Почувши це, генерал фон дер Ґольц сказав мені, що він радо зі мною побалакає по вечері, бо надіється, що я йому дещо висвітлю.
Отаман Натіїв після цього сказав мені, що моє місце за почесним столом, але він непевний, чи воно вільне. Та я попросив не турбуватись, сказавши, що сяду зі своїми старшинами там, де будуть вільні місця, і пішов просто до "представників місцевого населення", бо з деким із них був уже знайомий. Це були переважно особи офіційні – члени "городської думи".
Ледви поспіли ми сісти, ледви налили нам по чарці якоїсь отруйної міцної мішанини фабрикації полковника Козми – начальника інжінірів дивізії, як тягнеться до мене через стіл з чаркою якийсь грубий, німецький майор від гармат та просить вибачити, що він стрільнув під Ромоданом-Лубнами зі своїх гармат декілька разів по моїх розстрільних: – "Знаєте, – весело пояснює він, – ні чорта у Вас не розбереш, всі в однакових одностроях, всі без відзнак, а що сталого фронту немає, насліпо стріляю; а то там Гордієнківці, у важкому стані, ось і бухнув по Гордієнківцях. Доннерветтер, камерад! ферцайген-зі – Гох ді україніше райтерай!" (2)...
Вечеря, як перша-ліпша військова вечеря старих часів: добре заглядають у чарки, музика гремить без перерви, бо дві орхестри, гамір, сміх, дотепи. Бідні цивільні сидять ні в тих ні в цих і дуже раді, що поміж ними є свої люди, з якими спокійно балакають, а тут ще і "хемікалія начальника інжінірів", щораз нова, щораз страшніша.
Врешті час на тости. Вітав гостей Натіїв по українськи, але так, що перекладчики за фон дер Ґольцом щось не дуже швидко перекладають – правдоподібно це галичани. По привітанні німецький гимн і німецькі старшини зовсім глушать оркестру гучним співом його. Відповідає фон дер Ґольц; кожне його речення, яке він виголошує твердим, командним голосом, зараз же чітко і звінко перекладає на українську мову перекладчик за його стільцем, безумовно, це галичанин по вимові. Фон дер Ґольц каже, що німецька армія прийшла сюди не як завойовник, а як друг і помічник, щоби навести порядок в краю зреволюціонованім, де поширилась анархія, щоб уговкати непідпорядковані елементи та облегчити українському народові впорядкування його вільної молодої держави по його власному бажанні. Тому німецька армія повна співчуття та підтримки всіх державнотворчих верств українського народу, який закликається на поміч праці німецької армії та тому народові, який вислав в дружню державу своє військо на допомогу. Хай не лякають вас пожертви на утримання того війська – це є росплата, забезпечене існування, хай лишень кожен виконає свій обов'язок і встане самостійна Україна, якій всі німці бажають багато добра і щасливої майбутности. Музика грає український гимн, який несміливо доспівують українські старшини.
Промовляє Болбочан, за яким дає стислий зміст його промови перекладчик фон дер Ґольца. В промові вітає Болбочан німецький народ, армію і їх верховода імператора – знову гимн і спів.
У відповідь промови німців та наших і т. д.
До мене підходить ад'ютант Натіїва, який каже, що пан отаман вважає, що я мушу сказати промову, бо мовляв незручно – більшість старшин від кінноти, а командір мовчить.
Що ж, як треба, то треба. Кличу свого старшину перекладчика, якому кажу перекладати теж по реченням і проголошую нічого не значучу промову про ролю кінноти, значіння в ній духа і т. д. та кінчаю вже по німецьки тим, що п'ю – "фір тапфере дайтше райтерай" (3).
Німецька братва кричить, і деякі з "тапфере" (4) атакують і промовця, і перекладчика своїми обіймами.
Врешті вечеря закінчилась, відсуваються столи, всі переходять до сусідньої кімнати, дехто добре вже під охотою. Має бути баль – але танцювати нема з ким і справа обмежується вальсом, який починає сам фон дер Ґольц, і мазуркою з Натіївом у першій парі.
