Отже, спроба вдалася, хоч мої бувші підлеглі, що були в моїй сотні в 1910-1914 році, частинно погинули в світовій війні, але зв'язки та приязні відношення зісталися. Був ще один міцніший зв'язок, а саме отой мій кінний джура – друг і незмінний "сопутник" на протязі цілої війни – Кірієнко, незаможний селянин з Межигір'я, близько Києва.

Ці мої приятелі не рвали зв'язків із моєю родиною і до них звертався я, коли треба було сіна для гайдамацьких коней та для коней з полку, які полк купував переважно із тих коней, що їх село забрало під панів. Все одно вже ясно було, що ці коні певно відберуть німці, які вели про цих же коней поки що розвідку.

З возами сіна і з ремонтними кіньми приходили до помешкання Юнацької школи ці знайомі пригородні селяни та ділилися з нами, як зі своїми, думками і вражіннями.

"Навіщо оті німці, пане полковнику", – обурювався голосніше від усіх та більш отверто від усіх, як цілком "свій", Кірієнко. – "Ми вже на селі почали організуватись, щоби тих москалів уговкати та свій лад селянський, український дати. Вже із другими селянами змовлятися стали та от маєш німці. Офіцерня знову сили набирає, та ще у війську Центральної Ради, мабуть, правда, що там сама буржуазія сидить... Навіщо? Навіщо революцію робили, щоби знову панів та "Ґаспод афіцеров та ісправніков" мати. Цього ж не буде!"

В тоні Кірієнка говорили й інші селянські ґрупи, висловлюючись більше чи менше щиро, більше чи менше радикально, в залежности до їхнього індівідуального успосіблення. Чим незаможніша була група, тим більше було в неї невдоволення з приходу німців, тим більше побоювання змін політично-економічних.

Ще більше чим зі мною розбалакували та шушукалися селяни з Андрієнком, який потім ділився своїми вражіннями зі мною, вияснюючи, що селяни дезорієнтуються та починають виступати проти української самостійности, якщо вона зв'язана з німецьким пануванням, висловлюючи при тому свій жаль, що не піддержали Центральної Ради, бо, мабуть, тоді такого не було б.

В українських інтелігентських клюбах, як у клюбі "Родина" та в інших осередках, не було якоїсь думки про дальше майбутнє і годі було розібратися, що робити, головно тому, що, очевидячки, мені, як кадровому старшині не вірили, бо все якось оминали простих відповідей, до того і мовою я тоді володів дуже таки препогано, а це теж впливало доволі негативно.

Андрієнко, якого я посилав на розвідку, теж не міг принести нічого ясного, він розводив руками зі словами – "певно, що це так треба – так неминуче".. Ходили ми навіть у якусь кавказьку їдальню на Фундукліївській вулиці – осідок лівих течій Центральної Ради, але й там годі було про щось дізнатися, бо крім невдоволення тією реакцією, що мала наступити, нічого виразного; може, знову таки перед нами скривали..

Найбільш рішучі настрої проти сучасної політики були у слобожанців, зокрема в "червоному куріню", вони казали, що С. Петлюра зрікається командування.

Щоби дізнатись правди, пішов я одного дня до С. Петлюри, який жив тоді в якомусь готелі, назви не пам'ятаю, здається чи не "Прага".

Побачив Симона Василевича, але від прямої відповіді на моє пряме запитання: чому він зрікається командування, він ухилився, сказавши, що, мовляв, він хорий, перетомився, почуває себе не на свойому місци і т. д. Коли ж я спитав, що мені з гайдамаками робити, спитав таки, хоч і відчував, що це трохи й по дитячому, але досада брала, то звичайно дістав відповідь: "А що ж ви хочете, – ви ж військовий, треба значиться воювати, а я цивільний, то мені вже годі"...

Пішов я тоді до полковника Слівінського за порадою, бо він числився начальником ґен. штабу. Той каже, що Петлюра зрікся тому, що розводить політику та амбіцію, а нам, військовим з обов'язку та державного почуття, таке робити годі.

