Обопільне непорозуміння вже почало ставати не до подужання, але в той мент прибіг засапавшись вояк із позиції та повідомив, що приїхала комісія від армійського комітету, яка має вести замість нас пертрактації.

Про це повідомлено Німців і настала довга перерва. Тоді-то підійшов до мене з гуртком своїх старшин майор Дангоф і довідавшись, що ніхто з російської делегації не розуміє по французьки, звернувся до мене в цій мові з довгою промовою, в якій зазначив, що старшини всіх армій та народів, крім своїх обов'язків перед нацією та державою, мають ще інтернаціональні прикмети старшинської професіональної чести, тому він до мене звертається просто, як до старшини із запитом, чи ця влада комітетів, з якою вони почали трактувати, є авторитетною і чи вони себе, як старшин, не понижують тими пертрактаціями.

Я відповів, що наказ перепинити ворожі акції був даний комітетами і, як вони могли самі переконатись, – виконаний.

Мене тоді спитали, чому я тільки технічний референт, а не член делегації. Моя відповідь, що я як Українець у тих російських переговорах іншої участі не можу брати – викликала велике здивування, а один найбільше гарячкуватий "ляйтнант" викрикнув: "От і маєте!"

Всякі політичні розмови скінчились. До самого приїзду нових делегатів Німці з великим зацікавленням розпитували мене про Україну та її народ, про військові можливости і т. п. Казали, що у них в штабі є офіціальні звідомлення, які вони мають ще провірити розвідкою про те, чи справді в російській армії є національний роскол, як він далеко дійшов, зокрема чи є правдиві відомости про Україну і Українців. Зазначували при тому, що їхнє вище командування не вірить в актуальність українського руху, уважаючи її тільки вигадкою.

– Українець – старшина генерального штабу!.. – казав майор, – "я хотів би, щоб ви приїхали до генерала Войрша, а то він нам інакше ніколи не повірить!"

Разом з пертрактаціями про мир з Німцями починали з'являтися вогники громадянської війни та підготовка війни проти України.

Голова корпусного комітету "унтер-офіцир", летун-зорець Василь Зиновієв у приватній розмові зі мною нераз переконував мене про те, що найліпше для мене кинути панькатися з цією містечковою буржуазною Центральною Радою, яку все одно розженуть пролетарі, та взагалі з тими "кулачками" Українцями мазепинцями, бо їм не встоятися проти цілої Росії.

"...Я віжу, что ви, таваріщ, умний человєк і не водітесь с етіми агалтєлімі афіцерамі, правільно оцєніваєте ревалюцію, не баітесь єйо, чево ви думаєте, что украінскій від контр-революції прочнєе донскаво ілі афіцерскаво?" – Ніяк не було можливости переконати його, шо національне питання є самостійне та істнуюче.

З другого боку, командант настирливо доводив, шо я маю революційне зіпсуття мозку і даремно думаю "вдержати цілість фронту" з Українцями, що краще я зужив би свою енергію та впливи на удержання штурмовиків, яких він мусить збірати по постанові комітету до Осиповщини (залізнича стація 15 верств від міста Мира, де була база корпусу) для розформування, але з яких він гадає зібрати надійний полк, щоб держати в руках комітетчиків.

Його теж годі було переконати, тому я тільки доказував йому, що український полк та ще під моєю орудою буде ще надійнійшим.

Але в одному ці два такі ріжні чинники були солідарні – у відкиненні всіх моїх проектів щодо формування полку.

А проте видно було, шо проти нас щось готується.

Армійська українська рада денервувалася – вирішила, щоби ми всі Українці III. Сибірського корпусу бодай дрібними ґрупами переходили до складу IX. корпусу, де більшість і так майже були самі Українці, але цю раду давали нам і російські комітети; разом з тим Українці Ґренадирського корпусу, через розташування якого провадив наш шлях до району IX. корпусу, повідомлювали, шо в разі як ми спробуємо переходити слабими чи невпорядкованими гуртками попри корпус Московських ґренадирів, нас розброять як дезертирів.

Отже, не було іншої ради, як бути напоготові та сформуватися революційно.