Генерал фон дер Ґольц веде мене в одну з бічних кімнат і довго з'ясовує мені, що головним винуватцем війни та руїни Росії є Англія, що все зло від неї, а потім починає роспитувати мене про справу творення українського війська, про український рух і т. інше. Цікаві для пояснення дальших подій ці запити поважного та впливового тоді генерала. Він щиро говорив, що тоді, коли в німецьких таборах полонених почали творити українські війська, він числив цю акцію шкідливою з двох причин: по-перше, це протимонархічність цеї акції, бо, на його думку, можна боротись проти держави, а не проти форм її устрою, зокрема спираючись на "деструкційні" групи; по-друге, він уважав український сепаратизм військово-полонених лише східними хитрощами, щоби покращати свій матеріяльний стан, тому він і цікавий знати, чим викликано українське відокремлювання в російській армії, чи не є і воно з царини східних хитрощів. Так і здавалось, що він поставить справу руба та спитає: чи не стали ви українцями, щоби ми вас просто не завоювали, а прийшли ніби то покликані.
Дуже уважно роспитував про ті уґруповання російських старшин на Кавказі, про які лишень ходили чутки, та які німецькому командуванню і симпатичні як ґрупи, що стремлять до привернення правного ладу, і несимпатичні, як ті ґрупи, які є представниками протинімецької акції з боку Франції, а головно тої проклятої Англії, Бог би її покарав. Чи не вважаємо ми, українські команданти, доцільним якось переконати і ці ґрупи, щоби вони пішли виконувати свої "святі завдання" за допомогою німців, а не республиканської Франції чи зрадливого анґлійця.
Важко було щось довести інакше цьому воякові, який вирішив згори, що все порядне в Росії, а також на Україні, є проти революції, та що уся між цими ґрупами ріжниця є лишень в тому, з якою зовнішньою силою вони думають привернути "лад", з німецькою чи анґльо-французькою.
Мої пояснення ріжниць у соціяльній структурі народів українського та російського, з'ясування справжніх перводжерел українського незалежництва, не находять розуміння, та ґенерал кличе на допомогу двох штабовців, які беруть мене вже на формальний допит, аж записники повиймали. Страшно стає від цих спільників, які добачують в Україні та розуміють її лише як територіяльно-економічну цілість, а в Росії тільки простір, що затроєний "революційною анархією". У відповідях українського старшини шукають шляхів, як цю "отрую" витравити, і дещо тому здивовані, що цей старшина уважає революцію закономірним процесом та намагається переконати їх, що німцям цього процесу краще не зачіпати, бо лад на українській території заведеться сам від себе, якщо сили народніх мас будуть розв'язані від чужонаціональних впливів. Даремно навожу свій полк як приклад витвору цих сил. Відповідь одна: Ви старшина ген. штабу і лише Вам завдячує він своє обличча, не дивлячись на це, який його склад, хоча б в дійсності так, як ви кажете, він складався з революційних елементів. "Історія кінноти, це історія її вождів" – висловлює ґенерал фон дер Ґольц погляд, відомий ще з часів найманої ляндскнехтчини та вербункових військ. Ну, як йому доведеш, що коли б не було чудового матеріалу захоплених революційним запалом французьких рубак та горячих польських патріотів, то не було би ані ґеніяльного Мурата, хоча і мало тямущого, ані Самосієри.
Важко пояснювати соціяльні процеси такій авдиторії, хоча серед неї є і племінник творця "Фольк ім Ваффен" – фон дер Ґольц молодший.
Між тим із сусідньої кімнати чуємо замість нескладного гамору – пісню. Прислухуюсь, безумовно, українська: "Гей на горі там женці жнуть". Слова ніби теж українські, але щось невиразні.
"Підемо, подивимось, як молодь веселиться", – каже фон дер Ґольц... Пішли та бачимо, як група німецьких старшин сидить на кріслах та на столах, а перед ними Олекса Григоріїв диригує цим імпровізованим хором.
"А дивись, батьку, як українізуємо німців!" – каже Григоріїв, посміхаючись. "Покинь, Олексо, шкода пісні!" "Ні, хай співають та вчаться, ковінька їх матері! Зер шлехт – нох айнмаль!..." (5) "Кей! толіною, кей! целено-о-о-ю коцакі ітуть!"...
