сказав: "Кланяюсь! Я Коновалець, командант Січових Стрільців, маю шану явитися!"

Тутки уперше довелося мені побачити команданта С. Стр., і тоді він зробив на мене вражіння таке, яке завжди справляли старшини німецької школи, тобто трохи перебільшена військова виправка.

Нараду відкрив, здається, Слівінський і далі він її провадив чи то Остафіїв. Нарада як військова нарада, тобто звіти командантів про матеріяльний та моральний стан частин, їх бажання, потім інформаційна промова начальства, дуже невеличкі дебати і кінець-кінцем наказ.

Усі промови командантів, крім команданта С. Стрільців, майже однакові: заосмотрення ще не впорядковане, людей не дуже багато, до повного складу далеко, але настрої добрі – бажано би ще дати час на формування та налагодження служби; Січові Стрільці, по словах їх команданта, в цілковитім поготівлі і всього мають досить.

Від головної команди виступив перший ґенерал Остафїїв, який доказував, що того, що ми маємо, то досить, бо навіть і три літаки є, та що сила війська нашого не в його кількости, але в завзятті і тільки праці треба. Далі Слівінський з'ясував, що наш виступ і участь у дальшому поході та боях конче потрібні, головно з політичних причин і тому скоро буде наказ вирушити, який мусить бути виконаний.

Наприкінці наради завітав до нас і Жуківський, який вказав на необхідність дисципліни у війську, а головно на необхідність демократизації цілого складу Запорожців, до яких, по його відомостям, увійшло таки чимало соціяльно неозначеного, а то й контрреволюційного елементу, який треба або виключити, або взяти в руки, але все це повиннося робити вже під час походу, бо час не жде і ми мусимо відвоювати Україну, тільки при допомозі німців, але не німецькими руками.

Цим кінчилася наша нарада, в якій зразу виявився поділ у поглядах щодо поготівля у команді Запорожців та С. Стрільців, а також побоювання уряду за соціяльний склад війська. Чи ці побоювання мали оправдання, побачимо далі.

За весь час нашого перебування у Києві в цей період перерви в бойових акціях, який трівав майже тиждень, не можна було помітити назовні порядкування німців. У них війська якось не було видко на вулицях Києва і тільки час до часу переходили під барабан та з трубами їхні невеличкі відділи у півсотню, або сотню, з двома скорострілами. Досить часто таки проїздив я зі своїх касарень у Кадетському Гаю до Липок у Ґенеральний штаб, у Секретаріят та по ріжних особах і під час цих переїздів став я уважнійше приглядатися до цих німецьких невеличких відділів. Яке ж було моє здивовання, коли я спостеріг, що увесь час ходять по ріжних вулицях Києва тільки два відділи, один у півсотні, а другий у сотню, обидва з двома скорострілами. В одному з них попереду їхав старшина на сірому коні, а в другій чвірні кидався у вічи рудий вояк і в другому рябий, а в скорострільній колісниці були два таки дуже типові коні, один висловухий, другий вкудовжений – соловий. Щоби перевірити мої спостереження, поїхав я за одним відділом, що йшов зі мною по шляху. Дійсно, цей відділ зайшов на подвір'я, перестояв декілька хвилин, вояки викурили цигарки і відділ знову рушив, але звернув майже у протилежний бік. Чому ж це так? А зрозуміло! Німці мають замало війська у Києві і тим способом роблять на громадян вражіння значної сили, бо ходять ріжними вулицями, щоби їх всюди бачили.

На цей же час припала зустріч Гордієнківців з кватирієрами Синьожупанців та Сірожупанців.

Про формування цих двох дивізій, першої в Німеччині, а другої в Австро-Угорщині, ходили чутки межи Гордієнківцями ще перед прибуттям до Києва.

Це формування було вже на фронті світової війни темою для обговорення, чи така акція є добра чи ні; чи зручно є формувати війська для Республиканської України за допомогою монархістичних держав. Треба зазначити, що ці формування в уяві Гордієнківців були чимось від'ємним в оцінці діяльности Центральної Ради, бо, мовляв, ці війська не пережили революції та відсталі від її поступу. Звичайно, тепер, коли ми вже знаємо, що подув революції пройшов тоді в 1917 році не лише за дроти німецько-австрійських таборів для полонених, а і в ці військові формації бувшої російської армії, які були на французькому фронті, то таке побоювання здається дивним, але тоді воно нас дуже непокоїло.