Наш поспіх був виправданий і вечером підійшли наші вози повні темно-сірого сукна на чемерки, чорного на штани, зі всім приладдям для шиття, навіть з двома кравецькими машинами. А наша піхота на другий день мала таки мороку з німцями, які встигли взяти все під "надійну охорону".

Тому, що ми не мали при полку ніяких засобів, щоби пошити однострої, довелося мобілізувати близчих кравців, а до того прийшов на допомогу Кадетський Корпус, поставивши до нашого вжитку свою майстерню.

Який саме шити однострій, довелося рішати самим, бо ми не знали, чи був якийсь відповідний однострій затверджений Центральною Радою, бо досі користувалися всі давним російським, лише з іншими відзнаками. Ось і вирішили полковою громадою шити трохи модернізований одяг реєстровиків кінця 17 та 18 віку – синій, легкий куцан, краями зі золотим гальоном, чорні штани типу "бриджі" – вузькі у коліні, широкі вище – як найблизчі до українського типу і зручні для їзди. Замість плаща темно-сіра чемерка трохи довша, як була у реєстровиків, з таким-же гальоном. Доволі гарно і практично. Лише гармаші виломились з полкового зразку та пошили ясно-сірі штани з червоними лямпасами і захисні куцани, а замість чемерок зареквірували десь бурки, на які довелось таки видати реквізіційні посвідки.

Як не спішили ми з одягом, але все-таки до дальшого походу з Полтави всіх одягнути не вспіли та лише під Карлівкою були вже всі в одностроях, які привезено з Полтави.

За ті три дні, що були ми в Полтаві, звичайно, було важко розібратися в настроях тамошнього громадянства, але треба зазначити, що громадське життя Полтави не було так знищене та порушене, як інших міст. Цивільна влада не припиняла своєї діяльности, а тому, не дивлячись на приявність великої кількості своїх та чужих військ, порядок внутрі міста підтримувався місцевою міліцією.

Місцеве самоврядування поставило навіть вимогу, щоби всі реквізіційні посвідки були ним стверджувані.

Не знаю, як інші частини, але ми охоче підпорядкувались цій вимозі, бо вона знимала з нас частину відповідальности у недоцільності чи перебільшенні вимог.

Дуже цікаво було порівняти відношення населення до нас тут, у Полтаві, з тим, шо бачили ми в Києві, Лубнах і Хоролі.

Цей "Кадетський Корпус", який, докладаючи до нього мірило Києва, мусів був би ужити всіх заходів, щоби нас не пустити, не лиш відчинив нам двері до своїх службових помешкань, але й до гостинної салі наставників тієї юнацької школи, де щиро угощувано гордієнківських старшин і де ми, на велике наше здивування, почули промови не лише українською мовою, але й про українське визволення та про українську самостійність. Ці наставники, а більшість із них балакала по російськи та признавалася до росіян, не виявили до нас ніякої ворожнечі, навпаки деякі із них заявили, що тільки під час панування тут большевиків навчилися розуміти ріжницю між психольоґією російського та українського вояка і як інтелігентні люде цінять вище останнього, бо дійсно т. зв. "червоне козацтво" було головно тим чинником, що вдержував лад у місті, а ті з большевиків, які признавалися до українства, були більш терпимими щодо місцевого населення. Цікаво, що "Кадетського Корпусу", де був чималий відсоток шляхетських дітей і тому числився гніздом контрреволюції, не займав ніхто, а тому юнаки, яких жовтнева революція захопила в мурах корпусу, не лише залишилися в корпусі для продовжування навчання, але й виховувались попередніми наставниками на старшин, але якої армії? Це питання для мене особисто залишилося досі невирішеним.

Ці юнаки в чорних одностроях, але без барчиків (еполєтів), які також зняла із них революція, юрбами бігали коло гайдамацтва, слухаючи із захопленням їхніх розмов, оповідань та пісень і розширеними очима дивлячись на суворі обличча та на голені з оселедцями голови. (Мода на оселедці, яка перекинулась до нас від Слобожанського Гайдамацького Коша в Полтаві (1), стала вже такою міцною, що перетворилася майже в традицію, так що погодилися з нею навіть ті, хто з цеї моди раніше кепкував).