Побачив я і військового секретаря Жуківського. Він таки соціяліст і мені більше подобався від інших. Жуківський почав мене формально іспитувати, по соціяльним і національним питанням. Розпитував докладнісенько, якими кадрами я розпоряджаю, про їх настрої і т. д. Після цього всього сказав мені, що я мушу залишитись у армії та далі вести полк у лівому напрямі, бо, на його думку, німці ледви чи можуть ризкнути провадити якісь соціальні реформи, що їм ходить лише про економічні вигоди, що ми мусимо цими економічними вигодами росплатитися за збройну допомогу та можливість так-сяк усталити владу та порядок. Головне, що просив мене п. Жуківський, то вдержувати з ним безпосередній зв'язок навіть, коли я піду з Києва – інформувати його та у нього інформуватися, щоби не помилитися.

Отже, і всі мої тодішні інформації; – тільки не знали ми нічого про настрої робітництва та великої буржуазії. До кругів останньої вступ українському старшині навіть і полковникові був неможливий, а робітництво потонуло ніби в мраковинню, спокійне – зосереджене, хоча невеличка його українська частина навіть привітно ставилась до українського війська, але вистерігалася всіляких політичних балачок вперто та рішучо. Видно щось впорядковано готують – а що?..

Отже, врешті-решт, для нас тоді виявилася така нібито ситуація: російські інтелігентські круги різко до українців ворожі, хоч частина виправдує прихід німців, міщанство, жидівське, українське та російське – байдуже, навіть вдоволене. Селяни не проти Центральної Ради і за Україною, тільки бояться соціяльних утисків і правих реформ з боку німців, ліві ж чинники Центральної Ради запевняють, що таких реформ не буде; робітництво мовчить, але українська частина його нам не ворожа.

У цій ситуації треба було рішатись: відійти від праці, від акції, але як? Залишитись у Києві чи на Україні та рано чи пізно підпасти наказові про мобілізацію, бо всі ми мобілізаційного віку. Втікати, а куди? На російський червоний бік? А чи там є українська влада?.. До далекого Корнілова?.. Не по шляху з ним і соціяльно, і національно. На Кубань? А чи є ще та самостійна українська Кубань?

До того ще питання: чи ж маємо ми право руйнувати ту військову силу, яка мабуть що зможе так-сяк бути опорою тим лівим групам, які не хочуть правих реформ і будуть їм протиділати?

У Запоріжців тимчасом сталися зміни. Демісіонував генерал Пресовський та полковник Балецький. Перший мені з'ясував свою демісію тим, що тепер кожний кадровий російський старшина мусить це зробити та як того я не розумію, тим для мене гірше і т. д., а Балецький сказав, що він ще роздивиться і або поїде до поляків, або буде працювати в українському генштабі у Слівінського.

На місце генерала Пресовського прийшов полковник російської служби Натіїв – грузин по походженню, гарний артелєрист і добрий військовий фахівець.

При побаченні він переказав мені, що мене виставляв військовий міністр Жуківський начальником Запоріжського штабу, але що він, Натіїв, думав, що це для мене пониження, бо посада команданта кінного полку вища, а разом із тим він буде просити, щоби я дістав посаду інспектора кінноти цілого Запоріжського Загону, який мав далі розвинутися спершу в корпус, а потім навіть в групу.

Не дивлячись на це, з огляду на розмову з п. Жуківським, дав я свою згоду на посаду начальника штабу Запоріжців. Але ґенерал Натіїв сказав мені, що я маю лишитися командантом кінного полку і до зміни повинен продовжувати його формування, а обов'язки начальника штабу сповнюватиме сотник Вербицький, який буде до цього дня старшим ад'ютантом. Це був молодий старшина, що скінчив прискорені курси генштабу у воєнний час і був приділений до штабу, здається, зі складу Дорошенківського полку.

Під час моїх побачень з тим старшиною зробив він на мене дуже гарне вражіння, так своїм тактом і працьовитістю, як і щиро українським переконанням, тільки соціяльне його обличя було для мене якесь неясне.

Щоби перейти далі до змалювання життя та настроїв тільки військових частин, в часі недовгого їх перебування в Києві, не буду додержуватись хронольогічного порядку та передам свої вражіння від наради військових начальників, що відбулася в бувшому кабінеті начальника штабу київської військової округи, вже майже перед самим виступом Запоріжців в дальший похід на схід. В менті цієї наради багато з тих непорозумінь, що були під час формування, полагоджено; всі вільні місця та посади майже настало пообсаджувано і тому метою наради було лишень підбадьорення командантів, а через них і їх частин – установлення знайомства поміж ними та обміна думок.