Діставши записку пізно вечером, дивізійний комітет скликав загальні збори та почав збирати делегацію.

На чолі дивізійного комітету стояв тоді стрілець Сташков, малописьменний робітник, який зачислювався до завзятих большевиків. Він був у розпуці, бо уявляв собі всю важливість ситуації й брак сил на те, щоби взятись до пертрактацій. В той час в дивізійнім комітеті залишився тільки один бувший старшина – я, а в дивізії було лишень 4 кадрових старшин. Все-ж таки порішено наказ виконати і пертрактації почати, повідомивши про це вищу інстанцію – корпусний комітет.

В делегацію вибрано самого товариша Сташкова, двох членів комітету, одного жидка за перекладчика та мене. Спершу я не міг приняти вибору із тих мотивів, що не знав, як ставиться до мирових переговорів мій український уряд, та після довгих умовлень згодився бути при делегації тільки технічним референтом, щоби, як то казали товариші, "нємєц нас нє обманул".

Ранком виїхали ми на відтинок нашої позиції, на якому широка багнувата долина Німану розділяла два горбки, які були заняті один російським, а другий німецьким військом. В ранішньому ясному світлі різко видніли російські й німецькі дроти та окопи, ясно виблискуючи на сіровато-зеленому тлі калюж з осінніх дощів, що вкривали майже 1¹/₂ км. простір між дротами.

Делегація пролізла через дроти, але "технічний референт" нагадав, що у таких випадках треба би мати сурмача та білий прапор.

Сурмача прикликано, а білий прапор заступлено чистою онучою одного з товаришів стрільців із ровів... Так "технічно вірно" оборудована делегація пішла за дроти.

Сурма заграла "отбой", що означало для російської армії припинення вогню.

Ледви з'явився наш імпровізований прапор поза окопами, як на цілому просторі німецьких ровів, на скільки око сягнуло, забіліли прапори. Наверху окопів не було видко ні одного вояка з німецького боку, з російського ж боку вилізло нагору все, що жило.

За хвилину після того, як показались маленькі білі прапори, висунувся з німецької сторони на протилежному боці і великий білий прапор, а з ним вийшов гурток з п'ятьох-шістьох людей, які пішли в наш бік. Вони поволі наближувались, обходячи водяні калюжі, в кінці їх відділював тільки вузенький, але глибокий рівчак.

З німецького боку був репрезентований один старшина і п'ятьох рядовиків. Старшина був в одягу штабовця, але не генерального штабу, на що я негайно звернув увагу голові російської делегації.

Не переходячи рівчака, німецький старшина чистою російською мовою запитав, чи є в російській делегації старшина генерального штабу (російська армія тоді вже зняла всі відзнаки, уважаючи їх антідемократичними, і в сірій масі нічого не можна було розібрати).

Товариш Сташков з ляконічним "вот" ткнув мене пальцем у груди та негайно спитав – чи є з німецького боку також старшина генерального штабу. Але Німець, не звертаючи на нього уваги, запитав про моє призвище та ім'я по батькові і тільки після відповів Сташкові, що зараз буде німецький старшина генерального штабу.

Один з німецьких вояків швидко, розбризгуючи в калюжах воду, подався назад до своїх окопів, а делегація залишилась над рівчаком. Довга хвилина мовчанки переривана німецьким старшиною, який вдався у лірику і сказав, звертаючись до мене: "Яка це велика хвилина – може, початок кінця міжнародньої різні й початок спокійного співжиття народів..." На це відповів Сташков трафаретною мітінґовою фразою: "Правда, давольно етой проклятой вайни!".

Тимчасом з німецьких окопів вийшов новий гурток – чотирох людей. Коли вони наблизились, ми побачили знайомого вже нам вояка, виголеного, з моноклем, чистенько олягнутого майора генерального штабу з двома золотими зубами, та ще одного старого сотника з обличчям, на якому малювалась нудьга, імовірно на його думку, задля даремно промочених черевиків. Крім цього був з ними і міцний бурш, – "ляйтнант" з виглядом людини, що повнить службу – безкритично, на приказ.