Цікаво, скільки було тих 10 до 17 літних хлопців, яким ці переживання так запали в душу, що штурхнули їх на шлях чи то "жовтоблакитної контрреволюції", чи то "большевизму другого розряду", чи то "мазепинщіни і сепаратизму", чи то "Шумскізму" та "шовіністичних ухилів", як звуть цей шлях його вороги, – ріжних напрямків, приноровлюючи ці назви до ріжних груп суспільства.

Поза межами "Кадетського Корпусу", з яким, річ ясна, ми найбільше мали стичности, можна теж було помітити загально прихильніше відношення, як у Києві, що у великій мірі залежало від самої поведінки українських військ. Свідоме українське громадянство зустрічало нас щиро, із бажанням допомогти нам, але зараз же ховалося в закутки, коли почуло від українського вояка – російську мову, або спостерігало прикмети давнього російського офіцерства. Навпаки деякі верстви російського чи "малоросійського" населення Полтави просто розцвітали, чуючи з уст українського вояка "общепонятну" мову; вони змінювали похмурий вигляд обличча на радісний та починали розмову про "спасєніє атєчества" від "большевікоф" чи навіть від "соціялістоф".

Щодо робітничих верств населення Полтави, то їх відношення до нас було різноманітне, залежно від національних та соціяльних моментів; деякі з них помагали нам в праці при оборудуванні переправ, готовили одяги, тільки нарікали, що в українських військах ще доволі багато давньої "офіцерні", і це були ті, що розбалакували по українськи; інші лише позирали на нас похмуро, а з їхніх випадкових уривистих речень почувалося правдиву ненависть, і це були москалі.

Українці, що їх закликано до пошиття одностроїв для полку, спершу налякались, але побувши з нами та побалакавши, заспокоїлися і почали ділитися своїми сумнівами та вражіннями. Ці дрібні ремісники були найбільш зацікавлені можливістю заробітків по нових українських установах, тішилися тим, що нова українська армія потрібуватиме нових фасонів одягу, що з українською владою прийдуть певно і нові фасони одностроїв для урядовців і будуть заробітки.

Полтава дала нам також і нові поповнення: прийшли селяни, переважно "середняки", по сучасній термінольоґії, з с. Мачух та ще двох сіл із околиць Полтави, які були з Мачухою в органічному зв'язку; ці нові елементи підсилили головну базу полку 2. сотню та кулеметчиків, а частинно збільшили кадри 4. сотні; потім з'явилося перших, за все існування полку, 12 галичан з воєнно-полонених драґунів австрійської армії, яких привів старшина не кавалерист. Тому, що був це дуже свідомий елемент, то розділив я їх по сотнях, а того старшину залишив у штабі. Цікаве, що цей старшина зголосився був зі своїм відділом у штабі дивізії, але там їх не принято під тим претекстом, що не можна приймати воєнно-зобов'язаних союзної армії. За галичанами з'явилися ще два кубанські козаки, які лікувалися у місцевій лікарні та попали до тої ж 2-ої сотні; при кінці прибули ще й "червоні козаки". Цю частину наказом отамана Натіїва розформовано та приділено до піших частин, бо мовляв, вони "ненадійні". Це обурило декого з козаків, і вони розійшлися домів, а дехто приєднався до нас.

У Полтаві мали ми нагоду побачити близько біля себе нашу піхоту, з якою ми розсталися в дійсності ще в Житомирі, бо у Києві стояли ми оподалік і пізніше, під час боїв, вже майже не зустрічались.

Полки дуже збільшилися, та не лише їх зовнішній, але, на жаль, і внутрішній вид змінився. Принціп найманщини та появи "охочекомонних" зробили своє.

Німці, які вийшли з нами, розмістили свою кінноту поза містом, а їх піхота, що з'явилася з двохденним запізненням, якось мало показувалась на вулицях і тому видавалось, що в місті повно тільки українських військ. Проте було помітне серед місцевого населення доволі нетепле відношення до німців, яке виявилось у настирливому і часто підкресленому задоволенні вимог українців перед німцями.