Повели ми розвідку в районі Осиповщини (район складів III-го Сибірського корпусу), познайомилися з командою штурмовиків. Командант майбутнього полку, який мали з них формувати, був походженням з України (полковник Коновкин був пізнійше в складі VI. української Січової стрілецької дивізії). Він співчував нам й рішучо не хотів брати участи в громадянській війні, тому волів піддатись наказові про розформування і згоджувався не протестувати, якщо ми візьмемо силою його обози та склади.

Недалеко від району Осиповщини формувались дві сотні 1-го польського уланського полку – корпусу Довбор-Мусницького, ворожо настроєні супроти Москалів і готові нам допомогти.

Всі українські куріні дістали наказ надіслати піші зв'язки до дивізійної та курпусної ради та бути на поготівлі, щоби вирушити на даний приказ.

Наказано по мірі можливости мати українських вартових біля телефонічних та телеграфічних стацій.

Українцям, членам російських комітетів, доручено стежити за всіми розпорядженнями.

Майбутній командант полку виробив та розіслав по курінях докладний плян зосередження і походу полку в цей спосіб, щоби охоронити наші сотні від розбиття поодиноко.

Гірше всього діялось із сотнями Туркестанської дивізії, які були розкинені по болотах Налибокської Пущі, мали обмежену кількість шляхів для виходу та були від району зосередження в 65 кільометрах віддалі.

Передбачувалось також необхідність обсадити у м. Мир нашою залогою, бо там були зосереджені дві охоронні сотні, ворожі до нас, та дві гармати з добірною обслугою; там же було і дві команди "Кольтів" – 12 скорострілів та відділ літаків зі скорострілами Люіса.

Щоби не загубити зв'язків з армійською радою, вислано туди потаємно перед комітетами кінну стежу – три верхових та п'ять піших.

В перших днях листопада напруження досягло найвищого степеня. Комітети повели явну агітацію проти Українців між частинами – як Сибірськими, так і Туркестанськими, закликаючи до розброєння Українців, на що корпусна рада відповіла зарядженням гострого поготівля та наказом до Українців не йти в окопи першої смуги.

Другого листопада корпусна рада разом із зв'язковими від полків зібралась до одного будинку в містечку Мир, де розташувалась як бойова одиниця – чета; впорядкувала чергу на варту, поготівля тощо.

Будинок був недалеко західнього виходу з м. Мир, коло якого були порожні землянки, які після наших плянів мали бути використані на випадок українського зосередження в Мирі.

Було вже холодно і вдарили морози. Нам не давали палива для помешкання української ради, не давали ні ліжок, ані нічого, так, що доводилося дрегоніти на нарах зі шпиталю, які вдалося дістати випадково, добуваючи паливо. Добре, що хоч було нас 15 у низенькій кімнаті.

Десятого листопада довідалися ми про жовтневі події у Кисві та набили рушниці. Дванадцятого в 32. Сибірськім полку була спроба розброїти українську сотню, що не вдалося, а сотня відійшла в розташування полку та наблизилась до ударників (пробоєвиків) ґренадирів. Тринадцятого знялась страшенна метелиця зі снігом і вдарив мороз. Обледеніли шляхи й дроти, і, на наше щастя, метелиця зірвала радіо-телеґрафічну стацію в штабі корпусу.

В ночі з 14. на 15. листопада біля 2-ої години, крізь завивання метелиці почули ми оклик нашого вартового, а опісля показалися в дверях дві постаті, запорошені снігом і змерзлі, в яких ми пізнали наш кінний зв'язок від армійської ради. Крізь завіяне снігом вікно видно було задиханих, вморених коней, цілком спарених.

Задубілою від холоду рукою один з хлопців сягає до чобота та, не поспішаючи, щось шукає за холявою. Найбільш імпульсивний пор. Андрієнко не втримує та, кламцаючи зубами від холоду, питає: "А з чим, хлопці?" – "З бідою," – відповідає ніколи не читавший Гоголя козак та подає зім'ятий папірець.

Пише В. Тютюнник – коротенько, нервово: "Радіо-депешею передано до штабу армії наказ, щоб нас негайно розброїти і провідників арештувати; наказ переслано на апарат Юза для передачі до корпусів. Я з радою виїзджаю з Несвіжа (там був Штабарм) й буду нелегально біля Минська. Думайте про себе самі. Раджу знову перейти до IХ. корпусу, але ж вам виднійше... Здається, починається війна проти України".