Вони підійшли та нараз віддали почесть так одночасно й так вправно, що мимоволі підтягнулись і наші; витягнулись, приклавши руку до шапок.

Після коротенької розмови поміж собою, той же німецький старшина запропонував шукати сухого переходу, щоби переглянути уповноваження сторін.

Довго посувалися ми вздовж рівчака, аж найшли напівзруйнований місток і зійшлися на сухому місці.

Німецький майор генштабу підійшов просто до мене і привітав "гер оберста", висловивши радість з приводу такої стрічі. Я удав, що не розумію німецької мови і той же штабовий старшина переклав це привітання.

Ми подали собі руки. Побачивши, що російська делегація стоїть безрадно, я сказав їм, що треба привітатися, та пішов до решти німецьких старшин, щоб подати їм руку, а потім і до німецьких вояків, які спершу остовпіли, потім твердо, як на муштрі, шаркнули ногами у важких черевиках. Щойно тоді і наша делегація почала подавати руки всім членам німецької делегації.

З вдоволенням запримітив я невдоволення на обличчі німецьких старшин, яке виявлялося ріжно, в залежности від темпераменту. Делегації почали обмінюватись документами. Німці витягнули пергамент із надрукованим російським і німецьким текстом, в якому уповажнюється майора фон Дангофа до ведення пертрактацій в справі припинення ворожої акції на фронті ґенерала Войрша. Документ був із підписом цього ж ґенерала та його начальника штабу і зі всіми печатками. Ми, кожний, витягли клаптик паперу, де той же товариш Сташков підписав уповноваження собі та іншим із рос. делегації вести пертрактації про демократичний мир між німецьким та російським народом.

Довго дивились на ці "документи" і радилися Німці, зокрема на мій, де було зазначено тільки – "технічний референт". Із їх розмови почув я фразу: "але треба і так пертрактувати, це ж революція, а мусимо мати мир..." Нарешті німецький перекладчик сказав, що – документи визнано вистарчаючими та що перше слово належиться голові російської делегації, від якої виходила ініціатива початку пертрактацій.

"Товариш" Сташков зараз же почав промову:

"...Досить цеї проклятої війни, годі вже напрацьованим рукам пролетарів убивати своїх братів. Товариші зі "совдепу", "народні комісарі" та товариш Криленко дали нам наказ миритися з німецьким працюючим людом на умовах демократичних: без анексій та контрібуцій і на праві самовизначення всіх народів. Мир!... Але мусимо ми балакати з представниками німецького працюючого народу, тому запитуємо, чи є тут представники цього народу?"

Німецький перекладчик перекладає. Довга павза – під час якої майор Дангоф просить мене як "гер оберста" дозволу закурити папіроску. На мою відповідь, що я тільки звичайний стрілець... знизує плечима і сказавши до мене по французьки – "за Вашим дозволом" – виймає папіроску і повільно закурює.

Наші хвильку збентежені; потім демонстративно починають крутити папіроски, на що майор негайно дає дозвіл курити і своїм воякам, які витягають люльки.

Майор, пустивши декілька разів вгору дим, відповідає: "Армія тепер складається зі всього, що є активне в німецькому народі, отже, вона є його представницею. Вище командування армії є її законним представником. Я маю уповноваження від цього командування, тому вважаю себе законним представником мойого народу".

Переклад – павза... Сташков радиться, – питає мене. Я відповідаю: "Товаришу, Німці не то що представників пролєтаріяту, але й парляменту на фронт не пустять. Справу мира на фронті все одно рішатиме їх начальство, проти якого нема протесту, бо там не має революції".

Після цього Сташков раптом вирішив, звертаючись до Німця: "Нехай так, – отже, будемо говорити про мир між нашим і вашим народом". "Але, – відповідає майор через перекладника, – я маю уповноваження трактувати тільки про припинення ворожих ділань на певному фронті, навіть не про завішення зброї, а в ніякім разі про остаточний мир..."